Викрадення місцевого чиновника та батька журналістки. Історії їх родин є частиною систематичних зникнень людей в окупованій Росією Україні.
Публікуємо переклад статті "Ukraine’s disappeared" видання Vox.
21 березня Наталка зателефонувала батькові, щоб привітати його з днем народження. Віктору Маруняку виповнилося 60, але по телефону його голос був сумним і нервовим. Маруняк – староста, або виборний голова, села Стара Збур’ївка, що розташована за годину їзди від Херсона, міста на півдні України. Маруняк повідомив Наталці, що зараз воно окуповане російськими військами. Він сказав, що передзвонить їй пізніше. «І я сказала йому: «Добре, я чекатиму, будь ласка, передзвони», — сказала вона.
Батько Наталі так і не передзвонив.
Пізніше від родичів вона дізналася, що російські солдати забрали Маруняка з дому, у якому він жив із дружиною. Вранці 23 березня російські війська повернулися з Маруняком, він був у кайданках.
Як розповіли рідні Наталі, російські солдати влаштували обшук у будинку, але що саме шукали, невідомо. Вони виривали квіти із горщиків. Вони знайшли гроші, навіть банкноти, які були ретельно сховані, і забрали їх разом з іншими цінностями, цукерками та горіхами. Вони знищили меблі. Солдати оглянули яму на подвір’ї, вириту собакою, побачивши підозріло пухкий ґрунт.
«Жінко, заспокойся», — сказали солдати дружині Маруняка, за словами Наталі. «Можливо, ти востаннє бачиш свого чоловіка».
Чоловіка вона побачила ще раз, 24 березня. Він знову повернувся з солдатами, але цього разу вони закрили свої обличчя. «Нагодуй його, поміняй шкарпетки, дай ліки», — наказали дружині Маруняка. Коли вона це зробила, помітила, що його ноги були синіми. Ще один синець на правій скроні, ще один на руці. Маруняк нічого не сказав, сказав лише те, що там, де його тримають, холодно.
Це було востаннє, коли родина Маруняка бачила чи чула про нього.
Маруняк один з десятків місцевих чиновників та громадських лідерів, які були викрадені чи свавільно заарештовані російськими військами під час захоплення території України, особливо на сході та півдні. Ці зникнення є як спробою примусу до співпраці, так намаганням залякати українців та змусити мовчати тих, хто може виступати проти російської окупації чи організовуватися проти неї.
Як зазначає Тетяна Печончик, голова Української організації з прав людини «ЗМІНА», зникнення мають на меті «зупинити супротив місцевого населення та схилити місцевих голів, активістів місцевих громад, які мають авторитет у цій громаді, змусити їх до співпраці з окупантами».
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні з 24 лютого задокументувала близько 109 випадків підозри на затримання чи насильницьких зникнень серед цивільного населення, у тому числі 48 місцевих посадовців. ООН та інші правозахисні групи підтвердили зникнення серед інших представників громадянського суспільства: волонтерів, активістів, журналістів, релігійних лідерів, протестувальників та колишніх військових ветеранів. (Vox звернувся до російського посольства за коментарем, але не отримав відповіді.)
Анастасія Москвичова, яка відслідковує зникнення для ZMINA, каже, що з 24 лютого вони підтвердили понад 100 самовільних затримань; близько 50 людей досі вважаються зниклими безвісти.
Але Олександра Матвійчук, київська активістка, голова Центру громадянських свобод, каже, що ці цифри – лише «верхівка айсберга». Її група відслідковує ще десятки можливих випадків насильницьких зникнень, але вони все ще намагаються зібрати докази, а це складне завдання в окупованих Росією районах. У деяких випадках сім’ї та друзі можливих жертв бояться оприлюднювати цю інформацію.
Зникнення відбуваються для створення атмосфери страху. Це особливо підступне порушення прав людини та методика, яку використовували диктатори в Латинській Америці 20-го століття, нацистська Німеччина та інші режими по всьому світу. Особи свавільно заарештовуються або затримуються урядом — або афілійованими групами, такими як служби безпеки, місцеві міліції та злочинні угруповання — і оскільки зникнення відбуваються поза межами закону, часто немає можливості для захисту зниклих людей. Фрік ван дер Вет, дослідник Інституту міжнародного права та прав людини Гельсінського університету каже, що «Заперечення державою є важливою частиною викрадень. Коли хтось зникає, влада чи окупаційні сили заперечують свою відповідальність за зникнення».
Ця тактика почалася не з вторгнення Росії в Україну 24 лютого; вона є продовженням стратегії, яка використовувалася раніше, в тому числі під час військових кампаній Росії в Чечні та в Україні. Після того, як Росія анексувала Кримський півострів у 2014 році та вторглась на Донбас на сході України на підтримку сепаратистського руху, у цих регіонах викрадали й утримували активістів, журналістів та чиновників.
