Приєднуйтесь до спільноти “Вгору”!
Підтримати нас

Безстрашні. Мітинг 13 березня, погляд через рік

Vgoru
Автор
Поширити:
13 березня 2023 15:40
4,046

День 13 березня 2022 року увійшов в історію як день наймасовішої акції протесту проти російських окупантів у Херсоні. Тоді, за даними «Інформаційного спротиву», на мітинг вийшли близько 10 тисяч херсонців.

Напередодні містом почали ширитися чутки (і небезпідставні) про те, що на день визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників окупанти, створюючи картинку для російських ЗМІ, планують провести свою чергову провокацію. Що проголосять так звану «хнр», що в якості «учасників» завозитимуть гастролерів. І маргінали з радянською символікою зібралися в Парку Слави — вранці, тишком-нишком. Саме там уперше і засвітилися головні колаборанти міста.

Для волелюбних херсонців знакова дата й абсолютне несприйняття ідеї «хнр стали свого роду «сигналом» зібратися і  стати на заваді окупантам. 13 березня люди під гаслами «Херсон – це Україна!» масово зібралися на площі Свободи під синьо-жовтими прапорами, а потім пройшли ходою до парку Слави. Десятки озброєних солдатів і море російської техніки не змогли їм перешкодити.

Учасники тих подій згадують сьогодні той визначний день.

Дементій Білий: «Замість того, щоби бігти від пострілів, ми йшли на машини»

Фото надане Дементієм Білим

Політолог Дементій Білий вважає 13 березня, день визволення нашого міста від нацистських загарбників, однією з ключових дат в історії Херсона. Він був на всіх важливих мітингах і зізнається, що дуже страшно було йти тільки вперше

«Я розумів, що окупанти з автоматами, зі зброєю, для них життя людини взагалі нічого не варте. Ми зібралися з друзями та пішли на перший мітинг, йшли через усе місто, і коли підходили до центру,  звернув увагу на те, що звідусіль, з усіх вуличок йдуть люди — невеличкими групками, поодинці. Але вони йдуть. Зрозумів, куди вони йдуть — на площу Свободи. І коли  почув автоматні постріли (перед початком, коли було не дуже багато людей, окупанти почали стріляти), від цього ми лише пришвидшили крок. Ця площа була неймовірна...»

На 13 березня херсонці покладали особливі надії — усім дуже хотілося звільнення України в день звільнення Херсона. Замість того поповзли тривожні чутки.

«Херсонці хвилювалися, щоб ніхто в ці дні не проголосив щось на кшталт «хнр», — згадує події політолог. — З’явилася інформація про те, що створений якийсь «комітет порятунку», який очолює стрємоусов, що окупанти збирають великий мітинг у парку Слави й на тому мітингу проголосують за «народного мера», за «херсонську народну республіку». Це всіх дуже хвилювало, тому 13 березня на мітинг зібралося ще більше народу, ніж зазвичай. Люди спочатку прийшли на площу Свободи, а потім пішли до парку Слави  покласти квіти до монумента визволителям Херсона, заявити, що Херсон окупований рашистами, що ми вважаємо Херсон українським».

Фото Івана Мойсієнка

Коли натовп із величезним українським стягом повернув на вулицю Перекопську, зіткнулися з російською військовою колоною. Солдати залякували, показуючи гранати, але херсонці дивилися на них і кричали: «Руський солдат — фашистський окупант».

«Страху не було — була ненависть. Коли  побачив цього солдатика з гранатою, який ще й посміхався — мене просто захлеснула  ненависть до окупанта, який хизувався своєю зброєю, тим, що він може що завгодно зробити з нами. Хлопчисько, років 20, він почував себе богом. Не був він богом — його просто розірвали б, якби він спробував щось зробити з нами. І було почуття гордості за херсонців. Ці почуття я запам’ятав».

Фото Івана Мойсієнка

Сподівання, що російські солдати зрозуміють, що вони прийшли як окупанти, що в них совість прокинеться, були марними. Вони почали стріляти, і одній людині влучили в ногу гумовою кулею — тоді ще не наважувалися стріляти в натовп бойовими набоями.

«Це був масовий порив, коли і я, й інші люди замість того, щоби бігти від пострілів,  більш щільно йшли на ті машини, обступили їх з різних боків і кричали солдатам в обличчя, що вони фашисти, хай йдуть додому. А коли порівнялися з СІЗО, хтось поруч звернув мою увагу, що звідти було чутно “Слава Україні” — кричали ув'язнені. Це було неймовірно: весь парк Слави, уся вулиця Перекопська були заповнені людьми з прапорами, які кричали та співали пісні. Це був неймовірний день, я його ніколи не забуду. Було піднесення, неймовірне відчуття гордості за херсонців, поваги до городян, які вийшли на протести, попри небезпеку. А небезпека була дуже серйозна — уже почалися перші арешти».

А ще Дементій Білий вважає, що не варто меморіал Слави присвячувати лише героям Другої світової — нехай це буде меморіал усіх героїв, які в різні часи воювали за Херсон, за Україну, за незалежність.

«Те, що 13 березня ми прийшли мирною ходою до цього монументу, я вважаю дуже символічним. Мітинг сепаратистів зібрався, але був нечисленний, вони боялися там щось проголошувати, у них нічого не вийшло. Ми своїм спротивом зламали їхні плани».

Ольга Жукова: Цей величезний прапор надихав...

Фото Ольги Жукової

Громадська активістка Ольга Жукова розповідає, що після страху та шоку від захоплення росіянами міста, вона спочатку просто виходила та фотографувала український прапор на центральній площі міста, як доказ того, що Херсон — це Україна, фіксувала події, потім викладала у Фейсбук. Намагалася робити це кожного дня, бо жила в центрі, недалеко від площі Свободи.

На початку березня пані Ольга побачила, що люди почали гуртуватися, і зрозуміла, що це були перші, ще нечисленні мітинги протесту. Перший великий мітинг, на який зібралося дуже багато херсонців, вона побачила, коли разом із донькою поверталася з ринку, де вони відстояли в черзі за хлібом — і не могла не доєднатися:

«Про те, що ці події увійдуть в історію, я тоді не думала. Я була щаслива з того, що є свої, є синьо-жовті прапори, що нас багато і що люди не бояться протестувати, і мені одразу захотілося стати частиною цієї спільноти».

У те, що 13 березня колаборанти будуть збиратися в парку Слави на свій «мітинг», жінка навіть не могла повірити. Ранок того дня, як завжди, розпочався з пошуку продуктів. Коли пані Ольга з донькою проходила біля винного магазину «Таврія» на Ушакова, випадково побачила сальда, семенчева та когось третього.

«Вони стояли й розмовляли. Я собі подумала: «Дивно, а чого вони тут стоять? Вони ж публічні особи, це для них може бути небезпечно». сальдо мене побачив, кивнув головою, я пройшла повз нього. Потім  довідалася, що вони були на тому мітингу в парку Слави, і була шокована. Стало зрозуміло: вони пішли на співпрацю з окупантами, тому так поважно себе почували».

13 березня. Херсон, площа Свободи. Фото Ольги Жукової

Залишивши продукти вдома, мати й донька пішли на площу на мітинг. До парку Слави разом з усією колоною пані Ольга пішла вже сама. Жінка зізнається, що тоді від зустрічі з озброєним ворогом, який їхав назустріч беззбройним херсонцям, страху не було.

«Чесно, на адреналіні страху не було — була впевненість, що вони стріляти не будуть, що нас багато, що ми неозброєні, і нас не будуть чіпати. Хоча потім таки почали стріляти в повітря, було страшно. Колона йшла по Перекопській, біля церкви Святої Олександри стояли БТРи та вантажівки, протестувальники йшли повз них, кричали лайливі слова на окупантів — і вони почали стріляти в повітря, щоби люди не наближалися. Багато чоловіків йшли просто на постріли, я була на відстані, близько не підходила. Колона пішла далі».

Один із найяскравіших спогадів того дня — величезний прапор України, який несли люди.

«Цей розтягнутий прапор дуже надихав. І неймовірна кількість людей...»

Фото Івана Мойсієнка

Цей прапор для Ольги Жукової став одним з основних символів протестного Херсона. Як поява турецьких прапорів і спів пісні «Байрактар». Як сміливець, який заскочив на російський БТР з українським прапором. Як «музичне змагання», коли окупанти намагалися заглушити наш гімн і наші пісні своїми пісеньками з радянських мультиків. Як дівчина з українським прапором, яка сиділа на плечах у хлопця, вона була як жива мішень, але не боялась, її прапор майорів так високо…    

Сергій Павлюк: «Найстрашніше, коли зустрілися з колоною “зеток”»

13 березня режисер Сергій Павлюк взагалі не мав бути на мітингу. Бо виявився тим, кого росіяни сприймали як одного зі співорганізаторів херсонських акцій протесту, бо саме він закликав людей прийти на цей мітинг і, як то каже, «поперся» до орків, попередити, що буде мітинг і щоби вони не стріляли в мирне населення, що ми маємо право протестувати, результатом чого стали три допити...

Його історія мітингувальника розпочалася ще 3 березня, коли у Фейсбуці побачив інформацію, що до Херсону наближається колонна з «гуманітарно допомогою» для зйомки російського пропагандистського ролика. Наступного дня о 13.00 вимкнули зв’язок Водафон.

«Таке незрозуміле відчуття було, що треба кудись бігти, щось робити, — згадує Сергій. — Я побіг до центру міста, там уже відбувся перший мітинг, я добіг майже до його завершення. Один з основних організаторів акції, Олександр Геращенко, повідомив, що 5-го зустрічаємось о 10 годині. Я вийшов в етер і про це повідомив».

Після двох днів активних протестів, режисер 7 березня мітинг пропустив, бо займався гуманітарною допомогою. Але саме цього дня росіяни «викрали» Тарасова, якого Павлюк вважає провокатором і з яким він мав конфлікти під час акцій протестів — той тягнув людей на автомати. А зранку 8 березня вийшов ролик із його так званим «допитом» — на питання, поставлені голосом стрємоусова (той факт, що Тарасов і стрємоусов товаришували, тільки підтверджує, що «допит» був постановкою), він відповів, що нібито працює на СБУ, а головними організаторами мітингів назвав Олександра Геращенка й Сергія Павлюка.

«І тоді друзі по Муніципальній варті мені взагалі заборонили на вулицю виходити, щоби не ризикувати, — розповідає активіст. — В принципі, я не виходив, але до 13 березня займався гуманітарною допомогою — ми їздили по складах, завантажували машини, розвозили людям. Періодично я проїжджав повз мітинги, кортіло долучитися до людей, але товариші мене не відпускали».

8 березня Олександр провів останній мітинг, і вони домовились: досить, ризикувати собою і людьми більше не можна. Але, знаючи херсонців, розуміли, що люди все одно будуть приходити, тому що лідерів як таких не було: кожного дня з’являвся хтось новий, хто брав у руки рупор... Але 13 числа зустрілися — на мітингу.

 

”Чекай, ти ж сказав, що тебе не буде” — “А ти сказав, тебе теж не буде”, — згадує Сергій Павлюк діалог чоловіків, яких не мало бути на площі, і продовжує розповідь: — Ми тоді вже були не як організатори, а просто як учасники.

Неймовірно величезний мітинг, я тоді проліз у ходу з довжелезним українським прапором. Думка була, що зараз побудемо трохи й розійдемось. Зараз дійду до повороту на Ушакова — піду до театру. Ну, ще трошки пройдусь до вічного вогню — тоді піду додому. Так і дійшов до кінця.

Найстрашніше, коли зустрілися з колоною “зеток”, коли прозвучали перші постріли в людей над головою. Ну не можна ж з українцями так. Якщо ти в них стріляєш, вони не бояться — вони біснуються і починають на тебе кидатися. Тут було дуже страшно за людей, бо вони почали кидатися на машини, розхитувати їх. Слава богу, обійшлося без крові, цей залізний дракон ледве просунувся через живу масу, через цю річку людей. Це було дуже-дуже кльово, я тоді стрімив, викладав у фейсбук. Ми дійшли тоді до Дніпра, до бібліотеки Гончара, там ще з пів години помітингували — справді, це був найпотужніший мітинг, який тоді відбувся, 13 березня"

Фото Івана Мойсієнка

Колосальний захват від відчуття себе одним цілим із херсонцями все ж мав свої негативні сторони, вважає режисер:

«Кожен мітинг ми самі себе стрімили, знімали, викладали в соцмережі й, отже полегшували пошук активістів для ефесбешників. Дуже багато було арештів, на жаль, дуже багато людей не повернулося. Мені та Олександру пощастило, але дуже багато наших друзів тортури не оминули. Ми самі давали їм можливість бути звинувачуваними в співпраці, як вони кажуть, з СБУ — то в них головне звинувачення. І коли ти пояснюєш, що ти є українець, херсонець і 30 років ти маєш право в Україні висловлювати свою думку, знімати депутатів, президентів, виходити на площу — для них це дико. Для них це неприйнятно. Але ми переможемо. Перемога наближається не так швидко, як хотілося б, гинуть хлопці, але — слава ЗСУ, вони неймовірні!»

Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/

Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів