Окупанти постійно горланять про якийсь “братський народ” з українців та росіян, який був вигаданий спочатку російською пропагандою в 19 столітті, а потім “закріплений” комуністичною ідеологією. І сьогодні плішивий диктатор продовжує цей наратив у кожному своєму виступі.
Насправді це не так.
Якщо у контексті «братніх народів» українці постають у ролі залежного «молодшого брата», якому без «старшого» — росії — ніяк, то у концепції про «єдиний народ» існування українців окремо від росіян повністю заперечується. Цей відверто шовіністичний підхід триває століттями ще від імперських часів і до сучасної російсько-української війни.
Говорячи про концепцію «братнього народу», історик Кирило Галушко вказує на її тяглість: «Українці у ролі «малоросів» були протягом XIX ст. «племенем російського народу», приреченим на розчинення, як будь-яке «плем’я». Оскільки для сьогоднішньої росії панівними є навіть не радянські, а царські виклади історії, то «українці» для росіян — це тимчасове утворення. Бо треба відновити колишню, присутню лише в уяві російських вождів, єдність — чи то «давньоруської доби», чи то «возз’єднання» 1654 року (Переяславський договір між Московським царством і козацькою старшиною). У цьому контексті українці «випадково» з’явилися на політичній мапі, «об’єктивно» вони не існують, тому їх можна легко «визволяти шляхом знищення».
Також історик вказує на те, що знищення України є потребою буттєвого масштабу для росіян:
“Як свого часу писав Дмитро Донцов*, співіснування України та росії — це конфлікт існування, бо сенс існування України лежить у незалежності, а смисл існування росії — у поглинанні України. Бо інакше уся її світоглядна, геополітична та історична концепції сенсу власного буття сиплються. І тому Росія приречена долати Україну, як і Україна — їй опиратися”
У 9 ст. сформувалась середньовічна держава Русь із центром у Києві. Руссю у широкому значенні називалася вся територія, де визнавали владу київських князів. І тривало це визнання упродовж наступних кількох століть. Та у вузькому значенні під Руссю знали землі довкола Києва. А землі на північному сході, де згодом сформувалось московське князівство, тоді називали Заліссям. Майбутні «братні» народи формувались у різних комунікаційних просторах: українці — в чорноморському, білоруси — в балтійському, а московити — у волго-каспійському. І ці народи не ставали братніми тільки через те, що платили данину руському князю.
Після монгольської навали у 13 ст. історичні долі територій сучасних України та Росії остаточно розійшлися. Залісся стало союзником монголів: московити воювали за Батия і брали участь у загарбанні Русі та руйнуванні Києва. І московська держава формувалася під владою монголів. Українські терени продовжували розвиватися у європейському контексті. У Великому Князівстві Литовському, до якого входили українські землі, були демократія, самоврядування та європейське право, релігійна терпимість, пошанування приватної власності. Це визначило політичну культуру мешканців. Більшість цих ознак зберігалися в українській козацькій державі — Гетьманщині. Північно-східні землі колишньої Русі (нині це територія росії) увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури московського князівства мали визначальний вплив ординські порядки й традиції з возвеличенням правителя і повною йому покорою, абсолютним домінуванням держави, відсутністю приватної власності на землю й «общинними» порядками.
У різні періоди історії росіяни намагалися не просто знищити українську культуру, а й розчинити її в російській. У царські часи це робилося шляхом прямих заборон на розвиток української культури або поглинанням українських митців культурою «центру», як це сталося з письменником Миколою Гоголем. У радянські часи Росія вдалася до прямого терору, знищивши у таборах усі знакові постаті українського культурного середовища. У 20-х і 30-х роках 20 століття це явище отримало назву «Розстріляне відродження». На активізацію дисидентського (культурно-протестного) руху у 60-х–80-х роках тодішня влада також відповіла політичними репресіями.
У контексті концепції “братні народи” росіяни завжди применшували вагу української літератури, показуючи її несамодостатньою. Для цього вони використовували й радикальні методи. Знищення літератури, вбивство авторів, заборона видавати книги тощо.
Зараз також росіяни намагаються зачистити культурне середовище України. Чого тільки варта їх втеча з Херсона, під час якої вони пограбували музеї та бібліотеки. Маємо надію, що після перемоги до Херсона повернуться культурні та цінності.
Для українців важлива воля, життя без примусу й тиску. Український гімн має слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу». Тобто волелюбність в народу України є чи не на найпершому місці. В українців є сформована державність, працюють державні інститути та органи.
Попри відчайдушні спроби росії залишати Україну у своєму полі, Україна позбулася російських впливів у різних сферах: музичній, книговидавничій, культурній, а особливо — в енергетичній. «Братерство» українського та російського народів — це плід хворої уяви. Не існує жодного братерства між цими народами: вони різні на всіх рівнях.
У березні 2022 року херсонці це довели та дуже чітко. Вони не побоялися та вийшли проти озброєних окупантів з плакатами та гаслом “Херсон – це Україна”.
Віримо в ЗСУ! Ми переможемо!
*Дмитро Донцов — український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, ідеолог українського інтегрального націоналізму.
Матеріал та ілюстрації з Ukraїner та відкритих джерел Інтернету