“Може вам у кремлі поселитися?” - історія родини, яку наздоганяє війна
Родина Мироненків* стала на Херсонщині прикрою “легендою” - куди б не тікала від війни, туди, вслід за ними, прилітали снаряди. Наразі сім'я оселилася вже у п’ятому населеному пункті - найбезлюднішому і "найглухішому". А нові сусіди відтепер уважніше слухають небо та жартують: “Давайте, скинемося вам на квиток до москви, може туди теж прилетить?!”
Мироненки* жили у невеличкому селі неподалік від Херсона. Подружжя - Андрій та Ірина заробляли власним господарством й виховували двох діток - п’ятнадцятирічного Олексія і семирічну Дашу. І навіть у страшних снах не уявляли, чого їм доведеться зазнати.
Рідне село. Початок
Їх село потрапило під ворожий вогонь ще на початку березня. Буквально за декілька тижнів від нього майже нічого не залишилося. Виїхати тоді було неможливо. Безперервні свист, вибухи та гуркіт змушували селян ховатися по домівках або в погребах, люди боялися навіть виходити, щоб ухопити ротом свіжого повітря.
Мабуть, тиждень ми слухали як свистіли снаряди та ракети на Миколаїв. Гатили в той бік день і ніч. Прилітало і в село. Від страху та грому майже не спали, днювали й ночували в погребі. Коли на якийсь час вщухало, виходили на подвір’я, оглянути своє господарство та сусіднє. Перегукувалися по вулиці з односельцями - чи вціліли, куди влучило? Притьмом поралися по господарству, готували поїсти, одягалися тепліше і знову ховалися. Але впорати все не завжди встигали. Та найважче всього було дітей розважити якось. Даша найбільше боялась, плакала, весь час просилася на руки. Та й зрозуміло, вона ж маленька, тут і я плакати хочу а, що з дитини взяти… - зітхає Ірина.
Десь на другому чи третьому тижні обстрілів (дуже важко згадати коли саме, бо життя тоді ніби зупинилося) снаряд влучив у будинок навпроти, де жило подружжя пенсіонерів. Андрій, Ірина та інші сусіди гайнули діставати з-під завалу бабусю та дідуся. Здираючи руки до крові, завзято розбирали уламки. Заспокоювали себе під обстрілом приказкою односельців, які пройшли другу світову: “Снаряд двічі в одну воронку не падає”. Гуртом уламки розкидали швидко. І стареньких вдалося врятувати.
А незабаром снаряд влучив в будинок Мироненків. Земля наче аж тяжко видихнула, а по даху погреба затарабанили кувалдами. Від думки, що опинилися живцем замурованими, заціпеніли. Адже хтозна, чи залишився хтось у селі живим після ТАКОГО? Та коли все стихло, почулися голоси, - односельці прибігли на понівечене подвір’я, гукали подружжя, дітей...
Їх хатинка перетворилася на груду каміння, пилу та сміття від потрощених меблів.
Родина поспіхом зібрала два клуночки нехитрого скарбу, що вцілів у підвалі, і на сусідській машині, переповненій людьми, котами та байдужим псом, поїхали в село Т-вку, до родичів. На той час там не було ні обстрілів, ні загарбників. Дорога була короткою, але дуже небезпечною.
Гірко було дивитись на руїни будинку. Стільки праці в нього покладено, стільки турботи. Ремонт тільки закінчили в дитячій кімнаті… Не стало в нас більше дому, свого куточка. Залишатися там не було сенсу. Поїхали навпростець, на свій страх і ризик, бо по дорогах більше стріляли. Але і поля були ніби лишаєм побиті, випалені ділянки землі чорніли здалеку. Багато уламків ракет стирчало і воронки траплялися метрів зо два в діаметрі. Переживали, щоб на міну не наїхати, або снаряд в нас не влучив. Поки дісталися до родичів, сім потів зійшло” - ділиться Андрій.
Війна наздоганяла “по п'ятах”
Родичі підготували переселенцям літній будиночок. Облаштовуватися на новому місці допомагали і близькі, і місцеві жителі. Приносили одяг, посуд, матраци, їжу, навіть телевізор та велосипед. А що ж, маленька Даша хоч за мультиками забуде про війну. А Олексій знайшов собі друзів, з ними катався на велосипедах.
Проте лінія фронту перемістилася, і знову почалися тривожні дні та ночі.
З сином якраз стояли в черзі за хлібом біля магазину, коли над нами пролетіла величезна зелена ракета. Ніколи не забуду, як вона гула. В мене була така паніка, що не знала куди подітися. Схопила сина за руку і забігла в магазин. А там вже купа народу. Хліба тоді не купили. Так і пішли додому, вирішили не випробовувати долю, - згадує Ірина.
Та ракета тоді вибухнула десь за селом. Але невдовзі біля магазину під час чергового обстрілу загинуло кілька людей.
Після цього я заявила чоловіку, що не можу тут більше залишатись. Я боюсь за дітей і за нас. Чоловік зателефонував знайомим, які живуть у Б-вці. Спитав, чи в їх селі тихо та домовився за ночівлю. Ми знову похапцем зібрали деякі свої речі й попросили знайомого водія відвезти. Проїжджали якраз повз магазин, убиті люди там ще лежали. Їх понівечені тіла розкидало в різні боки. Закривавлений асфальт був засипаний уламками та склом з розбитих вікон. Я затуляла Даші руками очі, а сину казала, щоб він не дивився. Страшно було таке бачити. Проїжджали по вулиці дуже обережно, щоб нічого і нікого не зачепити, - розповідає жінка…
На новому місці довго не могли заснути. Але прокинулися серед ночі через потужний вибух - в город знайомих, які їх прихистили, влучив снаряд...
Після цього переїхали ще далі від Херсона та лінії фронту, в колишній районний центр. Влаштувалася в маленькому будинку з двориком. Все необхідне для життя там було. Тож сім’я на деякий час заспокоїлася. Батьки та діти намагалися звикнути до нормального життя і забути жахи, які пережили в селах. Але це було непросто. Холодні та безсонні ночі під постріли гармат та вибухи, розбиті будинки, гуркіт важкої військової техніки та найстрашніше - вбиті люди, не виходили з пам’яті.
Вже літо було. Даша на вулиці гралася в легкому вбранні. А коли завечоріло, прийшла до хати та почала одягатися тепліше, бо звикла вже в одязі спати в погребі, - з сумом згадує батько, Андрій.
До середини літа родина так і жила там, поки ворожий вогонь знову не наздогнав їх. Близько четвертої ранку снаряд влучив у садок біля хати й осколки залетіли у вікно. У тій кімнаті якраз облаштувалися батьки. Андрію поранило ногу осколками. Три з них лікарям вдалося дістати, четвертий увігнався занадто глибоко, тому його і не чіпали.
Після цього люди вже почали невесело жартувати, що Мироненки, як магнітом, тягнуть за собою обстріли.
Ще декілька тижнів, поки не загоїлись рани Андрія, сім’я залишилась у райцентрі. А тим часом вирішували, що робити далі.
Остання надія
Цього разу родина обрала зовсім невеличке село у закутку області, якомога далі від головних трас та доріг.
Люди там по вулицях ходили спокійно та ще з нас дивувались, які залякані ми були. Знайшли дідуся, в якого виявився вільний будинок. Заселилися й видихнули. На душі стало легше. Сподіваємося, знову втікати не доведеться,” - гірко підсумовує Андрій.
Родина Мироненків й досі живе там. Виглядають наших хлопців з ЗСУ і мріють, що зможуть повернуться до свого рідного краю, підняти з руїн родинний дім і далі вже буде мир.
* Прізвище та імена змінено з міркувань безпеки, з тієї ж причини не називаємо села
Всі фото ілюстративні
-preview.webp)
-preview.webp)
