З Чорнобаївки — до Ізмаїлу, або Як Андрій Бігленко відновлює свій бізнес

Війна змусила багатьох залишити домівки та розпочати своє життя з нуля. Не оминула ця доля і підприємців, але, виїхавши з тимчасово окупованої території, багато хто з них вирішив відбудовувати свій бізнес наново та почати все спочатку. Серед тих, хто не зневірився і не опустив руки — засновник і обличчя бренду «Українські в’ялені помідори» Андрій Бігленко.

Це зараз Чорнобаївка на Херсонщині стала легендарним місцем безупинного знищення рашистських літаків, а також іншої ворожої техніки та живої сили, що необачно опинилася поруч — з рахунку вже давно збилися.

А в мирний час Чорнобаївка мала зовсім іншу репутацію, зокрема, тут «оселилося» перше в Україні виробництво смачних, екологічно чистих і високоякісних в’ялених томатів. Його сім років тому заснував Андрій Бігленко зі своїм другом Андрієм Держипольским, який згодом покинув справу заради науки. За рік родинне підприємство переробляло 30-40 тонн херсонських помідорів і за спеціальною технологією випускало 20-25 тис. баночок продукції. Бренд «Українські в’ялені помідори» став відомим не лише серед вітчизняних гурманів — охоче ласували делікатесом з Півдня України й закордонні поціновувачі.

Але через бойові дії підприємцю довелося покинути домівку, він втратив фактично все — дім, майно, виробництво... Хіба що автомобіль, трошки одягу та системний блок комп’ютера вдалось забрати (монітор у паніці залишив). Та найголовнішим Андрій вважає те, що вивіз свою родину.

Вони оселилися у найпівденнішому місті материкової України —  Ізмаїлі на Одещині. Родина продовжує (фактично, розпочинає заново) свій бізнес у колаборації з підприємством «Дунайський аграрій» — на їхній території, з їхньою продукцією придумують нову і вже випускають її під своїм брендом. Андрій ділиться планами:

«Що вийде, подивимося через півроку–рік. Принаймні, ми один одного знайшли, і нам, здається, добре. Перша велика партія органічних томатів на сушку пішла, і з них будемо робити в’ялені».

І попри великі проблеми з баночками та кришечками (ледве знайшли, і те не зовсім те, що треба) вони вже розфасовують і продають в’ялені помідори власного виробництва.

«Вирішили стати першими виробниками — і стали»

Андрію дуже хотілося займатися бізнесом, мріяв про це з дитинства, але все ніяк не наважувався. Мабуть, він вже був готовий до цього кроку, коли його шкільний товариш розказав про в’ялені помідори. Виявилося, це дійсно цікавий продукт, щобільше — в Україні їх ніхто не виготовляє. Вирішили стати першими виробниками — і стали. Спочатку все робилося буквально на кухні, це було дуже маленьке крафтове виробництво — але все ж виробництво, і на об’єми вийшли пристойні.

Тепер херсонці гордо кажуть, що наші, херсонські в’ялені помідори відомі по всій Україні, що часто передавали їх друзям в інші регіони, стверджують, що місцеві виробники навіть у якихось українських рейтингах були лідерами. Пан Андрій досить скептично ставиться до рейтингів, але розповідає, що «Українські в’ялені помідори» дійсно стали відомим після проєкту «Бізнес-трамплін», який організували VISA, Розетка й Андрій Федорів (засновник CEO FEDORIV GROUP) — бренд за рішенням журі став переможцем проєкту та отримав 500 000 грн на розвиток бізнесу. А ще згадує добрим словом «найкрутішого блогера» Дубілета, який прорекламував продукцію, після чого замовлення з Інстаграму 2 тижні «розгрібали».

«Залишили абсолютно все»

Насправді Андрій усвідомлював, що війна неминуча, давно готувався до цього, читав і дивився усіляких військових блогерів, наприклад того ж Олега Жданова — ще задовго до того, як він став таким популярним і потрібним. Але, як і всі, вірити у сценарії, про які розповідали військові, не хотів, бо нелогічно було нападати на Україну.

Чоловік розумів, що таке війна, як і що буде відбуватися, і те, що побачив на власні очі після вторгнення, один в один вписалося в його уявлення того, що буде. Торік підприємець проїхався по всій Арабатській стрілці вздовж Сиваша — ці краї Андрій називає своєю моя малою батьківщиною: там бабуся, там мама народилася, там влітку відпочивав. Але не тільки родинні справи його цікавили, а й питання, чи готова країна до війни. Єдине що побачив — що не готова, що нічого немає:

«Жодного військового, жодного окопу — нічого. Мене це почало бентежити: наче може починається війна, а нічого немає. Може, воно дуже добре заховане — але це ж не ліси, це поля, де видно на десятки кілометрів. Де воно там було заховане, не знаю. Я морально готувався і вже розумів, що в місті залишатися не можна, хоча Чорнобаївка — це, в принципі, село біля міста».

23 лютого у родині святкували день народження дочки, а ввечері, слухаючи огляд про політику пана Лещенка, по його емоціях і міміці зрозумів: щось буде. У словах про «провокацію з Криму» почув, що буде більше ніж просто якась провокація.

24-го о 6-й ранку Андрія розбудила мама, вона живе у Чехії, сказала, що годину чекала, поки всі прокинуться, але терпець урвався. Чоловік так згадує перші години й дні після вторгнення:

«Тільки встали — і вже два вибухи були на аеропорті, де потім шмалили тих орків. Я встав, пішов готівку зняв, затарився, постояв у черзі за бензином, продуктів купив, медикаментів, які ще були — все купив, і потім вже почали думати, що робити. Чорнобаївка — це виїзд з Херсона, це пригород, далі вже йде дорога на Миколаїв. До нас з’їхалися родичі, друзі. Я в перший день облаштував свій підвал під бункер, щоби там ховатися — він маленький, 5 квадратних метрів, якщо не менше. То як починало бухкати, той погріб набивався ущент — жінки, сусіди, сиділи там чекали. Вже на другий день було зрозуміло, що треба виїжджати. Зібралися».

На ранок третього дня родина поїхала. Залишили абсолютно все, пакувались у такій паніці, що не взяли багато речей, які можна було забрати, чомусь про це одразу не подумали, а потім шкодували.

«Насправді там залишилося не тільки моє майно — майно всієї нашої сім’ї за багато років, все, що тяжким трудом дісталося, все там залишилося. 100 років комуністи розкуркулювали наших предків, це вже не перший раз таке переживання», — каже Андрій Бігленко.

Вони з братом і своїми родинами проїхали аж до польського кордону, там простояли 2-3 дні, відправили дружин і дітей до своїх батьків у Чехію, а самі залишилися в Україні. Потім почали думати, що робити — вирішили, що будуть людей, хто хотів виїхати, возити з Миколаєва й Одеси на кордон. І десь місяць возили, спочатку своїми легковими автівками, а потім у друзів знайшли автобуси. Так для родини підприємців почалася війна.

«Я вірю, що ми все відновимо і зробимо краще»

Спочатку бізнесмен думав, що його в’ялені помідори нікому вже не будуть потрібні, бо цей товар, як каже Андрій, «для задоволення», не критичний для споживання. Під час перевезень заїжджав до Львова, кілька разів там ночував, походив містом. А коли потреба у перевезеннях людей відпала,  зрозумів, що вся Україна переїхала до Львова, до Івано-Франківська, і життя сконцентрувалося в кількох областях. Андрій побачив, що там все йде у звичайному руслі, багато людей як заробляли, так і заробляють, як витрачали кошти, так і витрачають, кафе у Львові працюють, відвідувачів повно.

Потім прислухався до інших крафтовиків, які запевняли, що все в принципі більш-менш нормально, можна займатися справами, налагоджувати своє виробництво і продавати. Лише тоді Андрій замислився над тим, що варто якось заробляти. А оскільки в нього найкраще виходило робити в’ялені помідори, вирішив, що варто відновити своє виробництво. Спочатку намагався в Івано-Франківську щось знайти, але зрозумів, що помідорів в такому обсязі й такої якості, як на Херсонщині, немає. І впевнився, що Херсон як помідорна столиця — зовсім не міф, не перебільшення:

«Зараз я точно знаю, що в Херсоні найкращі томати — може, там десь ще на півдні. Їх у нас наскільки багато, що ні з чим не порівняти. Їх можна вирощувати де завгодно по всій Україні, але в такій кількості, як на Херсонщині, мабуть, ніде немає. Може, ще у Запорізькій області, але ті території поки зайняті окупантами».

Виявилося, навіть в Ізмаїлі, де підприємець вирішив відновлювати справу, майже всі помідори вирощують у теплицях, а польових - не так вже й багато. Тепличні томати й дорожчі, і смак не той, але Андрій Бігленко має надію, що завдяки «Дунайському аграрію», з яким почав співпрацювати, все зміниться, і компанія буде вирощувати більше помідорів саме під в’ялення. Можливо, в’ялені томати будуть продаватися під двома брендами — «Дунайський аграрій» і «Українські в’ялені помідори». Обидва виробництва працюють в одному приміщенні з одним продуктом, і підприємець впевнений, все буде добре. Зараз вони продовжують вести в Інстаграмі блог ukrtomat і планують відновлення сайту, на якому була розроблена зручна система продажів.

Щодо повернення додому, Андрій Бігленко дуже добре розуміє, що після нашої перемоги Херсон вже не буде таким, яким був до війни. Багато людей виїхало, багато хто з них залишиться за кордоном, соціальні зв’язки, які будувалися багато років, повністю розірвані. Доведеться звикати до іншого Херсона або його якось будувати.

«Я подивився в інших містах — як живуть, що роблять. І якесь бажання з’явилося, що треба Херсон теж відбудовувати, робити кращим. До війни  такого бажання не мав, а зараз чомусь з’явилося, — зізнається підприємець. — Мені дуже болить за Україну, мені хочеться, щоби тут була нормальна держава, і я вірю, що ми все відновимо і зробимо кращим. Єдине —щоби нам держава не заважала. Такі, як я, невеличкі бізнесмени, ми все зробимо».

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини