Історія херсонського тероборонця, якого вбили у полоні

Організація оборони Херсона викликає дуже багато запитань, відповіді на які, схоже, суспільство отримає вже після закінчення війни. 

Російській армії протистояли героїчні представники Херсононської ТРО, які часом голіруч намагалися боротися з окупацією міста, пише Українська правда. 

Ця історія – про заступника командира роти 124-ої бригади Херсонської ТРО Дениса Миронова, який захищав місто, потрапив у полон, відмовився співпрацювати з окупантами й загинув після катувань.

Ми зідзвонились із Ксенією Мироновою, дружиною Дениса, через чотири дні після його поховання й за день до дня народження їхнього сина, якому виповнилося 12 років.

– Він дочекався, коли наш президент підпише закон про загальну мобілізацію, тому що розумів, що я його відмовлятиму. Каже: "Я піду у військкомат". Не можу сказати, що я була сильно здивована його рішенням, тому що я чудово знаю його позицію. Чудово розуміла, що нам є що захищати, є кого захищати. Він патріот, та іншого нічого бути не могло для нього. 

– Перший раз він пішов у військкомат і повернувся в той же день. Він сказав, що там практично нікого не було, взагалі нічого не організовано. І їм сказали: "Повертайтеся, ми не хочемо ризикувати вашим життям".

 

Денис Миронов на службі в армії

Денис Миронов у 2008-му році, після восьми років у армії, залишив службу по закінченню контракту в званні майора.

– Він звільнився, тому що просто не бачив перспективи. Його розуміння про службу зовсім розходилися з тим станом армії, який був на той момент. Плюс ще матеріальна складова. І він прийняв рішення. Після 2008-го року він займався підприємництвом, п'ять останніх років ми жили в Херсоні. У нас була своя компанія, і ми займалися експортом плодоовочевої продукції, так як Херсонщина – це такий родючий край, там все росте. Хотіли розвиватися, плани були, хотіли купувати свій транспорт.

"Його відправили додому 25-го, але він із цим не погодився"

Батько Дениса Юрій Миронов, полковник у відставці, пригадує, як син зрештою потрапив до тероборони. 

– Його відправили додому 25-го лютого, але він із цим не погодився. Разом із Віталієм Степановичем – це проректор поліцейської академії – він записався в територіальну оборону за посвідченням особи офіцера запасу. Його призначили на посаду заступника командира роти.

Офіційно представили на плацу та провели бойове злагодження. Після цього була команда передислокуватися в Кіровоградську область. Поки ці розмови йшли, на жаль, на початку березня зайшли російські війська. 

У теробороні Денис познайомився з Антоном, прізвище якого ми не називаємо з міркувань безпеки. Ось що він пригадує про знайомство з командиром:

– Перед строєм представили наших командирів. Серед них був Денис. Пізніше ми не мали з ним контакту. Усі були зайняті. 

Мали контакт із ним, вже коли Херсон був окупований. Тоді ми зустрічалися й обговорювали ситуацію та наші подальші можливі дії. 

Дружина Дениса пригадує, що в момент, коли російські війська заходили у Херсон, він дивом врятувався. 

– Коли орки заходять у місто, вночі, мій Денис – посеред міста з автоматом. Йому просто пощастило. Я не сильно вдаватимуся в подробиці – допомогли херсонські партизани. 

Йому дали прихисток, він був там кілька днів, потім повернувся додому й уже був з нами, з сім'єю, і, виходить,що місто захоплено. Трапився той "Бузковий парк" (трагедія, яка сталася 1-го березня, коли кілька десятків захисників міста з Херсонської тероборони загинули, намагаючись з коктейлями молотова зупинити колону російської бронетехніки – УП), там теж хлопці з тероборони…

Денису та іншим військовим була поставлена задача зберегти зброю і збирати інформацію про окупантів. 

– Денис налагодив зв'язок з херсонськими партизанами. Вони мали очі в кожній частині міста й збирали інформацію про техніку, яка рухається. Вони цю інформацію віддавали до ЗСУ, судячи з усього.

Слова дружини Дениса підтверджує і його підлеглий Антон.

– Звичайно, що стосується техніки, ми всі спостерігали, передавали в одне джерело в ЗСУ. 

Як розповідає Ксенія, Денис із товаришами організували гуманітарну допомогу мешканцям міста, аби мати легальне прикриття для переміщень Херсоном. 

– Наклеїли напис на машину "Хліб", й орки їх не чіпали. Можна було нормально їздити й тебе не зупиняють, зайвий раз не доглядають. 

Можна було їздити по місту, обстановку вивідувати, де які блокпости, хто куди їде.

За словами Ксенії, розвідувальна діяльність під прикриттям тривала до 27-го березня.

– Вранці 27-го березня він поїхав, принаймні він мені так сказав, що їм треба було їхати за паливом. 

У Херсоні день закінчується дуже рано. О четвертій годині вже немає людей на вулицях, а о шостій це вже місто примара. І коли о шостій годині він не прийшов, я зрозуміла, що щось не так. В той день чути було автоматні черги, перестрілки. Пішла інформація, що наші ніби підступають до міста. У мене була надія, що вони вже при ділі, що вони потрібні.

За словами Антона, вранці 27-го березня він, Денис Миронов та інші бійці їхнього підрозділу мали зустрітися. 

– Моїм командиром відділення була призначена зустріч. Був потрібен транспорт. Нам треба було взяти зброю. Коли наші приїхали на місце, нас всіх і взяли. Командир був затриманий раніше, і через його телефон відпрацювали. Ну, це припущення. 

Антон запізнився на зустріч на пів години.

– Підійшли люди в цивільній формі з жовто-блакитними стрічками на руках. В той момент, коли я підійшов – нікого нема. Набираю телефон, щоб уточнити, де хто… до мене підходять, наносять кілька ударів, кладуть на підлогу, одягають наручники і заносять за поворот. 

За цим поворотом я бачу трьох повністю екіпірованих військовослужбовців та двох людей у ​​цивільному. Один із них Денис. Він стояв під стіною з закривавленою головою у наручниках. 

У затриманих насамперед запитували паролі та позивні. Але при цьому постійно завдавали ударів. Далі зав'язали очі, надягли пакети на голову, посадили по різних машинах і повезли в поліцейський відділок за адресою Кірова, 4. 

Будівля Головного управління національної поліції у Херсонській області, куди привезли полонених

Наступного разу Антон побачив свого командира Дениса вже ввечері. 

– О котрій годині, не можу сказати, тому що першу добу ми провели із зав'язаними очима та з пакетами на голові й у наручниках.

Дениса привели побитого, з очевидними травмами, бо він дуже важко лягав. Йому кинули двері на підлогу і поклали на них. Я в цей час був поруч – так само на підлозі. Після затримання першу добу – півтори ми були весь час із зв'язаними ногами, руками та очима, з пакетами на голові.

Антон розповідає, що разом з ними у підвалі було ще кілька людей. Вони, не домовляючись, обрали тактику вдавати, що не знають один одного. 

– Тактика була – поставити питання, щоб подумали, що ми одне одного не знаємо. Я його запитував: "А хто ти? Чого мені кажуть, що ти мій командир?" Це говорилося досить голосно, щоб це чули ті, хто були поруч. Так він пролежав всю ніч, без рухів, тому що будь-який дотик до тих дверей завдавав йому гострого болю. 

Катування й допити тривали кілька днів. Один із епізодів такого допиту Дениса Антону вдалося побачити. 

– Був у мене трохи піднятий скотч на одному оці, і нижню частину підлоги я бачив. Зайшли кілька співробітників ФСБ, спочатку підійшли до мене.  

Почали просто бити в обличчя. Завдали мені три удари, злило їх, що з перших двох я не впав. Потім пересадили мене на інший стілець, а поруч сидів Денис. Підняли його, так само завдали йому кілька ударів. Він упав, зняли штани й почали бити по стегнах палицями, перетворюючи їх на синю.

Способи катування й до Дениса, і до Антона застосовувались однакові. Ті, хто катували, часто мінялися ролями або переходили з однієї кімнати до іншої. 

– Тебе, грубо кажучи, готують до розмови – забивають перші години, душать пакетами, катують струмом, не дають дихати і при цьому постійно б'ють. 

Денис Миронов, за словами Антона, відмовився розмовляти, тому протягом перших днів отримав важкі травми. 

– Я частково був свідком. Не все бачив, але щось чув. Денис в принципі відмовлявся з ними розмовляти. Не те, щоб заперечував щось або доводив, але казав: "Нічого я не знаю". Тому його сильно били. За його станом було зрозуміло, що йому перебили щось, і йому потрібна допомога.

6-го квітня у камеру до Дениса та Антона потрапив волонтер і також боєць Херсоньскої ТРО Ігор Кураян. Він пригадує, що побачив Дениса у важкому стані:

– Мене в камеру завели, і я побачив, що чоловік лежить на кріслі напівлежачи.

Після перших діб катувань Денис протягом кількох тижнів у підвалі не міг лежати і рухатись. Антон та інші полонені кілька разів на день піднімали Дениса, аби той зробив декілька кроків. 

– Людина не лягла за 22 дні жодного разу. Це не було можливим через пробиту грудну клітину. Допомогу йому не надавали. Іноді вдавалося випросити таблетки у них, якісь знеболювальні. Єдине, що зробили – це якесь крісло зі спинкою, що регулюється, м'яке. Він мало не жив у цьому кріслі. 

Ми намагалися його кілька разів на день підняти та просили зробити хоча б 50 кроків. Ми його піднімали, та він трохи стояв, рухався, щоб не атрофуватися. 

За словами полоненого Кураяна, вони неодноразово зверталися з проханнями надати Денису допомогу. 

– Два тижні він так мучився. Ми просили, щоб йому надали якусь медичну допомогу, але вони відмовляли і казали, що якщо він не хоче розмовляти, то хай отак і лежить. Ми вже теж йому казали: "Денисе, скажи їм те, що ти хочеш щось сказати. Можеш не сказати, але почни діалог, тому що тебе треба в лікарню з таким побиттям, треба госпіталізація". А він відмовлявся з ними розмовляти.

"Наснилося, що він приніс мені пакет з цукерками. Як на поминках"

– Не було з ним зв'язку 2-3 дні, і мене вже починало колотити. Він наснився, що приніс мені цукерки, і я на нього кричала: "Де ти був? Чому ти не приходиш?" А він мовчки мені простягає пакет з цукерками... Знаєте, як на поминках роздають, і я зрозуміла, що мені потрібно щось робити, що все погано. 

Ксенія знайшла на Фейсбуці сторінку Альони, дружини військового на ім'я Віталій, з яким Денис вступав до ТРО. Побачила допис про те, що цей військовий у полоні, а до його родини приходили додому військові. 

– Віталій подзвонив Альоні й каже: "Відкрий мені двері". Вона каже: "Відчиняю двері, стоїть мій Віталій, обличчя немає – просто ллється кров. Він побитий, і стоять орки" – вони з ним разом зайшли до будинку, й у Віталія знайшли зброю. Їй сказали, що його заберуть чи в Крим, чи в Росію, і будуть судити як терориста. 

Далі Ксенія разом з сином залишила Херсон. Вона побоювалась, що окупанти прийдуть і до них додому. 

– Я вже виїхала і була у відносній безпеці. В цей самий день мені зателефонувала моя сусідка і сказала, що прийшов хлопець з якоюсь дівчиною і каже, що приніс годинник Дениса. Я попросила її сфотографувати годинник. Так, це був його годинник. Ми поговорили, його звали Олексій, і він розповів мені, що Денис у полоні, що його сильно побили.

"Був там Ангел такий, Фортуна, Дунай, Урал і Біс – це ті, які безпосередньо люблять бити людей"

На прохання розповісти про окупантів, які катували полонених, і Антон, і Ігор Кураян майже не мають що сказати. Антону вдалося почути лише декілька позивних. 

– Вони завжди були у масках. Завжди. Обличчя ми їхні ніколи не бачили. Або в масках були, або в балаклавах. Навіть, коли спускалися в камери.

Був там Ангел такий, Фортуна, Дунай, Урал і Біс – це ті, які безпосередньо люблять бити людей.

Ігор Кураян пригадує, що під час катувань до приміщення регулярно заходив наглядач, аби запитати про результати допитів:

– Приходив куратор, питав, на якій ми стадії. Я був для них дуже цікавий, тому що я волонтер з восьмирічним стажем, і у мене фотки є і з лідерами "Правого сектору", і "Азова", і багатьох комбатів і воїнів.

За словами Кураяна, протягом декількох тижнів у підвалі їх майже не годували. 

– Їжа була – вранці був кіп'яток і два галетні печива. На вечерю те ж саме, тільки нам давали ще один пакет чаю на 5 чоловік. А в обід давали дві 180-грамові баночки каші на п'ятьох. 

А 18-го квітня Дениса Миронова, Антона та Ігоря Кураяна перевезли до Севастополя. 

– 18-го нас попередили рано вранці, щоб ми зібралися, і нас будуть кудись везти. Ми не знали куди. Нас підняли. Денису було дуже важко. Всім надягли наручники – спочатку за спиною, потім в дорозі переодягли наперед. І через вісім годин нас привезли до Севастополя, там умови були кращі, там вже годували. 

У Севастополі Дениса вперше оглянув лікар, пригадує Антон:

– У Севастополь ми приїхали, і нас завели одразу в казарму. Зняли вкотре відбитки пальців, генетичну експертизу, провели по одному допиту, перевірив лікар. Наступного ранку 19-го приїхали лікарі й забрали Дениса до шпиталю, як нам сказали.

Госпіталь у Севастополі, куди привезли Дениса Миронова

Відтак Денис Миронов після катувань чекав на медичну допомогу 24 дні. 

23-го квітня він помер у Севастопольскому воєнно-морському госпіталі. Рідні Дениса ще місяць по тому намагалися дістати його з полону, отримуючи різну інформацію, яка іноді суперечила одна одній. 

24-го травня дружина Дениса отримала дзвінок від поліцейської міста Миколаєва, яка повідомила, що вони отримали тіло з окупованої території в рамках обміну. Казала, що потрібно приїхати.

У свідоцтві про смерть Дениса зазначено: причина смерті – тупа травма грудної клітини з переломом ребер. 

Свідоцтво про смерть Дениса Миронова 

Зараз Ксенія все ще намагається дістати годинник чоловіка з окупованого Херсона. 

–  Я вже три тижні намагаюся вивезти з Херсона сумку з речами чоловіка, зокрема і його годинник. Поки у мене не виходить це – перший раз, коли поїхали, обстріляли колону та загинули люди. У цій колоні була та машина, у якій їхала моя сумка з речами чоловіка. І зараз я намагаюся через Мелітополь, через Запоріжжя привезти її. 

Там всі наші фотографії… Ми двадцять років із чоловіком прожили, у нас була маленька, але міцна сім'я, ми один для одного були всім, і я дуже чекаю ці речі. Там моя пам'ять про нього.

Фотографія годинника Дениса Миронова, яку зробила сусідка

Ігоря Кураяна та Антона обміняли 28-го квітня. Після звільнення з полону вони одразу подзвонили дружині Дениса.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини