Замкнені в коморі: 69 діб без світла та їжі

Одразу зав’язали скотчем руки, зав’язали очі, – розповідає пан Михайло. – Возили десь і при цьому влаштовували допити. Питали, де нацисти, атовці,  кому здавали інформацію. Мовляв, як вони під'їжджають до нашого хутора (так вони наше село називали), по них одразу летить. Як допитували?... Боляче... Думали, ми знаємо якусь інформацію. А що ми їм могли сказати? Ми ж нічого не знали, нічого й не казали. Потім, уже 5 числа, нас кинули в якесь приміщення 2,5 на 6 метрів. Там уже був чоловік з Осокорівки й троє з Любимівки. Але про це ми пізніше дізналися. Бо спочатку спілкуватися забороняли. Не дозволялося говорити нічого. Й очі зав'язані були. Перші два-три дні нас із Григорієм на допити виводили. Більше нікуди взагалі не виходили. Потім до нас кинули хлопця з Вознесенки, двох братів із сусіднього села, електрика з Біляївки. Тоді  й дізналися, що перебуваємо в коморі Біляївської школи, де до війни різну хімію зберігали. Сиділи в суцільній темряві. Загалом нас постійно перебувало там 11 – 12 чоловіків, але бувало й 16. Когось привозили/вивозили, хтось помирав…

Це було, напевно, у ніч з 11 на 12 квітня, – каже Михайло. – Точно сказати не можу, через суцільну темряву в датах плуталися. Спочатку того чоловіка години дві катували електрострумом, чутно було характерні звуки. Потім кинули до нас у камеру. Наказали з ним не спілкуватися, руки/очі не вивільняти. Він був дядько норовистий, кричав: “Розв'яжіть, розв'яжіть!”. Брати його впізнали, розв'язали. І він їх впізнав, односельцями виявилися. Сказав, що йому щось до носа чіпляли, ніс пече. Почав задихатися. Ми стукали у двері та казали, що чоловіку потрібна допомога. А у відповідь: “Щас как откроем двери – гранату кинем”. Хвилин за сорок він помер. Пролежав із нами до ранку. Вранці прийшов лікар, констатував смерть. Пізніше приїхала воєнна поліція, запхнули його в мішок від селітри й забрали невідомо куди. Але коли зачинили двері, чутно було, як між собою говорять, що все буде добре, хтось заплатить. Що вони мали на увазі, – наступного дня стало зрозуміло. Нам повідомили, що начебто його наш співкамерник Дмитро задушив. Мовляв, він “нацик”, а всі “нацики” – наркомани, неадекватні. Мабуть, хотіли так приховати свій злочин. Але це брехня, ми бачили, як було. Вони ж і Дмитра знищили. Хлопець із Біляївки був заробітчанином. Місцеві добре його знали. Казали, до ув’язнення цілком нормальним був, одружений, синочку два роки. На допитах, як він сказав, йому щось кололи. Що саме кололи – невідомо. Але після того він здирав із себе одежу й повзав по кімнаті. Ми зі стін шпалери здирали, куталися в них, бо мерзлі. А він голим повзав, повзав… І, здається, 20-го помер. Висох буквально на очах. Нас тоді за місяць лише чотири рази погодували, а води по п'ять днів не давали. Деякі хлопці навіть попивали сечу, не витримували спраги. Коли Дмитро помер, нас ще й звинуватили. Сказали, це ми його задушили, щоб нам більше води дісталося. Він із нами в камері ще добу лежав…

Ми  поцікавилися, чи брати з собою речі, – розповідає Михайло. – Хоча  навіщо нам ті речі були потрібні? Просто очікували на розстріл. І хотіли хоч якось дізнатися: якщо з речами, то була хоч якась надія, що відпустять. А вони сказали: “Там, куда вы едете, вещи не понадобятся”... Ми виходили, нам знову замотували руки, заліплювали очі скотчем. Наказали тримати один одного за плече і повели сходами вниз на вулицю. Там у вантажівку наказали залізти. Коли їхали, машина періодично зупинялася. Називали по два прізвища й ті чоловіки злазили. Коли прийшла моя черга з Григорієм, нам сказали, що Петрівка – за правим плечем позаду. І додали, щоб одразу не розв’язували та не розплющували очі: “Постойте немного, а то ах***те от солнечного света”. Ну, так справді й було. При цьому вручили нам по пакетику. У кожному лежало по пачці цигарок, маленьке упакування соку й по парі бляшанок тушкованки. Чи то  така "компенсація", чи що то таке було?