Поразка нашого покоління

Це була непогана спроба мого покоління увійти в політику як суб'єкт. З усіма звичками і стандартами, аж до самокатів і стійок на голові.

Робити управління державою в ритмі танцю. Творити урядування менш мертвим, більш людським, неформальним і розслабленим.

Не вийшло.

Не тому, що розслабленість, людськість та привітність не працюють. А тому що місця в урядових кабінетах дісталися представникам нашого покоління не через кропітку роботу по досягненню вершин у політиці, а завдяки шаленим соціальним ліфтам президента. Цей процес повернув з внутрішньої еміграції людей, котрі де-факто в країні не жили і здебільшого боротьбою за неї не займалися, і поставили на високі посади.

Стрімкий захід принципово нових облич у владу зіграв кепський з ними жарт. Вони повірили у власну геніальність і самодостатність. Сам факт потрапляння у владу без якихось серйозних зусиль змусив їх так сприймати себе. Чомусь вони подумали, що їхніх нинішніх талантів достатньо, щоб не слухати практично нікого, нинішніх знань — вистачить, щоб розуміти, як і куди йти.

Але все було навпаки. Розуміння, куди йти, у них не було. Не вдалося їм зрозуміти і принципів взаємодії зі суспільством, що помилково називають «поганою комунікацією» — насправді це було щось набагато більше.

Це була майже повна відсутність зв’язку з державою, котру вони кудись намагалися вести. «Не чути під собою країни» — цей вираз про них. Тобто не було справжнього бачення ні об'єкту реформ, ні навіть відчуття, що таке бачення їм потрібне.

Тому ці всезнайки і здулися швидко — тому що не зрозуміли свою фактичну жалюгідність при насправді хороших перспективах особистого зростання. Шанс для власної трансформації вони упустили, заперечуючи необхідність такої трансформації.

Вони відкинули усі напрацювання, котрі були у справжньої опозиції режиму Порошенка — котра у час його правління боролася за реформи і за прогрес. Фактично, вони стали в опозицію і до справжніх реформ, і до старого правлячого класу — а війну на два фронти, як відомо, виграти практично нереально.

Що ж, зараз прийшов реванш сірості і досвіду, стабільності і конформізму, високої виконавчої дисципліни і вірності тіньовим спонсорам. Словом, все як завжди.

Без креативу, зате з гарантованим результатом. Без зірок з неба, зате зі стабільністю. Уряд буде такою собі закатувальною машинкою для консервації. Сумлінно, в темпі годинникової стрілки, нарізатиме кола, імітуватиме швидкий рух по замкнутій траєкторії, наближаючись до бажаної цілі з кожним великим колом щоразу тільки на міліметр.

Проблема у тому, що такий темп нам не підходить. Нам немає чого консервувати, у нас немає часу іти по спіралі. Наша країна тріщить під зовнішніми ударами і розповзається через внутрішні суперечності, люди тисячами тікають з неї, як з охопленого вогнем вагону, котрий, для безпечності, до всього ще й відчепили від поїзду західної цивілізації. У нас немає часу відставати, нам потрібно доганяти.

Наш народ прекрасно це відчуває, тому і повстає щоразу, то Майданом, то електоральним бунтом з гаслом повного перезавантаження старих на нових.

Що ж, сукупність наших криз — війни, епідемії, промислового падіння, боргової ями, поліцейського свавілля і безправ’я звичайних громадян — буде штовхати нас на шлях змін, на противагу політиці консервації, котру спробують запровадити зараз. У нас немає іншого вибору — або трансформуватися, або щезнути, така доля нашого покоління.

Ігор Луценко