Антонівський міст, плавні та запах степу: без чого було складно уявити Херсонщину

Мирна Херсонщина для багатьох асоціювалася не лише з морем чи кавунами. Це ще й Антонівський міст, дачі на Дніпрі, Олешківські піски, поїздки на Джарилгач та літня спека. В кожного херсонця були свої місця та асоціації, пов’язані з рідним півднем.

Згадуємо 5 місць, без яких було складно уявити Херсонщину.

Міст, який об’єднав Херсонщину

Антонівський міст для херсонців був не просто дорогою між лівим і правим берегами Дніпра. На його появу чекали десятиліттями. До цього між берегами працювали переважно паромні переправи — наприклад, маршрут Херсон – Гола Пристань. Утім,  такий шлях мав свої незручності. Особливо влітку збиралися довгі черги машин і людей, які їхали до моря, родичів у села або поверталися додому.

Хоча у 1950-х роках збудували Каховську ГЕС, але дорога через дамбу все одно для жителів південної Херсонщини була незручною. Доводилося долати 100 кілометрів об’їзду, що  займало кілька додаткових годин у дорозі. 

Тому в 1970-х роках неподалік Антонівки почали будувати автомобільний міст через Дніпро. Роботи тривали 8 років: інженери зіткнулися зі складною течією та особливостями річкового дна. Але зрештою міст став однією з головних транспортних артерій Херсонщини.

Антонівський міст у мирні часи. Фото з uk.wikipedia.org

Для багатьох він асоціювався не лише з дорогою, а й із самим відчуттям повернення додому, поїздками до моря у Скадовськ чи Залізний Порт, до родичів у села, на дачі, у грибні соснові ліси, по копанівські кавуни чи голопристанські овочі. І навіть зараз, коли згадую ці поїздки, ніби знову відчуваю південний присмак фруктів та приємну прохолоду вітру з Дніпра. 

Пісок, спека і запах сосен 

Величезні бархани, гаряче повітря, пісок у взутті, “піщані водоспади” та аромат сосен – це все про Олешківські піски.

Величезний піщаний масив  на лівобережжі Херсонщини, з’явився внаслідок природних процесів та господарської діяльності людини. У свій час частину пісків оточили лісами, а у 2010 році тут заснували Національний природний парк площею понад 11 тисяч гектарів.

Олешківські піски у мирні часи. Фото Олександра Андрющенка

До початку повномасштабної війни щороку сюди приїжджали тисячі туристів. Одні – побачити безкрайні піски, які переходили у горизонт, та “піщані водоспади”, інші – заради спеки, тиші та відчуття безмежного простору. Влітку пісок настільки нагрівався, що ходити по ньому  босоніж було майже неможливо, а гаряче повітря над барханами створювало справжні “піщані хвилі”.

Острів маяків та “дикого моря”  

Джарилгач – найбільший острів в Україні, розташований у Каркінітській затоці Чорного моря неподалік від Скадовська. У давнину його пов’язували з легендами про Ахілла: за переказами, саме тут герой Троянської війни тренувався у бігу.

У мирні часи Джарилгач асоціювався для багатьох не лише з морем, а й із відчуттям справжнього дикого півдня. Довжина острова сягала 42 кілометрів, якими “розсікали” зайці, лисиці, кабани, олені та над яким можна було побачити сотні птахів, серед них навіть червонокнижних.  Не дивно, що тут у 2009 році був заснований національний природний парк. 

Острів Джарилгач. Фото з сайту “Природно-заповідного фонду України” 

Він став улюбленим місцем відпочинку, як для місцевих, так й для туристів. На східному боці острова було артезіанське джерело. Там розташували курортну зону, сезонні кафе, бунгало та альтанки. Окремою частиною атмосфери Джарилгача стали два маяки, один із яких звели ще на початку 20 століття.

Для багатьох острів запам’ятався дорогою човном, смаком свіжої юшки, солоним вітром і прохолодою моря.

Дачі, плавні та життя на воді 

Дачі на Херсонщині — це був окремий світ і цілий південний феномен. Вони розташовувалися по обох берегах Дніпра. І це не дивно, бо у мирні часи понад 100 кілометрів — від Нової Каховки до Дніпровського лиману — пролягав “живий” Дніпро. “Живий” — бо на цій частині річки не було жодної штучної греблі чи каскаду водосховищ, які розташовані вище за течією. Саме тому ці місця стали улюбленими для відпочинку херсонців. 

Для багатьох місцевих відпочинок на Дніпрі був не просто способом врятуватися від спеки, а справжнім ритуалом. Щойно з річпорту починали ходити кораблі “Роман-Кош”, “Арарат” чи “Татри”, а повітря ставало по-літньому теплим — херсонці масово вирушали на дачі та у плавні.

Особливо у липні та серпні Херсон ніби завмирав. На вулицях ставало менше людей, бо більшість проводила час біля води. Пам’ятаю, як сам їздив із родичами на дачу: порибалити з містка, приготувати їжу на примусі, яка чомусь здавалася особливо смачною, а потім стрибнути у прохолодну воду Дніпра. 

Вечірні плавні під Херсоном за мирних часів. Фото Оксани Сидорович

Тоді протоки, озера та водойми заповнювали байдарки, човни й баркаси. Хтось їхав на дачі працювати на городі, хтось — відпочивати з друзями та родиною, а дехто навіть переїжджав на острови, щоб перечекати там літню спеку. А там качки, водяні курочки, ондатри та інші жителі дніпровських плавнів зустрічали гостей. На херсонських дачах вирощували все — від традиційних картоплі й полуниці до екзотичної хурми. 

Степ, ковила та зебри посеред Херсонщини 

Асканія-Нова — один із головних символів Херсонщини, про який знають далеко за межами України. Біосферний заповідник розташувався серед справжнього ковилового степу на лівобережжі області.

Наприкінці 19 століття його заснував Фрідріх Фальц-Фейн. Для свого часу це було майже нонсенсом: замість того, щоб використовувати землю лише для заробітку, він на частині своїх земель почав розводити рідкісних тварин та висаджувати рідкісні рослини.

Тварини в “Асканія-Нова” у мирні часи. Фото з сайту “Природно-заповідного фонду України”

До повномасштабної війни Асканія-Нова асоціювалася для багатьох із безмежним степом, запахом сухої трави, ковилою та тваринами, яких важко було уявити посеред півдня України. Сюди приїжджали тисячі туристів подивитися на зебр, антилоп, бізонів і лам, а навесні — побачити цвітіння рідкісних степових рослин – тюльпан скіфський, цибуля Регеля, волошка Талієва.

Після початку повномасштабної війни багато улюблених для херсонців місць знищені або недоступні. Російські військові у 2022 році підірвали Антонівський міст, коли відступали з Херсона. Олешківські піски, де колись ходили серед барханів та соснових лісів, перебувають під окупацією та пережили вже кілька пожеж.

Джарилгач, куди їхали за морем, тишею та дикими пляжами, російські окупанти перетворили на військовий полігон. Асканія-Нова, яка пережила революції та війни першої половини 20 століття, після повномасштабного вторгнення РФ знову опинилася під загрозою: у заповіднику сталися пожежі, а частину рідкісних тварин окупанти вивезли до Росії.

Зовсім інші пейзажі тепер має Дніпро. Місця, які раніше асоціювалися з риболовлею, човнами, дачами та літнім відпочинком у плавнях, стали лінією фронту.

Але для багатьох херсонців ці місця й досі насамперед пов’язані зі спогадами про мирний південь. У когось Херсонщина асоціюється з морем, у когось — із плавнями, степом чи дачами на Дніпрі. Такі місця багато років були частиною повсякденного та особливого життя херсонців.