"Я у будь-яку секунду чекав, що за мною прийдуть". Священник з Херсона розповів про шлях з окупації

Херсонський військовий капелан відкрив церкву у своїй квартирі на 11 поверсі. Став священником пологового відділення, в якому його новонароджений син став інвалідом через лікарську помилку. Але він їм пробачив, бо знайшов шлях до Бога. Коли авто зламалось, вони безнадійно відстали від основної колони, яка виїжджала з окупованого Херсона, а родина опинилась просто неба під щільним обстрілом, тоді, у момент зневіри, прийшла допомога. Про шлях з окупації херсонець розповів Суспільному.

З дитинства я мріяв бути військовим. Але сталося так, що я у дворічному віці захворів на туберкульоз і 8 років пролежав у лікарні.

Вилікувати не змогли і відрізали частину легень. Звісно, про армію не йшлось. Але я був дуже наполегливим і довів, що можу служити в армії. Так я став військовим. Служив. Після розпаду СРСР я повернувся в Україну. У Херсоні отримав квартиру на 11-му поверсі. У нас народився другий син, але через недбалість лікарів він народився з інвалідністю. Через нестачу кисню у сина відмерла частина мозку. Ніхто з лікарів не був покараним за безвідповідальність. Мені сказали, що нічого не виграю у судах, лікарів не покарають. Я навіть виношував плани вбивства винного лікаря.

Це був довгий час, це було 6 років. "За що, чому?". Казали мені: "Це тебе Бог покарав". Я проста людина, а дружина моя - дуже добра жінка. Її за що покарали так? Тоді я в Бога не вірив. Став багато читати, почав ходити по церквах. І все шукав відповідей, а їх не було. Одного разу в одному з храмів я спілкувався зі священником, розповів йому про своє життя, він мене вислухав і сказав: "У всьому, що відбулося у твоєму житті, винний ти сам". Після цих слів я повірив у Бога.

Після навчання у семінарії став священником. Оскільки я свого часу багато лежав у лікарнях, то там і став служити.

Перше, що я зробив, - став священником у пологовому будинку, який зробив мого сина інвалідом. Тепер я знаю, що без Бога жодна волосина не впаде з людини, я пробачив їм.

У справах Божих я отримав відповіді. 7 років я служив священником у своїй квартирі на 11-ому поверсі. Це була церква за мої власні гроші.

Я пройшов війну, спершу я був волонтером, потім військовим капеланом. Тільки 2019 року, коли моя дружина серйозно захворіла, я змушений був піти. Мене матушка запитувала: "Хто ти більше – священник чи військовий капелан?". Звісно, капелан, адже колишніх військових не буває. Я називав себе російськомовним бандерівцем. Над моєю церквою завжди висіли прапор України і прапор учасників АТО.

25 лютого ми домовилися із сім’єю з першого поверху, що мої перебуватимуть у них. Бо у випадку пожежі чи ще якоїсь небезпеки, ми не зможемо швидко врятуватися з 11-ого поверху.

Я їх перевів. 26-го лютого я перевдягнувся у військову форму і поїхав до військкомату. Військкомат зачинений, але купа людей перед ним стоїть. Я зателефонував своєму товаришу, який там працював. Він мені каже: "Батюшка, йди додому". Військову частину розбомбили, машину із зброєю для нас розбомбили. Охочі захищати наше місто були, але командири нас кинули, зброї не було.

Коли над церквою вішав прапори, мене питали "А ви не боїтеся?". "Боюсь, тільки дурний не боїться, але за Україну буду боротися".

Я у будь-яку секунду чекав, що за мною прийдуть, бо я був у їхніх списках і як капелан, і як учасник бойових дій. Щоразу, як служив у церкві, я на них чекав. Коли евакуювали сім’ю сусідів військових, мені повідомили, що є інформація, що за мною завтра прийдуть. Потрібно, щоб до завтра вас тут не було. Ця розмова була о 16.00 і одразу я приймаю рішення, що ми їдемо.

Машина старенька, 30 років, постійно ламається. Але я розумів, що потрібно їхати. Добрі люди підказали, що списки є тільки у міських блокпостів. Далі стоять днрівці. Головне - потрібно було безпечно проїхати міські пости. І мені Бог допоміг, що зранку був сильний туман, нічого не видно. На об’їзній мені потрібно було схитрити і приєднатися до колони тих, хто від'їздить. Мені вдалося. Якби не туман, нас би розстріляли.

Їхали через села, поля, колоні кінця краю не було. Я не знаю, скільки блокпостів пройшов, дуже багато.

Нам щастило тому, що коли підходили до нас, то бачили Сергія (сина-інваліда), він лежав на задньому сидінні. Вони бачили, що хвора дитина, і нас пропускали. Документи перевіряли, а ні татуювання, ні телефон не перевіряли. Так ми доїжджаємо до Снігурівки кілометрів 5, і у мене ламається автівка, "полетіло" зчеплення. Але поволі, на першій швидкості, я продовжував рух.

Так ми відстали від колони. Тут – перехрестя, і я не знаю, куди далі їхати, знаків не було, усі вже давно познімали. Повернув за якимось джипом, а він потім різко розвернувся і поїхав геть. Я ж швидко так не можу, під’їжджаю, а там заміновано. З кущів вилазять росіяни, я їм почав пояснювати, що займаюся інвалідами, он в машині є. Тому на машині намальовані Червоні хрести. Вони мені кажуть: "Давай звідси, бо зараз буде обстріл". І тут починається!

Я намагаюся розвернутися, і машина ламається остаточно. Були секунди на роздуми. Я своїм: "Терміново всі виходимо і йдемо пішки".

Дістаємо візок Сергію, його - туди. На візок - усі сумки, ліки, на себе - рюкзак, пакети - в руки. Дружина і теща з хворими ногами ледве йдуть. А тут обстріл масований. Теща з жінкою падають в посадку, я їх не пускаю, бо можуть бути розтяжки. "Падайте на асфальт". Всі плачуть. І тут у мене стається нервовий зрив. І я кричу: "Бога нема! Ти не міг так з нами вдіяти! Ми в тебе так вірили!".

Найстрашніше, що йти під обстрілами нам потрібно було десь 10 км до того місця, де йде колона. Я їм кажу, якщо хтось з нас загине, то доведеться його залишити тут. Єдине, що зможемо, - це закрити йому очі і йти далі. І ми йшли, але я розумів, що навіть якщо ми дійдемо, то там, у колоні, все забито. Вивозять людей, місця для нас не буде. Нас четверо, речі, візок інвалідний. А з настанням темноти стає ще страшніше, сильніші обстріли.

Ми дійшли, дружина зупиняла машини, розставляючи руки. Але люди показували, що нікуди. Раптом їде машина, і він один сидить в ній. Водій сам зупинився.

Перші слова, які сказав водій: "У мене такий принцип, нікого у дорозі не беру. Моя машина - мій дім. Але я побачив хлопчика в інвалідному візку і щось з моїм серцем сталося. Я став". Це був власник аптек із Скадовська, і він возив сам ліки з підконтрольної України. Він нас підібрав, і попри те, що хлопець запізнювався, щоб забрати ліки, зупинявся і чекав, коли ми робили укол Сергію і годували його. Він нас врятував. Він - Герой, він здійснив подвиг, бо врятував всю нашу сім’ю.

Зараз ми в Польщі, врятовані. Шлях до неї - ще на одну розповідь. Як далі буде, не знаю. Хочу заробити хоч якісь кошти на машину і на існування. І вже думаємо, як їхати додому.

 

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини