4 місяці в окупації

Офіційно я пішла в декрет на 7-му місяці вагітності – 21 лютого. 

23 лютого замовила майбутньому малюкові коляску, яку довго обирала. Навмисне відклала всі покупки, бо збиралася з головою поринути в турботи довгоочікуваного материнства. Одночасно завершила капітальний ремонт у новій квартирі, туди ми мали переїхати з чоловіком наприкінці квітня, після того, як він повернеться з Європи. Загалом, на мене чекало спокійне життя матусі, «тиха гавань», до якої я довго пливла і про яку давно мріяла. У нас було все: поїздки до батьків на мамині смаколики, прекрасні друзі, достаток, можливість подорожувати раз на рік, гарна робота. Ми були щасливі.

Те, що моє колишнє життя зруйноване, я зрозуміла одразу о 6-й ранку 24-го лютого. Мама зателефонувала і сказала: «Доцю, почалося. Вночі обстріляли Чорнобаївку». Далі – кілька тижнів коматозу: вибухи, гелікоптери над головою, колони військової техніки з Криму, багатотисячні проукраїнські мітинги, блокпости... окупація.

Багато чого не пам'ятаю. Попри вагітність, плакала постійно. Було страшно, ми цілодобово сиділи в телефоні та стежили за новинами. Чоловік застряг за кордоном. Виїхати на такому терміні я не ризикнула, а згодом і лікарі заборонили. Батьки перевозили мене з місця на місце – ближче до пологового будинку. Більшу частину часу я прожила в селищі за 2 кілометри від тієї самої Чорнобаївки. Вікна тремтіли від нескінченних вибухів. Нормально ходити я не могла з 25 тижня нелегкої вагітності, а тут черги, порожні полиці, дефіцит товарів. Моїми ногами стала мама. Вона була моїм усім: готувала, оберігала, підтримувала...
На пологи чоловік не зміг приїхати. До пологового будинку ми з мамою йшли пішки з пакетами, бо нам вирубили зв'язок. Швидку чи таксі викликати не можна, знеболювальні нам волонтери через лінію фронту завезли з Одеси. Кесарів. Усе, як у кіно.

Про те, що в нього народився син, чоловік дізнався на третій день, коли пробився Інтернет… Потім майже 2 місяці ми жили в друзів, які поїхали й залишили нам будинок. З кожним днем у місті ставало все важче: немає зв'язку, у багатьох немає інтернету, неможливо перевести в готівку гроші, банки не працюють, люди зникають, на дорогах блокпости та перевірки, а сам Херсон скотився до 90-х із блошиними ринками на центральних вулицях. Можливості зробити свідоцтво синові не було. Нам насилу вдалося його отримати, інакше б не виїхали. Дуже дякую всім, хто включився й допоміг.

Я не хотіла їхати. Возити такого малюка по світу... До останнього зволікала, щоби він хоч трохи підріс. Провела по черзі всіх друзів. На все місто залишилися кілька близьких людей, батьки та сестра із сім'єю в області. Це розбиває мені серце. Не можу про це не думати. Але безпека дитини найважливіша.
За вікном іде дощ. Ми в дорозі вже 6 днів. Я пишу це, а сльози ллються градом на сина, його тримаю на руках. Йому ще немає й 2-х місяців, а він уже проїхав у машині майже 1,5 тисячі кілометрів у чужу країну, де на нас ніхто не чекає. Із собою валіза речей. Усе, що в нас є – ми.
Не так я собі уявляла материнство. Я біженка. Я бездомна з немовлям на руках.
Це лише моя історія. Нас таких тисячі… нас мільйони.

Янина Лебедева

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини