З початку повномасштабної війни Офіс Генпрокурора зафіксував 274 факти сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Серед постраждалих – 177 жінок, 97 чоловіків, 13 неповнолітніх громадян України. Найбільше випадків сексуального насильства зафіксовано на Херсонщині. Постраждалі зазнали зґвалтувань або каліцтв, до них застосовували насильство над статевими органами, примусове оголення, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими людьми.
Втім, офіційно зафіксована кількість випадків сексуального насильства не відображає масштабу цих злочинів. Спільні мобільні робочі групи прокурорів, слідчих, міжнародних експертів та психологів систематично виявляють нові факти СНПК на деокупованих територіях – всюди, де стояли російські військові, фіксують випадки сексуального насильства. Зростає кількість постраждалих серед чоловіків, які перебували у полоні чи утримувалися в заручниках. На Херсонщині прокурори зафіксували випадки гендерно обумовленого насильства щодо матерів, дружин, сестер військових ЗСУ.
Відповідно, збільшується і потреба постраждалих у підтримці та реабілітації від держави, громадських організацій та благодійних фондів.
Про виявлення таких злочинів, а також про надання допомоги постраждалим від СНПК йшлося під час дискусії «Сексуальне насильство, пов’язане з війною: документування та розслідування», організованої Мережею кіноклубів DOCU/CLUB разом з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» та Львівським медіафорумом.
До участі у дискусії долучилися голова правління Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» Христина Кіт та координаторка Центру допомоги врятованим Мирослава Квасниця.
Зокрема, Мирослава Квасниця наголосила, що багато людей не можуть ідентифікувати себе як постраждалих від сексуального насильства: «Люди не розуміють, що погрози сексуального характеру, вимоги привселюдного оголення, з якими багато з них зіштовхнулися на блокпостах, є злочином. Діти, які стали свідками цих подій, також є постраждалими. Люди перебували в стресі, головне для них – те, що вони вибралися на неокуповану територію і вижили. Вони не усвідомлюють, що зазнали сексуального насильства. Саме тому на сьогодні офіційна кількість постраждалих є досить невеликою».
Ще одна важлива причина замовчування пережитого досвіду полягає у самозвинуваченні та відсутності підтримки постраждалих від СНПК із боку суспільства.
«Потерпілим складно говорити про пережитий досвід. Часто вони звинувачують себе в тому, що потрапили в таку ситуацію. Але це категорично неправильно. У постраждалих не було вибору, адже вони перебували в обставинах примусу. Окупація, зброя, наявність військових ворожої країни позбавляють людину вибору. При цьому наше суспільство досі часто засуджує і стигматизує потерпілих від сексуального насильства. Це спричиняє у них страх і перешкоджає звернутися по допомогу до фахівців», – зауважила Мирослава Квасниця.
Христина Кіт переконана, що наріжним каменем надання допомоги постраждалим від катувань чи сексуального насильства є конфіденційність. Лише за умов її забезпечення ці люди звертатимуться до державних чи комунальних установ. Вона повідомила: станом на сьогодні держава не має жодних спеціалізованих послуг для постраждалих від СНПК. 80% допомоги їм надають громадські організації. Тож головним завданням для держави є підготувати фахівців і організувати системну допомогу. Поки що навіть у громадському секторі бракує фахівців, які вміють працювати з чоловіками, які пережили катування і каліцтво статевих органів.
«У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт “Про статус постраждалих від сексуального насильства під час збройної агресії Російської Федерації”. Він передбачає систему невідкладних проміжних репарацій для постраждалих від сексуального насильства, проведення оцінки їхніх потреб і застосування комплексу допомоги для відновлення цих людей. Завдання медіа і громадських організацій – адвокатувати прийняття закону. Впевнена, що це питання виключно політичної волі», – наголосила юристка.
Христина Кіт пояснила присутнім, чому так важливо, щоб постраждалі говорили про сексуальне насильство під час війни та давали свідчення: «Це воєнні злочини. 95% з них розслідують за відсутності злочинців – російських військовослужбовців. Правоохоронці ідентифікують зловмисників за свідченням потерпілих із застосуванням системи розпізнавання облич. Часто саме електронні докази стають основою таких справ і допомагають притягти підсудних до відповідальності. Особу злочинця можна встановити, навіть якщо люди не все пам'ятають або не все можуть розповісти з різних причин. Що більше ми маємо свідчень, то легше скласти цей пазл і встановити винних».
Юристка наголосила, що свідчення, зібрані нашими правоохоронними органами, передаються в Міжнародний кримінальний суд, який має право розслідувати злочини проти людства. До відповідальності за такі злочини притягають командирів, керівних осіб, військово-політичне керівництво. Тож ці свідчення стають потужною зброєю в боротьбі з агресором.
«Звичайно, потерпілим мають виплатити компенсації, – зазначила Христина Кіт. – По тих справах, де потерпілих представляють наші адвокатки, ми заявляємо про відшкодування потерпілим завданої шкоди. Зараз створюється єдиний реєстр збитків, який буде наповнюватися коштом майна російської федерації. Ми вважаємо, що кожна людина має право на компенсацію завданої їй моральної та фізичної шкоди».
Звичайно, це питання не вирішиться швидко, але нехтувати своїм правом на відшкодування не варто. Натомість варто пам’ятати, що сексуальне насильство, скоєне під час війни – це міжнародний злочин, який не має строку давності. Людина може свідчити навіть через 5–10 років – і тоді злочин буде розслідуватися, а винного встановлять і притягнуть до відповідальності. Тому дуже важливо, щоб постраждалі та свідки, які живуть в Україні чи виїхали за кордон, повідомляли про факти сексуального насильства, пережитого під час війни. Справедливість має бути відновлена.
-preview.webp)
-preview.webp)
