Як мешканці села на Херсонщині виживали в окупації під обстрілами

Рідний дім Клименків* – у селі неподалік від Херсона. Багатодітна родина заробляла переважно фермерством. Кожного року з ранньої весни й до пізньої осені поралися на власному полі, у теплицях. Вирощували та продавали овочі. Але в березні 2022 року до їхнього села увірвалися російські військові. Родина прожила в окупації понад п'ять місяців.

Тільки вони з'явилися, село відразу як вимерло. На вулиці – ні душі, навіть собаки кудись забігли. Коли їхня машина проїжджала повз двір, спостерігали з-під фіранок, щоб не зустрічатись з ними поглядом. Ми теж довгенько нікуди не виходили. Хто зна, що від них можна чекати – розповідає батько, Григорій Клименко.

Першими заскочили легкові “зетки”, прошмигнули по вулицях, за ними – вантажні “Урали”. Пізніше заїхала і важка техніка. 

Гуркіт колони танків та БТРів почули ще здалеку, кілометрів за п’ять. А коли вони до вулиці наблизилися, то по стінах і підлозі хатинки пішла така вібрація, що столи та шафи затряслися. Більшість колони поїхала ґрунтовкою та полями далі, в напрямку Миколаєва. Але кілька залишилися, стали в кінці вулиці, і почали стріляти майже з-під вікон останніх будинків. Від ударних хвиль стіни у тих домівок так «ходором ходили», що потріскалися.

Непрохані моторошні волоцюги

Згодом ті вояки почали облаштовуватися одразу за селом на постій. Неголені, чомусь на вигляд як засмаглі майже до коричневого, худі, різного зросту і віку, форма якась пошарпана, на одних - малувата, на інших бовталася. Нишпорили селом, стягували до себе столи, стільці, посуд, бочки з покинутих будівель. Навіть лавки з місцевого парку. І те, що вони собачі будки забирали, про які так сміялися в Інтернеті, це не жарт. Це дійсно було. Вони з собою вівчарку привезли, для неї теж умови створювали. Правда вона пізніше втекла. Кілька діб вони по селу шукали її, заходили до дворів, де собаки гавкали, придивлялися до місцевих вівчарок, але так і не знайшли.

А потім вже цілеспрямовано стали по будинках ходити, з перевіркою.

У ворота Клименків спочатку не стукали, просто відчинили та зайшли. Але у дворі бігали два неприв'язаних цуцики, які одразу ж загарчали на непроханих “гостів”. Вояки вискочили назад й тільки потім почали тарабанити та гукати хазяїв. Діти зачинили собак у курнику, солдати зайшли у двір та прискіпалися  до батьків - чому так довго їх не запускали. До речі, у сусідньому дворі, де тоді нікого не виявилося, окупанти собаку застрелили, щоб перевірити те господарство теж.

У будинку Клименків окупанти довго не затрималися. Позаглядавши в шафи та сервант, пішли перевіряти двір і побачили льох.

На той час в село вже декілька разів “прилітали” снаряди, потрапили у хату на сусідній вулиці, зачепило школу, в городи декілька разів падали. Тому родина облаштувала укриття в погребі. Знесли туди матраци та ковдри, щоб не застудитися, бо приміщення після зими ще віддавало сирістю, й березневі ночі були морозні.

Солдати позаглядали по стелажах з закрутками. Відкоркували бутиль з соком, понюхали. Й запитали, чи є вино, самогон, або у кого можна спиртне в селі знайти, бо ж магазини не працюють, позакривались. На що батько, Григорій, відповів що не знає, бо сам не вживає. Вони ні з чим й пішли.

Одяг став завеликим

Магазини в селі дійсно позачинялися майже одразу як прийшли окупанти. До того ж з села за товаром ніхто нікуди не виїздив. Взагалі нікуди не їздили. І через дефіцит бензину, і через острах, бо навколо села окупанти понаставили свої блокпости. 

Майже усім довелося «затягнути паски». Родині нормально поїсти вдавалося лише раз на день. Готували страви з мінімальною кількістю інгредієнтів. Пекли коржики замість хліба, що таке м’ясо - згодом теж забули. За півтора місяця окупації кожен з членів сім’ї схуд від п’яти до десяти кілограмів. І тільки через два місяці після початку війни в село вперше привезли продукти. Це були волонтери, які прорвались через цілий ланцюг блок-постів. Після того і деякі селяни наважились виїжджати до Херсону та скуплятися там. Були такі, що продавали той товар односельцям, щоб “виправдати” поїздку. Проте багато хто безкоштовно привозив, а то й роздавав продукти. Так, наприклад, хліб роздавали. Зазвичай виділяли одну хлібину на родину, але Клименкам - дві, бо сім'я велика. 

Згодом, коли ситуація більш-менш стабілізувалася, в селі відкрилась пара магазинчиків з космічними цінами на кримські продукти. Інших не було. Гроші посунулися рікою, а харчі стали розкішшю. Родина не збиралася цьогоріч засаджувати свою ділянку через війну та обстріли. Але усі запаси та консерви закінчилися. Тож були змушені, ризикуючи своїм життям, вийти у поле. Сподівалися ще на деокупацію села до кінця літа, й на продаж в серпні-вересні овочів зібрати.

Небезпечна рідна земля

Батько родини ризикнув стати першим розвідником та мінером. Адже на поле багато разів вже “прилітало”. Перевірив, чи не залишилося у воронках небезпечних об’єктів (а воронок було чимало, й такого розміру, що тракторець завалиться). Зібрав уламки касетних бомб, щоб борону не пошкодили, а залишки двох снарядів огородив. Частину поля оглянути не вдалося. Воно на той час вже заросло травою, і заходити туди було просто небезпечно.

Зазвичай родина засаджувала усі вісім гектарів, але цією весною – менш ніж два. Батьки з дітьми позасипали воронки, зорали цю ділянку й посадили все для “борщового набору”, кукурудзу, перець, кавуни тощо.

Робота навіть стала розрядкою від стресу і страху, ніби відпочинком, бо забувалося про війну. Але війна про себе нагадувала.

З однієї сторони ракети запускають, з іншої гаубиці стоять. А ми картоплю садимо в полі, – ділиться спогадами син Григорія, Юрій.

За словами Юрія, снаряди над ними літали з обох сторін, і зліва, і справа -  з миколаївського боку.  Причому окупанти теж гатили по селу з миколаївського боку - влаштовували провокації, а потім говорили: «Вот видите, как эти нацисты себя ведут, по селу стреляют. Но ничего, мы вас защитим, своих не бросаем». Але люди дуже швидко зрозуміли, як розрізнити хто саме стріляє.

Жодного пострілу з боку наших по хатах не було. Прилітало чітко туди, де вони скупчувалися. І тоді росіяни відразу тікали у різні боки, як таргани. А коли їх же танки гатили, ніхто з них не тікав, ніхто не забирав техніку. Якось 10 снарядів прилетіло в село. Більшість влучило  в центр, поряд зі школою, розбило один будинок, уламками від вибуху поранило ногу і бік сусіда (на щастя залишився живий). А деякі попадали поряд з їх позиціями, але нікого  не зачепило. І ті, хто там сидів, навіть не сполохнулись.

Вперше таку провокацію окупанти влаштували у той день, коли подружжя Клименків займалося налагодженням поливу.

Працювали тоді по кілька годин. Швиденько роботу виконали та у двір, щоб не затримуватись там на белебні. А того дня, десь в обід,  щось вибухнуло дуже близько, й почало бахкати ще і ще. Ми відразу попадали на землю, хто де стояв.  Я в якусь калюжу впала й завмерла, страшно було навіть рухатись. Але через декілька хвилин все-таки наважилась підняти голову і подивитись як там чоловік. Дивлюся, а неподалік від нас все димить… Бігла з поля до дітей, руки трусяться, ноги підкошуються, серце колотиться. За ту мить ще більше посивіла, - згадує пані Валентина.

Діти у той час наводили порядки в саду. Ось як згадує ті обстріли села донька Клименків, Марина:

Ми з братом були. Побачили, що танки з села виїхали та вишукувалися на горизонті. Стали та дивимося, аж роти повідкривали. Й раптом вони почали стрілять, було видно, як зі стволів вогонь вилітає. Думали забігти за кут хати, сховатися від танків. Тільки рипнулися туди, над головою просвистіло щось і вибухнуло з тієї сторони. Ми тоді заскочили в хату. Серце від страху аж вискакувало з грудей. Заховались і сиділи там, поки мати з татом не прибігли з поля.

Після таких подій родина на деякий час залишила роботу в полі, зайнялася укріпленням будинку. Навіть вікна заставили мішками з глиною так, що підвіконня просіло. 

Остання "крапля"

Та найстрашнішим стала третя перевірка, яку влаштували окупанти. То вже були не ті зачухані голодранці, які шукали більше спиртне, ніж компромат. Це були геть інші військові. Високі, кремезні, і форма новіша, чиста.

Рухалися на БТРі від одного двору до іншого. Скоріше за все, шукали патріотів та навідників. Тоді якраз в селі гарно прилетіло по їх позиціях. То вони злі були, але намагались удавати ніби культурні та виховані. Там, де ніхто не жив або виїхали, зривали замки та перевіряли, чи дійсно в помешканні ніхто не ховається. 

У Клименків ретельно оглянули все: двір, горище, кожну шухляду у кімнатах, навіть «піддувало груби». Перевіряли також телефони, документи, звіряли їх данні з якимись списками жителів села.

З переляку Аліна, старша донька Клименків, навіть російську мову забула. 

Передивилися у моєму телефоні всю галерею, кому дзвонила, з ким переписуюсь та про що, які новини читаю, лайки ставлю. Запитували, хто ті люди з українськими прапорами на аватарці. Один ще спитав: “А что такое переҐлЯд?” А я стою, очима кліпаю, й не можу пригадати, як же перекласти це слово. Покликали когось зі своїх, який, мабуть, трохи на нашій мові розумівся, він і пояснив, що по їхньому це “просмотр”. А до Юри причепилися через листування з другом, який у Харкові живе. Той братові в месенджері якусь картинку про ЗСУ кинув. Їм це дуже не сподобалося. Ми вже перелякалися, що його заберуть. Але підійшов старший, сказав, що на перший раз пробачають. Після того приказали батьку з братом показати двір, а Марині з мамою – кімнати. Й так вийшло, що я з трьома солдатами опинилася наодинці. А вони продовжували розпитувати: як живеться в селі, чи нікого підозрілого не бачила, скільки разів виходжу з двору, що за люди наші сусіди. Намагались зловити мене на неправді, плутали мої слова, відповіді перекручували, весь час уточнювали або повторювали питання. А коли вже йшли, сказали, що наші люди розумніші, важче вичислити когось, ніж в росії…

Після того Аліна два дні боялась торкатись телефону і спілкуватись з кимось навіть на звичайні теми. А коли наважилася, повидаляла з телефону все, що могло хоч чимось здатись антиросійським чи проукраїнським. Мати Валентина злягла з тиском. Вона і раніше потрапляла в лікарню з гіпертонією. Але цього разу це було особливо страшно. Бо мобільні оператори вже були заблоковані, тож викликати “швидку допомогу” просто не могли.  

Саме тоді родина вирішила виїжджати. Простилися з полем, запросили односельців користуватися врожаєм, взяли цуциків та найнеобхідніші речі й за допомогою волонтерів змогли дістатися на підконтрольну Україні територію. Й з нетерпінням очікують повернення на свою малу батьківщину та спокійного сільського життя, яким воно було до 24 лютого.

*імена та прізвище змінені

Всі фото ілюстративні

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини