Анатолій Марущак: "Держава до української книги повернулася потилицею"

Анатолій Марущак - український письменник, поет, журналіст і телерадіоведучий; член Національної спілки письменників України з 2011 року, Національної спілки кінематографістів і Національної спілки журналістів.

- Якось  ви зауважили, що легше проковтнути, ніж прожувати. Мовляв, дивитися відео простіше, а для читання потрібна співучасть. Усе так кепсько у нас із сучасними письменниками? Як прищепити любов до книги?

- Із сучасними письменниками у нас все добре. Багато знаних, а ще більше незнаних творять цікаву літературу. Українська поезія є провідною у світі. Я не знаю іншої країни, де було б стільки талановитої поезії. Може, це моє особисте бачення. Я запитував у людей, думці яких можна довіряти. Іван Драч, в останній свій приїзд до Херсона, Дмитро Павличко, знавець зарубіжної літератури, підтвердили мою тезу. Але хто читає в Україні сьогодні поезію? Скоро кількість читачів дорівнюватиме числу поетів. Чому так? Три основні причини. Перше - книга пішла з родини, її замінили мобільники, гаджети і т.і. Ігри в них. Набагато простіше натискати кнопки, аніж думати. Друге - у багатьох школах, безумовно, не в усіх, учителі не знаходять стежки до серця юного читача. Навіть елементарне завдання вивчити вірш напам'ять відійшло в минуле. Третє - держава до української книги повернулася потилицею. Практично мінімальна допомога. Митцям кіно пощастило більше. Останні років десять були хороші вливання і, як результат, міжнародні перемоги. За таких умов важко прищепити любов до книги. На спонсорів також мало надії, бо більшість товстосумів у мистецтві дійшли тільки до абетки. А між іншим, доведено наукою, що в цивілізованих країнах ті, хто читають книги, керують тими, хто віддає перевагу комп'ютерним розвагам.

- Вам часто доводиться спілкуватися з молоддю. Які почуття викликає у вас теперішнє покоління: надію на оновлення чи глухий песимізм?

- Вдова Бориса Лавреньова говорила нам з дружиною: більше спілкуйтеся з молоддю, від неї можна зарядитися енергією. Сучасна молодь цікава і дуже різна. Є глухі до всього, а є готові завоювати весь світ. Тому не можу слідом за Лермонтовим сказати: "...печально я гляжу на наше поколенье, его грядущее иль пусто, иль темно...". Воно здатне зробити Україну сильною державою, якщо кращі не поїдуть за кордон. Коли треба було поліпшити настрій, я йшов у початкову школу. Діти такі талановиті. У нас гарний генотип. Головне не зіпсувати.

- Як так чудесно вийшло, що ваші книги мають абсолютно різний настрій, свій жанр і формат, читацьку аудиторію?

- Світ літератури такий розмаїтий, що важко утриматися, щоб не спробувати себе в різних жанрах. Безумовно, починав з поезії. Адже вона вимагає емоцій, а у молодої людини цього  достатньо. Хоча першою опублікованою книжкою стала повість "Високий двір" в одеському видавництві "Маяк" про дитячі роки на Молдаванці і на Фонтані. Довше життя вже просилося в роман. І трохи несподівано звернувся до драматургії. Надихнули вистави Херсонського обласного муздрамтеатру. "Херсонські манси"(комедійна п’єса - прим. автора) на сцені вже шостий рік. Останнім часом впадаю в дитинство. Написав чимало віршів для дітей різного віку. Торік у київському видавництві "Кондор" вийшли чотири книги роману для підлітків і дорослих "Вибух терміта". А взагалі їх повинно бути шість. Я не зміг би все життя писати тільки сонети чи байки. Це все одно, що купатися лише у ставку, коли поруч море і океан.

- З якої книги порадили б почати знайомство із вашою творчістю? Чи це не принципово?

- Усе залежить від смаків і віку. Дітям - з віршів і трилогії "Ключи от приключений", старшим "Вибух терміта". Дорослим вибрані вірші "Дванадцятий камінь", роман "Шалений ферзь", а для любителів еротики "Доктор ГО".

- У ваших поетичних збірках гарна образна мова. Напевно, в дитинстві багато читали? Які автори стали улюбленими на все життя?

- Моя мама довго перебувала у статусі домогосподарки, бо батько був військовослужбовцем. Я мав смачне і захищене життя. І саме мама прищепила любов до книги. Вона дуже багато читала, і завдяки їй моїми улюбленими класиками стали Тарас Шевченко і Михайло Лермонтов. До Кобзаря було особливе ставлення. Мама розповідала, як бабуня і дідусь, котрі її виховували у селі Клембівці Вінницької області, просили маленьку школярку Сяню (моя мама Ксенія), почитати з улюбленої книги. Сяня читала, а вони плакали. Дівчинка набагато пізніше зрозуміла причину цих сліз. І цю емоцію мама згодом передала мені. Пізніше, безумовно, з'явились нові імена: Володимир Сосюра, Марина Цвєтаєва, Вільям Шекспір, у прозі Григір Тютюнник, Ремарк, Моем. Список цей дуже довгий, бо вчився я на філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова і на третьому курсі читали по 10 годин на день. Сьогодні, коли поети-початківці мене просять порекомендувати автора, якого варто читати, то я називаю Ліну Костенко. Причини дві. Перша, очевидна, її поезії неймовірно талановиті. Друга - вона зрозуміла. Нині відбувається процес, коли поезія ускладнюється і віддаляється від масового читача. Така особливість часу. А Ліна Костенко має простоту, яку називають геніальною, тому є сенс юним авторам починати з читання її віршів.

- Якби у вас була можливість назавжди залишитися в якомусь віці, який вік ви б обрали?

- Хороше питання... Золотими роками для мене були студентські. Юність у прекрасному місті -  Одесі, навчання у виші, де стосунки між викладачами і студентами були дуже демократичні. Коли куратор образила нас своєю зверхністю, ми одразу пішли до декана, професора Івана Дузя, і він без проблем дав нам нового викладача. На факультеті вчилося 64 дівчини і 6 хлопців. Тобто навчання було красивим. Але залишитися в тому золотому віці і не пізнати наступних десятиліть я б не хотів. Господь не даремно веде нас по складному шляху до вершини піраміди. Треба все випробувати, лише тоді відчуєш смак життя. Але якби можна було повернутись хоч на кілька місяців у минуле, то це були б сімдесяті-студентські.

- Часто письменники несвідомо вкладають у книги особисті труднощі, щоб разом з героями пережити їх. Є у вас такі книги, і чи допомогли вони вам змінитися?

- Ліричний герой у поезіях, мабуть, постійно цим займається. Для мене це, напевно, якесь очищення. Адже пишеш, коли не можеш не писати. Інша річ, що багато таких рядків читач сприймає по-своєму. І це абсолютно природно. Головне - створити особливий настрій, передати емоції. І ще трохи про інше. У прозі в мене є дві на відсотків 70 автобіографічні книги: повість "Високий двір" (дитинство) і роман "Шалений ферзь" (студентські роки, армія, початок журналістики).

- Якщо після прочитання книги читач впав у зневіру або навіть депресію, можна вважати цю книгу поганою?

- Колись данський карикатурист Герлуф Бідструп намалював триптих. Троє чоловіків читали одну і ту ж книгу. Один сміявся. Другий плакав. Третій заснув. Багато що залежить від читача. Навіть «Майн Кампф» Гітлера одних зробив нацистами, а інші побачили там тільки мемуари і пропагандистські гасла. Але, безумовно, є книги, які створюють гнітючий настрій. Їх не варто читати людям зі слабкою психікою. Про свої кажу так. Якщо хочете трохи порозмірковувати над життям, можете почитати мої вірші, а якщо розслабитися, то - прозу. Вибирати варто такі книги, після прочитання яких виникає бажання взяти до рук наступну.

- За роки роботи на телебаченні ви підготували близько п’яти тисяч сюжетів про життя Херсона і краю. Можете пригадати якісь цікаві моменти?

- У редакції інформації я пропрацював майже 15 років. Це була інтенсивна і цікава робота. Брав інтерв'ю у всіх президентів, крім Януковича із зрозумілих причин. З першим президентом був цікавий випадок. Чекали на сонці довго. Коли приземлився літак, я першим поставив запитання, так було заведено, що першим починає ТБ. І тут від перегріву поплив. Я віддав мікрофон колезі з радіо і пішов у тінь. Досі бачу здивований погляд Леоніда Кравчука вслід. Але на полях Моторного тримав Леоніда Макаровича перед мікрофоном 40 хвилин. Супровід нервував. Хочу відзначити, що інтерв'ю з пересічними таврійцями набагато душевніші. Пам'ятаю бабцю з Новотроїцького району, яка підмітала центральну вулицю за власним бажанням і співала вірші Пушкіна під вигадану мелодію. Разом із краєзнавцями везли до музею кістки мамонта, які викопали будівельники каналу. Запам'ятався сюжет, коли в стіні старого дому біля БК Річковиків знайшли стос золотих монет. Цікавою була розповідь космонавта Віталія Жолобова, коли до нього у відсік стукав колега, а він спросоння питав, хто там. І це у космосі! Насправді історій багато.

- Які якості найбільше цінуєте в людях?

- Можна перераховувати багато важливих якостей: надійність, сміливість, чесність. Я б виділив совість. Совісній людині притаманні всі кращі риси. Недарма є в нашого народу прислів'я: як не мудруй, а совісті не перемудруєш.