Історії з-під бабусиної ковдри

Коли я була маленька, то кожного літа їздила до бабусі. У крихітній херсонській квартирі було дуже жарко, тому батьки якнайскоріше відвозили мене у село на свіже повітря. Згадуючи ті часи, я розумію, що це були найщасливіші дні мого дитинства...

Тоді ще не було планшетів, смартфонів, навіть комп’ютерів ми не мали, та все ж у нас було все, про що ми мріяли. Рано вранці разом із дідусем та хлопчаками я ходила на рибалку, а вже в обід ми їли смажених карасиків чи юшку. А заїдали це все помідорами та огірками прямо в городі – зривали та їли, не миючи. На десерт малина, смородина, абрикоси, яблука – усе що росло у садочку. Удень із дітьми з усієї вулиці (так ми дружили, вулицями) йшли на маленький місцевий пляж. І кожного дня ми вигадували все нові й нові ігри, удосконалюючи старі. А вже ввечері розводили вогнище, пекли картоплю та розповідали страшні історії. Потім я подовгу не могла заснути і залазила до бабусі під ковдру, щоб вона мені розповіла якісь історії зі свого життя. Під них я і засинала.

Як гуляли весілля

Кожній дівчинці цікаво, як же її бабуся та дідусь познайомились, як одружилися. Пам’ятаю, начитавшись казок про принцес, я очікувала на схожу історію. Та це була зовсім інша історія.

Вони вчилися в одній школі та подружилися з першого класу. Дідусь проводив бабусю кожного дня додому. А як стали старші, то кожного вечера ходили гуляти – просто мовчки ходили вулицею туди й назад. Навіть за руки не бралися, соромились. А після школи одразу одружилися. Дідусь на підводі з конем приїхав за бабусею і її приданим – стареньким матрасом та крихітним вузликом з платтями. Ні свята, ні застілля не влаштовували.

За покупками

На все село був один єдиний невеличкий магазин. У ньому було все: продукти, хімія, одяг, якісь інструменти. Усе, що могло знадобитися людям. А декілька разів на місяць туди завозили й особливі товари. Це була риба – оселедець, хек, минтай, осетри, чи якісь копчені продукти, консерви, різні лимонади. У такі дня біля магазину у чергу вишиковувалося все село. Ніхто не брав по рибинці чи одній пляшці лимонаду. Сільські жителі виходили з магазину лише з ящиками. Всього брали багато, про запас, та зберігали тижнями у погребі. Я завжди дивувалася, коли бабуся про це розповідала. Звідки ж у людей було стільки грошей? Коли ми з нею ходили у крамницю, то ледве на цукерки вистачало. А тоді вони ящиками їх купували! Та виявляється, був такий час їх молодості, що й гроші були, і товар був. Не завозили лише те, що люди самі вирощували, – м’ясо й овочі.

Також особлива схема була з хлібом. Колгосп виділяв на кожного певну кількість зерна і з нього у пекарні випікали для селян хліб. І декілька разів на тиждень візок з конячкою привозив до села той хліб. Я тоді ще до школи не ходила, та досі пам’ятаю смак того хліба. Тоді для мене це був справжній обряд. Бабуся брала велику сумку і ми йшли на край села зустрічати бричку. Брали одразу дві-три хлібини. Вони були такі ребристі, важкі і пахли, наче ціла пекарня. Бабуся брала з собою шмат сала, щоб мастити скоринку і ми обов’язково куштували одну хлібину, ласували усю дорогу до самої хати.

Тепер у селі магазин на кожній вулиці. Але хліб так більше не пахне, й похід за покупками став коротким та нецікавим.

Перша техніка

У будинку бабусі й дідуся єдиною технікою дуже довго залишалося маленьке радіо. Воно працювало і вднен,і вночі, а зламалося вже при мені дорослій. Та справжньою цінною технікою став мотоцикл. Дідусь довго вагався, назбирав грошей та врешті-решт купив у сусіда мотоцикл з коляскою. Він був блакитнуватого кольору, що трохи вицвів, з переднім захисним склом, яке протрималося всього декілька тижнів. З того часу дідусь надовго забув про свій велосипед і їздив на мотоциклі усюди. Пам’ятаю, коли була ще малою, найголовнішою розвагою була поїздка у поле за квітами. Я збирала величезні різнокольорові букети. Кілька років тому ми з татом намагалися повторити пригоди і машиною їздили у поле. Та чомусь жодної квітки там уже не росте.

Другою важливою покупкою став ламповий телевізор. Та прожив він у сім’ї дуже недовго. Іхня дочка, моя мама, якось запросила подружок у гості. Вони дивилися телевізор увесь день, не вимикаючи. І коли мої дідусь із бабусею повернулися додому, то нове чудо техніки палало на всю кімнату. Ремонту він не підлягав, отож наступного дня вони поїхали купувати новий телевізор.

Танці на галявині

Коли я стала підлітком, мене стали цікавити дискотеки, клуби, танці, хлопці. Я скаржилась бабусі, що у селі цього всього немає, сумно. Ніде музику послухати, ніде кіно подивитися. Один “клуб” на все село, і там бібліотека. Та як мені розповів дідусь, так було не завжди. Коли вони були молодими, то кожного дня у селі були танці. Після роботи уся молодь збиралася за клубом на великій галявині. Там грали місцеві умільці на гітарі, акордеоні, навіть на якійсь трубі... Люди танцювали, співали і просто спілкувалися до пізньої ночі. А на вихідних до клубу привозили фільми, і тоді збиралося майже все село, щоб подивитись стрічку, яку вони бачили десятки разів. Та всім було цікаво, бо це ж мистецтво!

«Веселитися» мають усі

Зараз у селі напередодні дня Незалежності готують свято. У місцевому клубі будуть показувати концерт. Програма завжди майже однакова – вчителі разом зі школярами показують одноманітні номери зі співами й танцями. Зала зазвичай наповнюється бабусями у парадних хустках та нових капцях. Тому що після концерту організатори обіцяють безкоштовно пригостити кашею та юшкою або роздати пряники. Так заманюють глядача.

А раніше нікого заманювати не треба було. Дідусь розповідав, що на усі свята ходили в обов’язковому порядку. Приходили у вихідному вбранні, з гарними зачісками та червоними прапорцями. На святі співали патріотичних пісень та ходили колоною, а на День Перемоги ще клали до пам’ятника по черзі квіти. Якщо хтось на так таке свято не з’явився, то, як мінімум, його позбавляли премії. Були випадки, коли виганяли з роботи. До речі, на роботу всі також справно ходили. Якщо прогуляв, то на другий день приходили з роботи додому з’ясовувати причину. Чи через такий контроль, чи через те, що робота була, ледарів та пияків у селі зовсім не було. Зараз все інакше, роботи у селі зовсім нема, і молодь із села тікає. Веселощів теж ніяких нема. Та й бабусі здається, що за їх молодості всі були якісь щасливі. Всього вистачало, а часу сумувати зовсім не було. Хочеться, аби і сьогодні ми не мали часу для переживань, і через багато років нам згадувалось тільке хороше.