Від страху - до сподівань: історія пенсіонерки з Херсона

Антоніна Іванівна – худорлява боязка херсонська пенсіонерка. Вона рано стала вдовою і давно живе у квартирі сама. Раніше нікого й нічого не боялася, сама ростила дитину і в усьому покладалася лише на себе. Але через війну та окупацію Херсонщини сьогодні постійно відчуває страх та тривогу. Боїться втратити зір, бо в неї глаукома, а потрібних ліків у місті не знайти. Боїться всіх гучних звуків, бо не завжди розрізняє вибухи від іншого шуму. Коли на вулиці чує “московську” вимову в жінок або цивільних чоловіків, боїться, що “руський мір” може тут затриматися надовго. Та найдужче вона вболіває за життя близьких – сина Тараса та невістки Лесі, які перебувають нині в іншому українському місті, де, за розповідями сусідів, не зовсім безпечно.

Відтоді, як рідні поїхали, єдина її розрада – спілкування з ними телефоном через інтернет.

Синові з невісткою несила було залишатися в окупованому Херсоні, де з початку війни немає можливості заробляти, і усюди, як у себе вдома, ходять озброєні обірванці. До їхніх знайомих навіть з обшуком додому приходили, можливо, за чиєюсь “наводкою”, тому сусіди нині мало довіряють одне одному. Чого шукали – невідомо, на щастя, пішли, нікого не забравши. 

Тарас з Лесею довго вмовляли матір їхати з ними, але вона була категорично проти. Жінка сповна не усвідомлює, що відбувається, бо до пуття не вміє користуватися інтернетом, тож і не має доступу до новин. Не чула вона ані про обшуки, ані про викрадення людей. І весь час переконувала рідних, що в Херсоні не так вже й небезпечно, і немає гострої потреби кудись тікати. Насправді вона дуже не хотіла з ними розлучатися, але боялася їхати кудись у невідомість.

Тарас же не розповідав матері всієї правди, щоб не шокувати. Лише переконував, що коли ЗСУ почнуть звільняти південь, у Херсоні стане дуже небезпечно  Але Антоніна Іванівна, ніби й розуміючи все, не погодилася залишити квартиру,  в якій минуло все її життя - свій маленький острівець стабільності й безпеки.

Однак невдовзі після від'їзду дітей у місті дійсно стало набагато гучніше. 

Гупають і гупають весь час, скільки ж можна гатити?! Бідні миколаївці, бідні наші селяни, зітхала вона щоразу під час телефонних розмов з близькими, не усвідомлюючи, що це може бути початок контрнаступу і тихо тепер буде не скоро.

 Перелякана жінка іноді годинами сиділа в коридорі між двома стінами. Скаржилася ще й на постійний запах згару та задимлення. В області тривалий час горіли поля, ліси  та плавні.

Через той дим, що згубно ятрив її хворі очі, та щоб зайвий раз не бачити окупантів, Антоніна Іванівна майже нікуди не ходила, хіба що десь неподалік - до магазину чи на базарчик.

Пенсію вона отримувала на картку, гроші витрачала дуже ощадливо, а за комунальні послуги зазвичай регулярно сплачував її син, він до війни мав стабільний дохід і якісь заощадження.

Тарас, знаючи, що матері було б спокійніше та зручніше мати живі гроші на руках, перед від'їздом залишив їй чималеньку суму на прожиття. Але вона довго не хотіла торкатися цих грошей, натомість казала:

Чого я буду ваші гроші витрачати?  Що там мені треба, проживу якось на свою пенсію, як  повернетеся, вони вам самим знадобляться.

Але ці кошти таки стали їй у пригоді, бо з того моменту, як окупанти відрубали зв'язок у всій області, робота банків і банкоматів припинилася. Гроші можна було перевести в готівку тільки в деяких підприємливих херсонців під відсоток від 5-10 відсотків і вище, і то це було проблематично, бо треба було мати російську сімку і доступ до інтернету. А карткою розраховуватися можна було далеко не у всіх магазинах. А нещодавно жінка дізналася, що окупанти взагалі прибирають з магазинів українські термінали, а натомість встановлюють свої. 

На щастя, Антоніна Іванівна звикла закуповувати більшість продуктів на базарі, а не в супермаркеті. В неї навіть були улюблені продавці, в яких вона постійно купувала молоко та овочі.

Якось вона довго не бачила знайому жіночку з Комишан, в якої завжди купувала помідори, і дуже засмутилася через це.

 Дуже вони в неї смачні,  вирощені на власному городі  без усілякої хімії. Та й звикла я до неї, завжди постоїмо, відверто поговоримо, і я сильно хвилююся за неї, – розповідала Антоніна Іванівна невістці телефоном і скаржилася, що віднедавна й до їхнього базарчика почали навідуватися російські солдати. Тому вона тепер і туди ходить вкрай рідко, бо здригається щоразу, як бачить позаду себе озброєних до зубів людей.

Якось вона зателефонувала дуже збуджена й розповіла, що нарешті зустріла свою знайому продавчиню.

 Уявляєш, доню, ця жінка тепер живе в підвалі. Бо в них там так гримить,  що вона  боїться, що і в хату прилетить. А жити ж якось треба, тож коли тихо, вона порається на городі та десь раз на тиждень приїздить з овочами до міста, щоб заробити якусь копієчку. Я в неї купила всі помідори, більше, ніж планувала, і так на радощах об`їлася, аж живіт розболівся. 

Продавчиня розповіла Антоніні Іванівні й про своїх батьків з передмістя Херсону, до  яких вже двічі навідувалися чи то росіяни, чи днрівці та щось шукали. Перший раз зайшли на подвір'я, трохи роздивилися та й пішли, а вдруге так прискіпливо оглядали все, що навіть закрутку в підвалі пересували й у хаті всю білизну перетрусили.

Що ж вони шукали в тих старих,  доню? – довго не могла заспокоїтися жінка, вперше почувши про таке й уявляючи себе на місці цих переляканих людей.

Леся заспокоювала свекруху, а сама дуже переймалася, щоб через стрес не підвищився тиск у її хворих очах. Хвороба у свекрухи загострилася з самого початку війни. Очі  почервоніли, почали боліти. Одне око відтоді фактично не бачить. Для полегшення та підтримування відносно нормального стану очей лікар призначив їй  краплі та пігулки для щоденного вжитку.  Поки вони з Тарасом  жили в Херсоні,  Леся бігала по аптеках, розшукуючи потрібні ліки. Потім, коли аптеки спорожніли, дівчина знайшла через соцмережі людей, які привозили медикаменти з підконтрольної території. А після виїзду продовжувала пошуки ліків на новому місці та передавала їх у Херсон через знайомих волонтерів. Однак нещодавно препарат, повного аналога якого Лесі не пропонували в жодній з аптек, зник з аптечних полиць багатьох українських міст.

Ще й офтальмолог, до якого вони звикли та якому повністю довіряли, поїхав з Херсона і приєднався до ЗСУ. Тож зв'язатися з ним зараз немає змоги. Щоб з'ясувати, чим можна замінити призначені ліки та переконатися, що хвороба не прогресує, Леся спробувала записати свекруху до іншого лікаря. Але, коли зателефонувала до клініки, почула російську мову з характерною нетутешньою вимовою. Це її дуже насторожило. А що як в клініці вже хазяйнують чужинці? Порадившись одна з одною телефоном, Леся та Антоніна Іванівна вирішили поки  відкласти консультацію  та покластися на долю. Свекруха запевнила невістку, що почувається стерпно і  має ще один повний флакон дорогоцінного препарату. Цього повинно вистачити на місяць. Обидві  сподіваються, що за цей час щось може змінитися на краще  і мріють про довгоочікуване повне визволення Херсонщини.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини