Четвертий рік в окупації. Чого чекають мешканці лівобережної Херсонщини у 2026 році

Настає четвертий рік повномасштабної війни Росії проти України. Для мільйонів українців війна принесла важкий досвід: хтось живе під постійними обстрілами, хтось вимушено виїхав, а хтось – виживає в окупації.

“Ми живемо одним днем: аби нас не вбили, аби було світло, газ, вода й інтернет”, – так описують своє повсякдення люди на захоплених Росією територіях.

Яким вони бачать 2026 рік і чи дозволяють собі мріяти про майбутнє – про це напередодні Нового року “Вгору” поспілкувалося з жителями лівобережної Херсонщини та тими, хто щодня з ними на зв’язку.

Які на́строї людей в окупації? 

Село Стара Збурʼївка Голопристанської громади – одне з багатьох сіл на лінії фронту. Життя тут може відчуватися гостріше, ніж у громадах, розташованих далі від бойових дій.

У Старій Збурʼївці залишилося близько 200 людей із 2,5 тисяч довоєнного населення. Постійні обстріли, дрони, відсутність світла, газу й базової інфраструктури давно стали частиною їхнього щоденного життя. Староста села Віктор Маруняк розповів “Вгору”, що настрій у селі різний: 

“Є люди, які ще з самого початку сприйняли окупацію як повернення їхньої молодості й Радянського Союзу. Є люди, які досі чекають повернення України. Таких там теж багато. І вони читають наші телеграм-канали, знають, що відбувається, знають останні новини про переговори. І це настрою їм не додає”.

Руйнації у селі. Фото надані Віктором Маруняком

Волонтер і співзасновник організації “Humanity”, яка допомагає українцям виїжджати з тимчасово окупованих територій, Стефан Воронцов відзначив нову хвилю запитів – особливо серед чоловіків 17–30 років та людей без російського паспорта.

“Зазвичай на зиму було менше запитів, але не цього року. Можливо, це повʼязано з новинами про  “мирну угоду”. Люди відчувають, що можуть залишитись в окупації на дуже довго, що це унеможливить їх повернення”.

Новини про перемовини, які пригнічують людей в окупації й викликають відчуття зради та покинутості, відзначає й заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов – аналітик із багаторічним досвідом досліджень геополітики та безпеки на Близькому Сході. Останні роки він аналізує, зокрема, ситуацію в південних областях та наслідки окупації.

“Апатія, частково зневіра – це доволі поширені настрої серед людей в окупації. Говорімо чесно: з усіх емоційних повідомлень, звільнять – не звільнять, зараз інформаційний фон такий, що люди переважно чують про перемоги Росії, і це не додає їм оптимізму”, – каже Сергій Данилов.

Водночас, за його словами, українська військова присутність на окупованій Херсонщині відчувається дедалі більше. Новини про удари по російських військових цілях позитивно впливають на настрій людей в окупації.

Ваша підписка допомагає нам створювати корисний контент із Херсонщини та тримати зв’язок із домом. Долучайтесь до Спільноти.

Про що мріють люди в окупації? 

“Вгору” вдалося анонімно поспілкуватися з кількома жителями окупованих громад Херсонщини. Далеко не всі зважувалися на розмову: одні відмовлялися, інші погоджувалися говорити лише обережно, не на політичні теми й без імен – через страх переслідувань. 

Підприємець із Новокаховської громади говорить про бажання відновити свою справу. В умовах бойових дій та окупації це неможливо. Своє підприємство він створював власними силами й коштами – брав кредити, роками їх виплачував, будував усе з нуля. Але думки про відновлення бізнесу і повернення до нормального життя нікуди не зникли. 

Ще одна жителька громади додає:

“Чого ми чекаємо від 2026 року? Ми – прості люди, ми хочемо миру. Жодних далеких планів у нас немає і не може бути, бо ми не знаємо, коли це все закінчиться. Ми живемо одним днем: аби нас не вбили, аби було світло, газ, вода й інтернет”.

Для мешканців Новокаховської громади майбутнє тісно пов’язане з водою. У регіоні, де багато років жили з аграрної праці та торгівлі, зникнення поливу й погіршення якості води відчуваються особливо гостро. У цьому контексті люди часто згадують і Каховську ГЕС – як надію на повернення води, “щоб край знову став квітучим та розвиненим, щоб люди повернулися в міста”.

Пенсіонерка з Каховської громади описує нинішнє життя як постійне балансування між нічними обстрілами, перебоями зі світлом і щоденним страхом, до якого звикаєш. Вона обережно розповідає, що пенсії їй вистачає, отримує й гуманітарну допомогу у вигляді харчів раз на місяць, але бракує миру: 

“Я думаю, що на життя вистачає, але цього всього нічого не хочеться. Всі тільки мріють, щоб мир настав, щоб це все скоріше закінчилося”. 

Гуманітарна російська допомога, яку отримує пенсіонерка

Чоловік із Нижньосірогозької громади теж висловлюється небагато й обережно. Каже, що далеко наперед не заглядає – думає лише про те, як благополучно перезимувати. 

“Хочеться, аби це все закінчилося, щоб нарешті побачити дітей та онуків”, – додає він.

Серед тих, із ким вдалося поспілкуватися “Вгору”, – і активісти руху Жовта Стрічка. Це рух громадянського спротиву на окупованій території України. Його учасники, ризикуючи свободою і безпекою, залишають українську символіку та написи, фіксують їх на фото й поширюють у соцмережах. Усе, аби нагадувати, що російська окупація не зламала місцевий опір. 

Активістка руху з Нової Каховки говорить про майбутнє як про можливість жити без постійного страху – не оглядатися через кожен звук на вулиці й не перевіряти постійно телефон.

“Хочеться спокою й безпеки – для себе і для тих, хто поряд. Уявляю день, коли можна буде вийти на вулицю, повісити жовту стрічку і не думати, що за це можуть переслідувати. Головна мрія – щоб український прапор був тут, у Новій Каховці, а потім і в Криму”.

Фото зі сторінки руху в телеграмі

Новий 2026 рік вона сподівається побачити роком реальних змін:

“Крим і південь знову у складі України не тільки на папері, а й у реальному житті людей. Щоб ті, хто пережив окупацію, не відчували себе чужими та не соромилися свого досвіду”.  

Активіст із Луганської області каже, що за роки окупації уявлення про нормальне життя змінилося: навіть можливість проїхати в автобусі без перевірки документів тепер сприймається як мрія. За його словами, таке життя – це радше виживання.

Про 2026 рік він говорить коротко:

“Хочеться, аби всі були разом, тих, кого росіяни тримають у тюрмах, – звільнили, щоб Україна перемогла”.

Активістка руху “Жовта стрічка” з Мелітополя говорить, що мрії в окупації стають маленькими. Адже довге життя у невизначеності не дозволяє планувати далеко наперед. 

“Я знаю, заради чого я тримаюся. Заради чого ризикую, коли вішаю жовту стрічку чи клею листівки. Але я навіть собі це не проговорюю вголос. Так спокійніше і безпечніше”.

Фото зі сторінки руху в телеграмі

Уявлення про нормальне життя за цей час теж змінилося. Особистий розвиток і думки про відпустку давно поза нормою, тепер нормально – коли день пройшов тихо, без перевірок і поганих новин. 

“Бути нормальним тут означає не виділятися. Бути “як усі”, навіть якщо всередині ти зовсім інша. Зараз нормальне життя – це вміти добре замаскуватися”.

Говорячи про майбутнє, вона уявляє 2026 рік як час, коли не потрібно ховатися і говорити пошепки, коли люди знову можуть бути собою і не боятися власних слів:

“Коли думаю про наступний рік, питаю себе: чи зникне це постійне напруження, з яким ми засинаємо і прокидаємося. Чи зможу я думати не тільки про виживання, а й про звичайні речі: про день, побут, життя. Думаю ще про те, чи зможу залишатися непоміченою і водночас робити щось корисне. Тут кожен новий рік – про те, чи не зламаюся всередині, чи не звикну до цього всього”.

У словах людей, з якими вдалося поспілкуватися “Вгору”, немає планів на далеке майбутнє. Життя в окупації звужується до сьогоднішнього дня, а саме майбутнє постійно відкладається – без строків і без упевненості, що воно настане. І хоча не всі змогли вільно поділитися власними думками, між рядками цих розмов і в інтонаціях зчитувалося спільне: люди прагнуть миру, та не ціною примирення.