Острів Бирючий: нездійснені мрії та неочікувані враження

Плануючи другий сезон "Поїхали далі!", команда медіаплатформи "Вгору" вирішила показати маяки Херсонщини, у тому числі - на острові Бирючий. Та й сам острів цікавив: на ньому вільно пасуться поголів'я оленів, ланей, куланів, безліч інших тварин та птахів. А доступ туристам на заповідну територію відкрили лише у 2015 році, адже там ще й резиденція президента України розташована.

Але нашій знімальній групі потрапити на Бирючий виявилося не так просто. Ми  наївно вважали, що головне - отримати дозволи Укрдержгідрографії та Служби Безпеки України на знімання стратегічного об'єкта - тамтешнього маяка. Але маючи всі погодження, чекали ще майже два місяці. 

Потрапити до заповідної території можна або автівкою з боку Кирилівки, або катером з Генічеська. Шлях суходолом пролягає через Федотову косу. Але від Херсона це додатково майже 200 км бездоріжжя. Найпростіше - приєднатися до екскурсії з Генічеська, що дістається до маяка катером - приблизно 18 км затокою Азовського моря та Утлюцьким лиманом. 

Організовують морські тури на острів два генічеських оператори. Торік вони взагалі не проводили екскурсії на Бирючий - заборонили. За офіційною версією, через карантинні обмеження (мабуть, олені теж хворіють на ковід - з посмішкою коментують заборону місцеві). А цього року начебто дозволили, проте майже два місяці були різні перепони: то перевізникам треба було оновити ліцензії та зібрати купу додаткових паперів; то не дозволяли метеоумови - море штормило; то були якісь проблеми з причалом. А за неофіційною версією - на острів не пускали, бо там відпочивали поважні гості. 

Нарешті - пізнього вечора нам зателефонували від туроператора “XXI век Украины” і сповістили: завтра о восьмій ранку - їдемо!

Перші враження

І ось - туристичний катер підстрибує на хвилях, гепається на лиманську гладь так, що зуби прикушують язик, щось кевкає у животі, а бризки з-за борту поливають рясним дощем. Хтось з попутників дзвінко регоче від захвату, хтось перелякано верещить і  хапається за сусідів, а капітан “заспокоює”: “Чого ви? Це ж штиль. Коли трохи штормить, тоді - набагато веселіше”! 

Згодом, трохи звикнувши до злетів і падінь човна, приготували гаджети та почали вдивлятися в обрій - Бирючий ось-ось має з’явитися. Хотілося зафіксувати його панораму з води. Спочатку чекали побачити птахів, а потім - темну хмару між небом та водою, як  про це  пишуть у морських оповіданнях.  І справді, побачили одразу декілька чорних зграй, які сновигали по курсу врізнобіч. 

Першими нас зустріли баклани

Проте згодом, замість “хмари”, на ледь помітному крайобрії спочатку з'явилася тоненька вертикальна рисочка, схожа на сірник.  Ще через декілька хвилин - зовсім поруч проявилися дивні безбарвні плями. На питання, а де ж острів, - наша гід Валерія Бандура та єгерка Ольга (називати прізвище та фотографуватися категорично відмовилася) пояснили: це він і є. “Сірник” - це маяк, “ плями” - зарості лоха сріблястого (у народі його називають маслинкою). А побачити сушу вдається дуже рідко, лише коли вода відступає, бо плаский і невисокий Бирючий зливається з горизонтом. Берег проявився буквально за кількадесят метрів від причалу. 

Нас одразу попередили: перебування на острові суворо обмежене - три години. Можна увесь час засмагати, купатися, але виходити за межі бухти без супроводу єгера не можна. Можна також поїхати у півгодинну подорож на уазику нацпарку та подивитися на  тварин. 

Але в кузові є місця лише для 10 туристів, на катері приїхало удвічі більше. Покататися захотіли всі, тому нас поділили на дві групи: перша одразу поїхала на фотосафарі, а інша поки відпочивала на березі.

Екскурсійним уазиком

Першій групі не дуже пощастило - вони не побачили ні оленів, ні ланей... Тварини сховалися від спеки за високою травою у низинах з прісними калюжами. 

Друга група побачила рогатих, на звук мотора вони підняли голови над травою. А ще - ланей, що з дитинчатами перетнули дорогу. 

Очима бачили, але наші камери, на жаль, тварин не зафіксували -  вони зливаються мастю зі степом. А може, вам теж пощастить, зможете  їх роздивитися на цьому фото? 

Людям з другої групи не пощастило з іншим:  - до них потрапили ми з Миколою Леоненком. Я “діставала” єгерку Ольгу питаннями, не зовсім пов'язаними з темою поїздки (бо іншого часу на інтерв’ю просто не було), а Микола намагався одночасно фотографувати, знімати відео та й ще керував дроном. А дрон за автівкою не встигав і губився. Тому ми кілька разів просили водія зупинитися, Микола  стрибав через борт і біг за апаратом.  Тож екскурсія затяглася майже на годину. 

Дехто з попутників спочатку трохи побурчав, мовляв, не встигнуть досхочу поплескатися у затоці, але дуже скоро забули про минаючий час

Та пані Ольга виявилася дивовижною оповідачкою, тож ніхто не нудьгував. 

Від заповідника до рибколгоспу й навпаки

День народження Бирючого як заповідника - 14 липня 1927 року. Тоді в Азовському морі було дуже багато риби (за радянських часів посідало перше місце за виловом риби). Тож у 1931 році в Генічеську побудували рибзавод і відкрили філії на морських косах, де рибу солили, сушили, потім  відправляли на материк. Тоді на кожній морській косі були мініцехи,  на Бирючому - теж.  На березі, де ми висадилися, від колгоспу “Ревхвиля” облаштували селище, яке називалося Бухта. У 1936 році тут уже було 4 вулиці, проживало 250 людей, був магазин, школа, дитячий садок, клуб, своя електростанція, млин, пекарня, лазня і кладовище. 

Люди не покидали острів навіть під час Другої світової війни. 

Командування послало їх на Бирючий поставили на маяку рацію. Але на острові вже були  німецької солдати, вони побачили катер і відкрили вогонь. Моряки  повернули корабель та на повній  швидкості  стали віддалятися від берега. Праворуч від сучасного причалу, за метрів 80 -100, є морська банка (мілина). Вона була там і в 1941 році. Військовий катер з розгону сів кілем на неї... 

Потім  рибалки виловили тіла матросів та радистки й поховали біля свого поселення. А згодом встановили на цій братській могилі чорний пам’ятник.

 А під статуєю знайшли спочинок 13 десантників, котрі воювали за Арабатську стрілку у квітні 1944 року.

На той час Генічеськ і Бирючий уже звільнили. Але на Арабатській стрілці ще були німецькі війська. Вони  замінували протоку Тонку, яка відділяє косу від материка і Генічеська. Тому вирішили висадити на Арабатку десант з Бирючого. Десантників на вітрильних човнах переправляли місцеві рибалки.  Але  12 бійців та їх командир загинули.  Уцілілі, забравши  вбитих, повернулися на острів і поховали їх. А цей пам’ятник встановили вже у 1967 році. Його подарували жителі Махарадзевського району Грузії. Як пояснила пані Ольга, у радянські часи між Махарадзевським та Генічеським районами були дружні партнерські стосунки. 

А взимку 1969-го  від Бухти, поселення рибалок, залишилася хіба що будівля колишньої школи, де наразі облаштовано один із чотирьох єгерських кордонів нацпарку. 

 Цей єгерський кордон називається у пам’ять зниклого поселення - Бухта

На щастя, ніхто не загинув. Але більшість споруд були з саману і зруйнувалися. Після пережитого ніхто з жителів Бухти на острів не повернувся. На ньому залишилися жити лише родина доглядача маяка та єгері. 

Також, завдяки природоохоронному статусу всієї території Бирючого, на ньому незайманим залишилося  поховання скіфів.   Датується могила 2 тисячоліттям до нашої ери. Є підстави вважати, що в цій місцевості мешкали царські скіфи, плем’я, яке оселилося між Дніпром і Доном. На території заповідника розкопки заборонені, тому могила збереглася недоторканною. На відміну від  курганів на інших суходолах Сиваша. 

Незайманий приморський степ

На Бирючому унікальне різнотрав’я, яке на материку не зустрічається. Тутешній степ зовсім не такий, як, наприклад, в Асканії-Новій. Тут ростуть саме приморські види рослин, які пристосувалися до черепашкового ґрунту й шалених солоних штормів.

У цьому році, за словами працівниці нацпарку, трава на Бирючому, як ніколи, - неймовірна висока та зелена через рясні дощі на початку весни та літа

Є на острові й дерева, зокрема ті самі зарости лоха сріблястого (маслинки), які з лиману видавалися нам бляклими. Проте вони “не місцеві” - їх посадили вже за радянськх часів для послаблення потужних вітрів. 

Інші “завезенці”

Ні оленів, ні ланей сто років тому на острові не було. Їх теж, як і дерева, - завезли. 

На питання, як же рахують  тварин, пані Ольга розсміялася: “Це тільки з боку вважається складним, насправді  дуже просто. В усіх тварин є певні місця лежки. І коли тут постійно живеш і кожен день робиш обхід - уже знаєш, де яка сім'я”. Якщо ж тварини мігрують, то йдуть ланцюгом, бо острів вузький. Тож і рахувати їх зручно.

На острові є спеціальні оглядові вежі, з яких співробітники парку теж можуть бачити, що відбувається на відстані декількох кілометрів, але охопити всю “підзвітну” територію важко через особливості ландшафту.

Цікаво, що мігрують переважно лише лані-самочки, така у них особливість “подружніх стосунків”. У вересні у них починається гін, вагітність триває 8 місяців, і цей час живуть разом із самцями. А у травні, коли самки готуються стати матерями, вони йдуть від самців і живуть окремо. Самці на три місяці залишаються самотніми на морському боці острова. А самки пасуться з боку лиману. І влітку не  бачаться. Знову зустрічаються лише у вересні. Причому хлопчики мігрують разом із з мамою до 2-х років, поки не досягають статевої зрілості, а потім на літо залишаються вже в компанії тата.

Також пані Ольга пояснила, що ж п’ють тварини на цьому сухому острові між солоними морем та лиманом. Виявляється, він приховує в собі декілька пластів  прісної води. Один - верховий, дуже близько до поверхні землі. Єгері копають невеликі заглиблення, там тварини і п’ють, і ховаються від спеки.

Зараз на території острову налічується до 20 таких копанок

А ще є артезіанська мінеральна вода з присмаком сірководню (як у Генічеську). Її знайшла Дніпропетровська експедиція 1961 року, на глибині 160 метрів. Тепер на Бирючому п’ять свердловин мінеральної води, на кожному кордоні.

Самостійні “переселенці”

Також п’ять років тому з Ростова-на-Дону прилетів дивовижний птах, орлан-білохвіст. До цього він ніколи не зустрічався на  Бирючому. А тепер тут гніздяться вже дві сім'ї, і нікуди не відлітають. З 2016-го на острові Чурюк з’явилися рожеві фламінго. Часто прилітають рожеві пелікани. Раніше вони сідали на Бухті, але через екскурсії передислокувалися на лиман Олень. Адже не дуже люблять рух, вважають за краще тишу, спокій. Ще два види лебедів живуть: кликун і шипун. 

Взагалі, на території заповідника, крім рослин та тварин, - неймовірна кількість птахів. Навіть дрохфа живе, яка занесена до Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи. Це дуже рідкісний у світі птах, єдиний вцілілий представник свого роду. На всієї території України налічується десь лише тисяча особин. 

Проте червонокнижних бакланів, чиї зграї ми бачили на підході до Бирючого, на території заповідника  сила-силенна.

Звичайні будні сучасних бирючан

Надмірно розплодилися не лише баклани, койоти, але й копитні.  Офіційно полювання в парку заборонено. Єдине - дозволяється селекційний відстріл. 

За словами пані Ольги, фінансується заповідник мізерно. Дають тільки зарплату, решту єгері мають заробляти самостійно. Одне з джерел заробітку - продаж тварин в інші українські та закордонні заповідники, зоопарки та мисливські господарства за затвердженими державою цінами. Кулан, наприклад, коштує 11 тисяч гривень, благородний олень - 10 тисяч (чому так - невідомо, хоча проста корова дорожче коштує), лань - 7 тисяч, фазан - 600 грн, а зайця-русака оцінили в тисячу. 

До 2014 року працювали з Росією, Білоруссю, зараз - тільки всередині країни. Продаж слабо йде, бо інші українські заповідники й зоопарки теж погано фінансуються. А через велике скупчення тварин іде небажане схрещення - на Бирючому вже зустрічаються біла і чорна лані, а це - ознака виродження.

Ще єгері заготовляють на продаж сіно, мед, трохи заробляють на екскурсіях. А ще займаються збором рогів. У квітні самці оленів і ланей їх скидають, інспектори  збирають їх. А з рогів “у вільний час” роблять неймовірно  красиві речі: крісла, люстри, підсвічники, столики. 

До 1961 року з молочних рогів оленів, у тому числі бирючанських, в Асканії-Новій навіть  ліки робили, проте цю ідею давно вже залишили. А сучасні намагання єгерів заробити не дозволяють розвиватися, лише допомагають якось “протриматися”.

Обслуговують заповідні території 30 єгерів, з них 25 безпосередньо Бирючий, інші - Сиваські острови. 

За найнеобхіднішими речами їздять у Кирилівку, Степок, там скупляються. Для цього доводиться долати по бездоріжжю майже 80 км лише в один бік. А коли штормить, то взагалі проїхати неможливо - бо перемичку між Бирючим та іншою частиною Федотової коси заливає водою, тобто острів стає островом не лише за назвою. Проте люди пристосувалися й до таких екстремальних умов: вирощують городину, розбили сади, у цьому році навіть теплицю зробили. Так що овочі та фрукти є свої. Навіть хліб навчилися пекти. Щоправда, готують на вугіллі та балонному газові.  Пальне теж  з материка, без нього - не вижити. Особливо взимку, бо дуже холодно. Навколо море, степ, плюс - вологість. Якщо навіть невеликий мороз - вітер пронизує до кісток. Вітер постійно. Навіть коли на материку в Генічеську тихо, тут завжди дме. 

До речі, вітер, - це ще одне офіційне пояснення, чому візитери можуть пересуватися по острову лише у супроводі єгеря. 

“Точки” - це, по-перше, та сама бухта з видом на маяк, де нас висадили з екскурсійного катера. Інша - з боку Кирилівки. На в'їзді до заповідника з того боку теж облаштовано кордон, де на туристів також пильно чатують єгері. Є ще третій варіант. На території заповідника  п’ять будиночків, які здають відпочивальникам в оренду (це ще одна можливість заповідника поповнити свій бюджет). У тому числі здають і будівлю колишньої школи, яка залишилася від рибацького поселення Бухти.

Саме тут 52 роки тому ще навчалися діти місцевих рибалок

У будинках  є електрика, вай-фай,  газові плити, а поруч - артезіанська вода.  Можливістю відпочити у тиші, набратися сил, скупатися на безлюдному пляжі у неймовірно чистій воді, або - попрацювати, не відволікаючись на повсякденну міську суєту, користуються багато відомих людей та пересічних громадян. Проте всі ці будинки розташовані на значній відстані від президентської резиденції та перебувають під пильним оком єгерів, які живуть поряд.

А що ж резиденція?

А резиденція… З відкритих джерел, ще до екскурсії на Бирючий, ми дізналися, що десь там була резиденція Микити Хрущова. Вона складалася з основної будівлі, окремої їдальні та комплексу для персоналу. Існував навіть окремий льодник для зберігання продуктів. Генсек навідувався сюди лише  раз, проте, бувши завзятим мисливцем, за своє правління перетворив Бирючий на “заповідно-мисливське господарство” для радянської номенклатури. У 1980-х на комплексі сталася пожежа, після ґрунтовного ремонту про ту епоху нагадує небагато. Чудово збереглася лише частина інтер'єру їдальні  -  міцний дубовий паркет, мозаїка з дерева на стінах  і безліч оленячих рогів. Вціліли також світильники та люстри з рогів. 

За часів Павла Лазаренка, у кінці 1990-х років, поряд із залишком “дачі Хрущова”  збудували нову двоповерхову резиденцію з дерев'яною лазнею для президентів нашої вже незалежної країни. І заборонили пересічним громадянам доступ на Бирючий, навіть на пляжі встановили пост охорони. Саме у цій резиденції  президент України Леонід Кучма зустрічався у 2003-му з президентом Росії Володимиром Путіним. Чи бували на Бирючому Кравчук, Ющенко, Турчинов чи Порошенко - відомостей немає.  

Проте, за розповідями колишніх очільників Генічеського району, тут все літо перебувала сім'я старшого сина Віктора Януковича. Олександр прилітав на вертольоті практично щовихідних і влаштовував полювання. І саме звідси, за деякими версіями, Віктор Янукович тікав з країни. 

Доступ на острів пересічним громадянам відкрили, як уже згадувалося вище, лише за часів Петра Порошенка, у 2015 році. Проте він  також був строго регламентованим і під пильним наглядом. До самої резиденції ніяких “сторонніх очей” не пускали.

А у цьому році, 16 червня, заступник керівника Офісу Президента Кирило Тимошенко привселюдно заявив, під час Всеукраїнського форуму «Україна 30. Економіка без олігархів»: одне з основних завдань для держави й особисто для Президента - відкрити доступ громадян до об’єктів, які все життя були закритими, були на балансі Державного управління справами й використовувалися чиновниками у власних цілях.

Серед перелічених об'єктів, які належать ДУСі,  пан Кирило назвав і резиденцію на Бирючому:  «Це великий екопарк на березі моря. Для нас важливо, щоб кожен міг доторкнутися до цієї природи й відпочивати там».

Проте ми так і не змогли потрапити на цю територію офіційно та навіть хоча б подивитися на неї здалеку нам не дали можливості.  

Тож на душі залишився дуже неприємний осад - начебто знову вклепалися у радянщину, коли можна/не можна вирішували не за законом чи правом, а за “дзвінком зверху”. Щоправда, був у нас іще один варіант побачити президентські “хороми”. Його підказали генічани - домовитися із місцевими рибалками, щоб потайки висадили на берег неподалік, поза єгерськими кордонами, охоронними постами. Але цей варіант не для нас, бо команда “Вгору” звикла працювати виключно офіційно та  у правовому полі. 

Та попри все, Херсонщина має ще багато цікавих та незвичних локацій для відпочинку, впевнитися у цьому можна, подивившись тревел-шоу “Поїхали далі!”. 

* P.S. Особлива подяка - туроператору “XXI век Украины” та його гіду Валерії Бандурі, бо по дорозі з місця збору й до причалу з екскурсійним катером вона розповіла всім учасникам подорожі неймовірні історії з минулого та сучасного життя Генічеська, показала таємні місця, які чекають досліджень. Також саме вона всі ці два місяці, які ми готували можливість потрапити на Бирючий, була з нами на зв'язку. А у день екскурсії допомогла порозумітися із єгеркою панною Ольгою, яка спочатку зустріла нас, журналістів, дуже непривітно,  навіть, можна сказати, - “прийняла в  багнети”  та ледь взагалі не пустила на острів, бо ми не погодили знімання з її керівництвом. А ще Валерія затримала катер з Бирючого, бо Миколі Леоненку знову довелося шукати дрон.  Апарат учергове втратив зв'язок перед самим поверненням УАЗика до бухти та повернувся до маяка, де у нас була офіційна кінцева зупинка “фотосафарі” на п’ять хвилин (щоправда, за нашим проханням вона розтяглася до п'ятнадцяти, щоб зняти споруду більш повно). Бігти за апаратом вздовж берега, за маршрутом екскурсійної автівки, - це майже десять кілометрів лише в один бік. А від причалу через воду - менш як два кілометри. До того ж поряд - мілка перемичка, тобто частину шляху можна подолати вбрід. І вода, на відміну від води біля пляжів Генічеська та пляжів Арабатки, тут набагато тепліша. 

Тож Микола й рушив “навпростець”, але все одно потратив на повернення дрону хвилин сорок.

Поки чекали Миколу, наші попутники трохи отямилися від острівських вражень та нарешті спитали: “А ви що, журналісти? І нас десь покажуть?” А коли почули, що ці знімання є частиною тревел-шоу “Поїхали далі!”, загомоніли: “Чого ж ви одразу не сказали! Ми б причепурились!” І більше ніхто вже не бурчав, що ми когось затримуємо.

Фото Олександра Корнякова, Миколи Леоненка та Ірини Ухваріної