“Людину привозили побитою, а суддя це ігнорував”: правозахисник про суди на окупованій території

За понад два з половиною роки окупації частин Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей російська влада намагається повністю викорінити українську систему правосуддя, як вона це зробила в Криму. На основі захоплених українських судів вони створюють нові структури, що порушують основоположні права людини. Українські судді перенавчаються за російським законодавством, а російські приїжджають в окуповані райони запроваджувати свої правила. 

Редакція “Вгору” часто пише про окупаційне правосуддя: від новин про засуджених українців до розслідувань. Але як функціонує судова система в окупації?

Про це детально розповів “Вгору” адвокат, керуючий партнер АО “Амбрелла”, експерт “Медійної ініціативи за права людини” (МІПЛ) з міжнародного гуманітарного, кримінального права та прав людини Андрій Яковлєв. 

З 2017 року він займається правозахисною діяльністю, а з 2019 року співпрацює з МІПЛ, також викладає міжнародне право для суддів та адвокатів.

правозахисник та адвокат Андрій Яковлєв

Нижче подаємо тези Андрія Яковлєва у форматі прямої мови.

Як формувалася судова система на окупованих територіях України

Після анексії Криму Росія припинила там застосування українського законодавства і почала застосовувати своє та впроваджувати систему конституційного устрою. 

А в Донецькій і Луганській областях у 2014 році окупаційна влада спочатку використовувала українське законодавство, поступово впроваджуючи своє. Український кримінальний кодекс 2012 року вони замінили старим українським кодексом 1960 року, від якого Україна відмовилася через його інквізиційний характер.  Він, до прикладу, обмежував роль адвокатури, надавав перевагу слідству, не захищав від тортур.

Після псевдореферендуму в цих областях восени 2022 року, як і в частинах Запорізької та Херсонської, почали діяти російське законодавство та судова система. 

І хоча російське законодавство більш демократичне, порівняно з законодавством окупованих східних областей у 2014 році, як правило, все одно застосовуються старі процедури з процесуальними махінаціями, де суди впроваджують політику виконавчої влади. 

Як вона організована 

Система окупаційних судів організована класично: є районні, апеляційні та касаційні суди. Апеляцію зазвичай розглядають у так званих "верховних судах" регіонів. Наприклад, "Верховний суд Донецької народної республіки". Функцію касації також виконує російський Верховний суд.

Я знаю, що в Бердянську якийсь час у 2023 році місцеві судді перенавчалися застосовувати російське законодавство, адже окупаційна влада на базі українських судів утворила власні. 

Коли слідство вважає, що має достатньо доказів, то висуває обвинувачення та передає його в суд. Хоча обвинувачений має право ознайомитись із ним, але я не бачив ситуації, щоби хтось використовував свої права. Навпаки вони роблять так, щоб людина з усім погоджувалась. Наприклад, обвинувачений не може реально запросити свідків, поскаржитись на катування, щоб це призвело до результату, збирати докази й розраховувати на адвоката, якого він хоче.

Арешт людини може відбутися не за рішенням суду, як у нас, а за рішенням прокурора. Прокуратура і слідчі в Росії мають значно ширші повноваження, їхні дії не контролює слідчий суддя, як в Україні, що слідкує за дотриманням прав людини під час кримінального провадження. Вони можуть використовувати свою владу для отримання самовикривального визнання або самообмови.

І, відповідно, слідство проходить, допитуються свідки. Їхні свідчення фіксуються, протоколюються і використовуються в суді. Але тут якраз порушення і відбуваються. Чому? Бо у справах, які мені зустрічалися, вони зачитують покази свідків. Самих свідків не викликають для проведення допиту в судових засіданнях. Лише в поодиноких випадках, щоб вони підтвердили свої свідчення. 

Такі свідчення не можна вважати справжніми доказами, бо слідчий отримав їх наодинці зі свідком невідомо в яких умовах. Ніхто не знає, допитувався він чи йому надиктували пояснення і свідок розписався.  

