Зоя Щербініна: «Ніколи не знаю, звідки на мене звалиться наступний текст»

Зоя Щербініна - письменниця з Херсона. Любить фантастику і фентезі, драматизує і містифікує все, що до рук потрапить, полюбляє вислови з латини, рідкісні слова і явища, які можна опоетизувати, іноді пристосовує технічні терміни для роздумів про відносини.

- Яке місце займають письменники у структурі сучасного суспільства?

- Складне питання. Зараз усі пишуть, інтернет все витримає. Для мене всі, хто пише, поділяються на дві групи: перша - це (як любить казати моя редакторка) "любов-кров-ура-я-став-поетом". Це своєрідний інформаційний шум, тексти, що не відкладаються в голові нічим, окрім розчарування. І є друга, менш численна група, яку можна порівняти з коштовним камінням. Діамант буде діамантом і зараз, і через сотню років. Такі люди володіють словом, уміють полонити читача, дати йому тему для роздумів або розраду.

- Коли ти почала публікуватися і де?

- Вперше в добірці за результатами конкурсу ім. Миколи Братана у 2015 році. Коли подавала туди роботи, уже майже облишила ідею писати, бо в моєму інформаційному просторі не було нічого ані про молодих авторів, ані про можливості для них.

Звісно, була ще публічна сторінка для текстів у соцмережах, але там сиділи здебільшого друзі, а це... Ну, це ж друзі. Вони вподобають не текст, а, скоріше, мене. Тобто їх відгук був для мене важливим, але я розуміла, що там багато особистого, бажання мене підтримати. З неупередженим поглядом я до конкурсу не стикалася.

- Що тобі це дало?

- Це мало певний "вау-ефект" для мене. Я зрозуміла, що стежинка для молодого автора є, просто вона ховалася в бур'яні. Тож після піврічного мовчання (від подачі до оголошення результату) я знову взялася за олівець.

- Які події в житті найчастіше стають приводом для написання нового твору?

- Ооо, тут панує випадковість. Я ніколи не знаю, звідки на мене звалиться наступний текст. Буває, що мені розповідають цілу історію, варту роману, але слова не йдуть. А іноді смішна одруківка в листуванні породжує силу силенну думок і асоціацій, розкручується, як клубок. У маршрутках писала декілька текстів, при цьому образ, який наштовхнув на думку, може взагалі до тексту не потрапити. Є історії подруг, які втілились у текстах. Є випадкові спогади, коли спочатку ти подумки волаєш: "Звідки це взагалі в моїй голові?", а потім усвідомлюєш, що пишеш уже десятий рядок. Різні цікаві терміни, іншомовні вислови - на думку може наштовхнути будь-що.

- Поезія для тебе - це скоріше дослідницький акт чи комунікативний?

- Залежить від тексту. Іноді саме роздум, дослідження причин-наслідків, з певними висновками. Це  здебільшого стосується громадянської поезії. Іноді суто комунікативний, навіть терапевтичний, коли через текст кричиш про щось. Залежить від ситуації.

- У тебе більше написано лірики чи громадянських віршів? Чому віддаєш перевагу?

- Не рахувала, але за відчуттям більше все ж лірики. Усвідомленої переваги чомусь певному не надаю, тут більшою мірою залежить від того, про що наразі більше хочеться говорити, про що більше думається.

- Як у Бродського: "Поет - знаряддя мови"? Тобі не здається, що цей погляд на фігуру поета застарів?

- Цікаве питання. Я б сказала, що поет відповідальний за мову. Я вважаю недопустимим вживання русизмів, великої кількості запозичень, або - борони, Боже! - помилок. Бо читач у масі може вирішити, що "так правильно, бо так поет пише", або "це правильний наголос, он, навіть у пісні так співають". Стикалася з таким, явище лякає. Тому  думаю, що поет має бути відповідальним, а нам, особливо в доволі русифікованій області, варто себе перевіряти.

- У сучасній Україні мова - це частина політики, ідеології. Чи присутній у тобі цей мовний конфлікт?

- Я перейшла на українську в творчості ще в 2012 році з особистих причин, тому про різні політичні перевзування в моєму випадку не йдеться. Взагалі для мене дивно чути про якийсь мовний конфлікт. В Україні українська мова. Де конфлікт? Немає конфлікту.

У мене мама з Сибіру, тато з Узбекистану, української я навчаюся протягом усього життя. Хоч народилася в Херсоні, почувалася трохи чужою, "москалькою". Тим паче оточення було цілковито російськомовне, українська була для мене красивою мовою з книжки на уроках літератури. У 2011 натрапила на сучасних письменників, зокрема Ірену Карпу та Любко Дереш. Осягнула, що українська - жива, гнучка, сучасна. І от у 2012 вирішила, що треба пробувати писати українською. Мама підтримала, вона щиро вірила, що рідна мова таки має повністю запанувати на теренах країни. Це було водночас і особисте випробування, виклик самій собі - писати мовою, яку знаєш лише на рівні шкільної програми, і інвестиція у майбутнє.

- У лютому 2020-го ти випустила дебютну поетичну збірку "Невідправлені листи". Розкажи як ішла підготовка до друку та що слід очікувати потенційним читачам?

- По-перше, я три роки збирала матеріал. Перфекціонізм вимагав, щоб кількість віршів була круглою цифрою, тому їх там сто. Потім це все вичитувалося, дуже виснажливо. Паралельно йшло накопичення коштів. Коли вже все було відредаговано і приблизна сума опинилася на руках (приблизна, бо вартість у типографії на той момент ще не рахувала, орієнтувалася на інших авторів), скинула матеріал Олексу, який погодився ілюструвати книгу(мається на увазі херсонський художник-ілюстратор Олекс Рунда - прим. автора). Вибір був очевидний, бо вже мала тексти, написані за його ілюстраціями. Потім уже скомпонований документ понесла до типографії. Тексти в книжці розташовані за хронологією написання, бо поділяти все це за змістом на розділи я не бачила сенсу. До того ж видно еволюцію автора. Перша збірка спрямована більше всередину, у переживання ліричного героя, спогади, надії. Не обійшлося без пейзажів, улюблених казкових героїв, посилань на технічні терміни, латину, Японію. Люблю посилання  на нетиражовані речі і явища. Найкраще книгу описала моя подруга Алла: "Боляче, але красиво".

- Буває, що натхнення не приходить довго? Боїшся цього стану?

- Я, власне, не дуже вірю взагалі в існування натхнення. Буває ресурсний стан, коли нічого не турбує і не відволікає, і можна в ньому писати швидше або більше. Але в принципі я від натхнення як такого не залежу. Дуже багато думок я через брак часу не встигаю додумати до кінця і сформувати в текст, тому в мене є величезний документ з цими недобитками. Коли хочеться новий текст, але жодна думка або подія не "підсмажує хвоста", я відкриваю цей документ, гортаю, пригадую що, чому і за яких обставин записала, і додумую до пристойного стану.

- Як ти  почуваєшся в компанії інших літераторів, поетів?

- Як і в будь-якій іншій компанії. Спільна дотична в нас вже є, тож спілкування трохи простіше. А там уже як складеться. З людьми мистецтва спілкуватися приємно, лексика багата, вони вміють зв'язно висловлюватися (чого іноді так бракує в інших колах спілкування).

- Творчість - це радість, та чи не знищують цю радість надто розумні критики і "тролі"?

- До конструктивної критики я ставлюся нормально. Усі ми живі люди і робимо помилки. Тож коли мені людина тактовно каже, що, наприклад, наголос не додивилася, або ж ритм трохи збила (у силабо-тоніці), це привід не для образи, а для роботи над собою і текстом. З відвертим тролінгом стикаюся дуже рідко, ставлюся до цього філософськи. Є такий вислів: "Коли кидаєшся в інших брудом, пам'ятай, що до нього може не долетіти, а на твоїх руках все одно залишиться". Таких людей навіть трохи жаль. Це ж наскільки в них нудне життя, щоб замість своїх справ сіяти негатив?

- З яким вигаданим персонажем ти хотіла б познайомитися?

- Залізна людина, Герміона Грейнджер, хтось із моїх героїв.) Чесно, не знаю. Забагато цікавих персонажів у моєму медіапросторі.

- Що б ти обрала: вміти говорити  всіма мовами світу чи вміти говорити з тваринами?

- Мову тварин гугл-перекладач ще не вивчив, тож виберу цей варіант. Може, тоді я б пояснила своїй собаці деякі речі.