Зеленський і Донбас. Треба називати речі своїми іменами

«Зеленський і Донбас». Сюжети, охоплювані цими двома словами, впродовж минулого місяця постійно перебували у фокусі уваги політиків і журналістів. Були там вони і під час президентського пресмарафону; на жаль, багато які засадничі речі, висловлені главою держави, залишилися не поміченими та не прокоментованими.

Тим часом ідеться про яскраві свідчення нерозуміння найвищим посадовцем України закономірностей того, що скоїлося і скоїться ще з нацією та країною, про незнання фактів, які «нагорі» мають знати та про вкрай непрофесійну роботу дорадчих служб (чи, може, навпаки, професійну деструкцію всього можливого?) Володимира Зеленського.

Зупинюся лише на двох сюжетах. Президент Зеленський під час свого пресмарафону авторитетно й переконано висловився щодо мовної проблеми в Україні та різних ідейних позицій тих, хто воює з різних боків лінії фронту на Донбасі. Мовляв, «ви ж пам’ятаєте, що з мовного питання почався Донбас». А на додачу – «я думаю, що немає в Україні тої чи іншої сторони». Мовляв, пріоритети для всіх – це закінчити війну та підняти економіку. «Все інше у воюючій країні не першочергове».

Що ж, у певному сенсі все на Донбасі почалося з мовного питання. Проте не у 2014-му, а у 1932-му. Коли Сталін дав директиву згорнути українізацію, знищити «петлюрівські» кадри та вилучити у селян хліб (все в одному документі!). А потім у середині 1930-х років, коли ЦК ВКП(б) знову почав випуск газет на Донеччині російською, а не українською мовою.

Потім у другій половині 1940-х, коли сталінський улюбленець письменник Фадєєв у романі «Молода гвардія» сфальшував історію підпілля на Донеччині та перетворив Уляну Громовỳ на Улю Грόмову. І так далі, і таке інше – аж до ХХІ століття.

Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» до роковин геноциду

Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року. Джерело: infodon.org.ua

А у ХХІ столітті Кремль і Луб’янка перейшли від політики русифікації Донбасу з метою відколу від України (таку операцію планували ще на 1990-й, але не вийшло) до перетворення його на плацдарм наступу на незалежну Україну й упокорення її. Наведу два задокументованих свідчення цього.

Як Москва готувала «похід із Донбасу на Київ»

Щороку на півдні України ВКСОРС («Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников») збирав міжнародні молодіжні табори. Один із них, про який збереглися згадки в інтернеті, – «Донузлав-2011» (АРК).

126 юнок і юнаків, переважно з Криму й Донбасу, під гаслом «Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття» два тижні займалися ідеологічною і військово-спортивною підготовкою. Керівник «Донузлаву-2011», голова ВКСОРС, депутат тодішньої Верховної Ради України, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: «Юнь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі».

Тодішній народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів так званого «мовного закону Ківалова-Колесніченка», в залі засідань парламенту України, 25 травня 2012 року. Нині він переховується у Росії від українських правоохоронців

Що ж, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це (цитую мовою оригіналу, яка є дуже специфічним соціолектом російської) «гиена Европы» на службі «вашингтонского обкома» і що «украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира». А ще про те, що «последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине», що «Украина обречена на развал», що «это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт». А про такі «дрібнички», як заперечення існування окремого українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто…

Іншими словами, польових командирів майбутньої «русской весны» готували заздалегідь – не озираючись на центральну владу і на СБУ. А потім дурникам запропонували виставу – мовляв, усе почалося стихійно, на знак протесту проти мовної політики київських і галицьких націоналістів…

А наступного року в Луганську був знятий восьмихвилинний «бойовичок» про «народне повстання» Донбасу проти київської «хунти», що, мовляв, незаконно захопила владу, і про наступ лугансько-донецьких «цивільних добровольців» на Київ. Мовляв, плутократи кількох держав нещадно експлуатують інші європейські народи, передусім слов’янські. Але є на світі Росія, яка несе порятунок, тож Донбасу доведеться братися за зброю та рятувати нерозумну Україну…

«Інша сторона»: озброєна реальність

Довголітнє плекання як Москвою, так і місцевими кримінально-політичними силами «особливого, богообраного народу Донбасу» дало свої результати. У 2013 році відмінність між більшістю населення регіону й іншими українцями досягла значущих параметрів. І навряд чи зменшилася з того часу.

Соціологічна група «Рейтинг» у 2013 році провела низку опитувань, які дали змогу змалювати портрет «підготовленого до гарячого політичного вжитку» населення регіону. Скажімо, тоді за приєднання України в перспективі до Євросоюзу виступило 50% опитаних українських громадян, проти – 41%. Донбас дав зовсім інші цифри: «за» – 18%, «проти» – 59%.

Тоді 59% опитаних вважало, що державі скоріше не вистачає «сильної руки», ніж «демократії» (26%). Водночас 42% респондентів вважало, що Україні скоріше не вистачало «більшої свободи слова», ніж «більшої цензури» (26%). Половина опитаних вважала, що Україні «потрібно розвивати ринкові відносини», тоді як 31% – «повертатися до планової економіки». На Донбасі ж відповідь «Україні не вистачає сильної руки» дали 68% опитаних, «не вистачає демократії» – лише 14%. Відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури» там дали 43% респондентів, тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24%. 50% опитаних в регіоні були за повернення до планової економіки, і тільки 31% – за розвиток ринкових відносин. За тим же опитуванням 44% опитаних громадян не шкодували про розпад Совєтського Союзу, а 41% шкодував. Натомість на Донбасі жалкували за розпадом СССР 57% опитаних (найвищий показник), не жалкували – 21% (найменший показник по країні).

І нарешті. На Донбасі число опитаних, які були готові обстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках, була у 1,5 рази вища, ніж кількість тих, хто підтримав би незалежність (тільки третина від усього числа опитаних). Наче абсурд: незалежність люди не готові обстоювати і захищати, а територіальну цілісність – готові. Насправді – жодного абсурду. У 2013 році на Донбасі у надто багатьох вже був сформований дуже своєрідний «патріотизм», який полягав у готовності боротися зі зброєю за цілісність України, що перебуватиме у статусі колонії чи протекторату «великой России»…

Як бачимо, «інша сторона» в Україні була вже у 2013 році. Інша в розумінні й політики, й економіки. Її ретельно і довго готували, а найбільше число її прихильників концентрували на Донбасі та готували до війни проти свободи й незалежності України. Чи можна подолати окреслені проблеми, щоб реінтегрувати Донбас? Так. Але спершу слід їх побачити й осмислити, а не сліпо вести країну до катастрофи, роблячи вигляд, неначе все в порядку.

Сергій Грабовський