Отже, уявляємо ситуацію: засуджують нашого військовополоненого, якого до цього катували, що встановлено багатьма організаціями, в тому числі й ООН. Він, як правило, може визнавати свою провину або відмовлятися давати свідчення. У цих умовах обвинувачення начебто підтверджується свідченнями свідків, більшість яких в українських справах є також військовополоненими.

Про роль адвокатів

Щонайменше в справах, де обвинувачуються українці, адвокат не бере участі в допиті свідків, і відповідно він не може перевірити в судовому засіданні їхні свідчення, бо в них немає такої практики. Раніше адвокати використовували практику Європейського суду, але коли РФ вийшла з системи Європейської конвенції з прав людини, становище з дотриманням прав обвинувачених погіршилося.

У них є адвокати безоплатної правової допомоги. Я знаю, що дуже багато таких адвокатів в Донецькій і Запорізької області  – це українські адвокати, які перейшли на сторону окупаційних адміністрацій в новостворену систему адвокатури. Як і в нас, вони надаються тим, кому потрібні: обвинуваченим у тяжких злочинах або неповнолітнім. 

Я б сказав, що адвокати, які працюють з політично чутливими для РФ справами, не можуть зробити нічого реального для захисту, тому що самі можуть переслідуватися. Фактично адвокати лише створюють враження, що РФ забезпечує правову допомогу: підписують протоколи проведених слідчий дій і беруть участь у засіданні.

Наприклад, коли я займався юридичним супроводом у справі страчених російськими військовими неповнолітніх Тіграна Оганнісяна та Микити Ханганова у 2023 році в Бердянську, то там один з місцевих адвокатів просто приходив підписати протокол після закінчення слідчої дії, не будучи на ній присутнім. 

Загалом бувають ситуації, коли адвокати на окупованих територіях намагаються надавати правову допомогу в міру можливостей, інколи щось кажуть тихцем. Однак, це насправді не допомагає людині. Адвокати не можуть відкрито стверджувати, що, по своїй суті обвинувачення є незаконним, а судові провадження – політичним переслідуванням. Тому місцеві адвокати більше зосереджуються на аргументах щодо надмірної суворості покарання.

Про порушення прав людини в суді на окупованих територіях

Я навіть думаю, що і суддя там нічого не вирішує, бо ми не маємо ситуацій, коли обвинувальний акт був би змінений суддею. Суд мав би перевіряти обставини справи, з’ясовувати, що відбулося, і лише потім оцінювати, як це кваліфікувати: чи є підстави для покарання, чи немає. 

Але на окупованих територіях прокуратура складає обвинувальний акт, який в суді практично не змінюється. Фактично процес завершується вироком, який вимагає прокурор.

У класичній судовій системі кожна сторона має надати свої докази, які на початку ще не вважаються повноцінними. Суд оцінює ці докази в ході слухань, заслуховує заперечення або підтвердження іншої сторони. У результаті такого процесу докази стають повноцінними, і суд вже на їх основі ухвалює рішення.

На окупованих територіях суд переважно нічого не оцінює. Максимальне, що я бачив в апеляції – це пом’якшення покарання на пів року або рік.

Виходить, що ми маємо вирок, де встановлене якесь правопорушення, яке може вважатися і воєнним злочином. Але вони прийшли до цього висновку на підставі вимученого самообмовного свідчення обвинуваченого (наприклад, шляхом катувань, а система судового контролю катування в Росії відсутня) і свідчень людей, правдивість показів яких не перевірялася. 

Якось я займався політично мотивованим переслідуванням в Криму. Людину привозили побитою, з мішком на голові, а суддя ігнорував очевидне.

Така система функціонує й щодо інших справ, пов'язаних із політично мотивованим кримінальним переслідуванням.

Також, за міжнародними правилами, суд має бути неупередженим. Окупаційна адміністрація призначає суддів поза системою міжнародного права своїм власним непрозорим рішенням, на яке не мають права, тому що вони – окупаційна адміністрація. І ще ці судді, як правило, громадяни України, які перейшли на бік ворога. Очевидно, що вони не можуть обʼєктивно судити українців, припустимо, за супротив російській агресії.

Про засудження за супротив російській агресії

Цивільних засуджують за, скажімо, диверсію, участь у терористичній діяльності. Саме за це, мені здається, найчастіше судять українців на окупованих територіях. Вони, як правило, вважають усіх, хто належить до українського спротиву, частиною організованої терористичної злочинності. 

Якщо людина має зв’язок з українськими військовими підрозділами, такими як “Дніпро-1”, “Донбас” чи “Азов”, це автоматично прирівнюється до терористичної діяльності.

Як визначають, що це терористична організація? Вони не перевіряють діяльність, а просто звертаються до їхнього списку, який затвердив Верховний суд. У ньому, наприклад, написано: полк спеціального призначення “АЗОВ” є терористичною організацією. Тобто вони не досліджують, чи мав місце випадок, який можна вважати терористичним. Усе, що потрібно з'ясувати, чи людина належить до АЗОВу. Якщо так, то вона – терорист.

Якщо там немає очевидного зв'язку, то вони просто судять за тероризм. 

Фактично вони судять не за тероризм, а за супротив російській агресії. З погляду Міжнародного гуманітарного права – це називається засудження за участь у бойових діях, а участь у бойових діях солдата є законною. Солдат має право вбивати іншого солдата, якщо він не вчиняє воєнні злочини. 

Я знаю, що в Херсоні були справи, пов’язані з псевдореферендумом. Дії, вчинені до нього, вони кваліфікували як міжнародний тероризм, а ті, що сталися після – як звичайний терористичний акт. Насправді це не має нічого спільного з терористичною діяльністю, а є лише викривленим трактуванням з їхнього боку.

Допоможіть нам працювати за вашої підтримки. Долучайтесь до Спільноти, і ми робитимемо більше інтервʼю та розповідатимемо про окуповані території.

Про колабораціонізм та люстрацію після звільнення окупованих територій 

Зараз на окупованих територіях створено середовище, на яке ми не можемо безпосередньо вплинути: люди залишилися сам на сам із викликами, і перед нами стоїть завдання впливати на них за допомогою кримінальної юстиції або інших засобів, щоб обмежити їхню співпрацю з окупантами.

Для чого це потрібно? Коли ми повернемо ці території, потрібно інтегрувати людей назад так, щоб уникнути поширення токсичних ідей, які вони могли засвоїти в окупації.

Історичний досвід показує, як це робили, наприклад, у Німеччині та Польщі. Після об'єднання Німеччини європейська частина приймала до системи політики й державної служби людей, які проходили люстрацію за визначеними критеріями. Це дозволяло зберегти національну ідентичність та створити умови для повернення людей у суспільство.

Польща після повалення радянського режиму діяла схожим чином, розділяючи очищення на два етапи: люстраційні заходи й кримінальне переслідування. Люстрація передбачала добровільне декларування співпраці з КДБ без покарання для тих, хто чесно визнавав свою участь. У разі брехні надавалася кримінальна відповідальність. Це дозволяло зберегти ресурси кримінальної юстиції для важливіших випадків і водночас робило політичне майбутнє таких людей неможливим.

Натомість у нас усіх намагаються карати, що призводить до того, що люди залишають території або починають активно співпрацювати з окупантами. Це стратегічно невигідно, адже серед них є лікарі, спеціалісти та інші цінні кадри, які могли б працювати на нашу економіку. Краще карати вибірково за значущі порушення, створюючи охолоджувальний ефект, ніж намагатися притягти всіх до відповідальності.

Реально ми не можемо переслідувати всіх: у нас обмежені ресурси – слідчих бракує, хоча кількість злочинів, зокрема воєнних, лише зростає. Тому важливо ефективно використовувати наявні ресурси. Іноді це означає залишати можливість повернення людей до суспільства, а не викидати їх «за борт», адже це підвищує їхні шанси на інтеграцію.