«Я в серці маю те, що не вмирає»

У понеділок, 1 серпня, виповнилося 103 роки з дня смерті легендарної української поетеси Лесі Українки. Ця сильна особистість – приклад сили духу і стійкості. Незважаючи на тяжку хворобу, вона боролася, творила і не здавалася.

Усі хто цікавиться життям Лесі Українки, знають що це не її справжнє ім’я, а її звали Лариса Петрівна Косач. Але мало хто знає, що у родині поетесу називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Якщо з першими двома іменами зрозуміло, то іншими двома не дуже. Справа в тому, що Зея – це сорт кукурудзи, а поетесу називала так мати, порівнюючи її зі стебелиною кукурудзи, такою тонкою і тендітною. Мишолосія – це ім’я, яке складалося з двох імен Міша і Леся, як ми знаємо, той Михайло був братом Лесі Українки.

Леся була досить освіченою дівчиною, вона могла розмовляти  кількома іноземними мовами, а у  5 років навчилася грати на роялі.

Про рояль

Леся Українка дуже рано виявила нестримний потяг до музики. І мати, Олена Пчілка, придбала рояль, на якому з п’ятилітнього віку й почала вчитися грати дівчинка. Його потім у родині так і назвали “Лесин рояль”.

Але люта хвороба часто припиняла навчання. Застудивши ноги й руки зимовим хрещенським днем, дев’ятирічна Леся захворіла на туберкульоз кісток, що прикував її до ліжка. Іноді місяцями лежала вона з загіпсованими руками й ногою. І ось одного разу її тітка, Олександра Антонівна, яка вчила дівчинку грі на фортепіано, помітила, що Леся, лежачи в ліжку, досить упевнено вибиває вільною від гіпсу ніжкою такт.

– Що ти робиш, Лесю? – запитала здивовано тітка.

– Граю… на роялі, – тихо відповіла дівчинка. Очевидно, голова її була повна звуків, якими жила вона тоді.

З любовного життя

Деякі дослідники першим коханням майбутньої великої поетеси називають Максима Славинського. Коли вони познайомилися, Лесі було 15, Максиму – 18. Вони разом переводили Гейне. Друга романтична зустріч відбулася в 1892 році. У майбутньому Славинський стане одним із керівників Центральної Ради, послом Української Народної Республіки в Празі. Заарештований чекістами, він помре в тюрмі.

Леся Українка присвятила Славінському такі шедеври любовної лірики, як “Горить моє серце”, “Стояла я і слухала весну”, “Сон літньої ночі”, “Хотіла б я піснею стати”…

А ось першим справжнім коханням Лесі Українки називають її товариша по нещастю – хворого на сухоти революціонера Сергія Мержинського. Вони познайомилися в Ялті в 1897 році, приїхавши на лікування. Йому було 27 років, їй – 26.

Спочатку він їй не сподобався, але поступово проник у душу. Він називав письменницю “Леся-Ларочка”. Сергій помер на руках у Лесі в Мінську від туберкульозу легенів. Після цього Леся Українка  написала поему “Одержима”.

Багато хто стверджує, що якийсь час письменниця була закохана у  студента Київського університету, який  квартирував у  родини Косачів.

Тоді Лесі було 24. Вона вчила його французькій мові, а він її – грузинській. Нестор одружився в 1897 році, що було для неї справжньою драмою. Леся написала Нестору безліч листів, на жаль, під час громадянської війни вони були безповоротно загублені.

Останній бій за життя поетеси

Леся Українка і Климент Квітка офіційно дружилися 7 серпня 1897. Спочатку вони оселилися в Києві, потім переселилися до Криму. Климент розпродає своє майно, розуміючи, що хвороба дружини прогресує, і щоб врятувати її, необхідно диво.

Леся багато подорожує по світу в надії, що лікарі все ж вилікують її від туберкульозу. Паралельно вона не перестає писати.
Життя великої письменниці рятували лікарі Єгипту, Греції, Німеччини та Австрії. Проте все було марно, і хвороба перемогла. Померла Леся Українка в 1913 році в Грузії, а була похована в Києві.

Відомі цитати Лесі Українки

На згадку про знамениту поетесу пропонуємо вам прочитати топ-15 її цитат, які надають сил.

1. Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті. (“Мій шлях”).
2. І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам Бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі.
3. Права без обов’язкiв – то сваволя.
4. Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
5. Не маловірна я, занадто вірю, і віра та мене навік погубить.
6. Хто визволиться сам, той буде вільний, хто визволить кого, в неволю візьме (“Осіння казка”).
7. Геройство мусить мати нагороду, се і Боги, і люди признають.
8. Поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш(“Біда навчить”).
9. Ну, як-таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде! (“Лiсова пiсня”).
10. Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... Ти бачиш Україну — привітай! (“Бояриня”).
11. Врятуєш душу, коли загубиш тіло.
12. Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
13. Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.
14. Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може.
15. Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.(“Лісова пісня”).