Перша дача

Сьогодні згадувала свого прадіда Сергія Боніфатійовича, який побудував на Дніпрі першу дачу – тоді, коли ще навіть слова "дача" у херсонців не було. Насправді він будував не дачу, а дім, щоб жити. Потім, коли поряд з будинком з'явилися інші – вже саме дачі, – разом із ними з'явилися й сусіди, які звали прадіда Боніфатіч. 

Коли не стало прабабусі, прадід не переїхав в місто і продовжував жити в тому будинку посеред плавнів. Як він там жив взимку, один? Я не знаю, я тоді була зовсім мала, мозок був з горіха і думки про зимовий побут на дачі в нього не влазили. Але точно знаю, що прадід чекав весну і перший рейс катера – нашої ПТшки, яка привезе дачників – і малу мене. Прадід Боніфатіч завжди чекав мене на лавочці перед будинком, я бігла до нього, він мене обіймав, дихав на мене часником, колов щетиною і промовляв: "Лєсєнька!"

А ще я достеменно пам'ятаю, що зимою прадід ПІШКИ ходив в Херсон по хліб. Це коли Дніпро замерзав. Я завжди намагалася це уявити. Херсонці теж можуть спробувати: пішки по річках пройти від Чайки-1 до річпорту. Уявити це мені завжди було важко. 

Може, тому перехід пішки через замерзлий тернопільський став був для мене трохи сакральною подією. Влітку по ставу ходить така сама ПТшка, як та, що возила мене на дачу... 

P.S. Коли я ловлю себе на потребі створювати нові спогади, то часто б'ю себе по руках - ну що ти робиш, дитино, хіба не ясно, що це чухається твій синдром ВПО... Але постояти на шарах криги чомусь було важливо. Люблю багатофункціональні речі: кому лунка і рибалка, кому ковзанки й романтика, кому чай і пам'ять предків. Файно природа придумала, я б так не змогла)

Олена Афанасьєва, 23 лютого 2025 року