Маттіа Неллес, політичний аналітик, який спеціалізується на Росії та Україні пояснює: «Це сторінка з російського підручника. Це, безумовно, скоординовані зусилля для залякування, які бачимо в нині окупованих районах на півдні та сході, а також на півночі».
Усе це передвіщає, як Росія може спробувати закріпити контроль на українських територіях, які вона захоплює силою. Російська окупація все ще зустрічає непокору; люди протестують, ті, кого викрали і звільнили, висловлюються. Але правозахисники та експерти стурбовані тим, що, оскільки війна триває, російські війська можуть посилити ці репресії та здійснити більше насильницьких зникнень, а також можливі й інші військові злочини. Сполучені Штати повідомили про цю можливість в ООН напередодні вторгнення Росії.
«Те, що ми бачимо зараз, — сказав Неллес, — репетиція того, як керуватимуть росіяни».
Наприкінці березня Світлані Залізецькій, журналістці, яка керувала новинним центром у Мелітополі, місті на південному сході України, який зараз є підконтрольним Росії, зателефонували чоловіки, які затримали її батька. Вона запитала, чого вони хочуть. «Ми хочемо, щоб ви повернулися», — почула вона у відповідь.
Залізецька, яка вже виїхала з Мелітополя, сказала їм, що не повернеться. Натомість, посилаючись на вірусний ролик, де українці на острові Зміїному розмовляють з російським військовим кораблем, вона сказала чоловікам, що вони можуть піти туди, куди йшов цей військовий корабель, тобто «йти на хуй».
25 березня їй знову зателефонував чоловік, якого вона назвала Сергієм. Вона вимагала, щоб він відпустив її батька. «Коли ти перестанеш писати погані речі», — відповів він їй. В іншому дзвінку Сергій звинуватив Залізецьку в тому, що вона спричинила смерть російських солдатів своїм постом. "Чому я? Ти прийшов на нашу землю і вбиваєш нас», — кинула у відповідь Залізецька. «Я не винна у загибелі ваших солдатів».
Залізецька, однак, розуміла, що цей обмін репліками ні до чого не призведе. Її 75-річний батько нещодавно переніс інсульт, і йому потрібні були ліки від підвищеного артеріального тиску. Тож вона уклала угоду: на своїй сторінці у Facebook вона опублікувала повідомлення про те, що вона більше не є власником Мелітопольського інформаційного видання, в обмін на «евакуацію» її батька — слова, які, як підкреслила вона, використовували його викрадачі.
Речник Кремля Дмитро Пєсков заявив CNN у березні, що йому не відомо про зникнення журналістів чи громадських активістів, незважаючи на добре задокументовані повідомлення правозахисних груп. І ці організації бачили те, що відбувалося з родиною Залізецької, на раніше на окупованих Росією територіях.
«Ми можемо чітко заявити, що це цілеспрямована політика», – сказала Матвійчук. «Це метод ведення війни».
Позасудові арешти відбуваються в Росії, але вони частіше задокументовані на інших російських територіях, включаючи Дагестан і Чечню, де насильницькі зникнення стали тим, що Humans Rights Watch назвала «постійною ознакою» конфлікту.
У Криму етнічні татари, які були схильні виступати проти анексії Росії в 2014 році, стали мішенями, як, наприклад один місцевий активіст і лідер, якого нібито викрали чоловіки в формі російської ДАІ у 2016 році. На Донбасі бойовики викрали, катували та вбили депутата місцевої міської ради, який намагався зняти прапор так званої Донецької народної республіки. «Вони полювали за активістами, за тими, хто підтримував українську армію, за українськими добровольцями», – розповів виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.
«Зараз ми бачимо ту саму схему, — додав Павліченко, — і це лише початок цієї схеми».
Зникнення є одним із елементів схеми; наступний елемент – те, що відбувається після викрадення. Адвокати кажуть, що у них є достовірні докази — включно зі свідченнями тих, хто був звільнений з 2014 року — про те, що утриманих допитують, іноді катують, фізично та морально, а іноді вбивають. Залізецька розповіла, що її батька ніколи не били, але допитували щовечора: «Повторювали одне й те саме питання: «Чому вас заарештували?», а він відповідав: «Через моє прізвище».
Наталя зазначила, що її родичі мали мало інформації про зникнення її батька, вони знали, що йому було холодно. «Вони тримають людей в умовах, які самі по собі можна вважати тортурами», – сказала Матвійчук. Чим довше люди залишаються зниклими, тим більша ймовірність, що вони будуть вбиті, хоча підтвердження цього часто важко отримати.
Правозахисники та експерти кажуть, що часто складно сказати, хто займається зникненнями чи подальшим жорстоким поводженням, у тому числі в Україні саме зараз. «Державні суб’єкти не зацікавлені у відповідальності за такі види зловживань, тому це створює середовище безкарності», – сказала Саскія Брехенмахер, співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир, яка досліджувала російське громадянське суспільство.
Через це може бути важко зрозуміти, наскільки точно організовані ці дії, чи вони спрямовані зверху вниз з Москви, чи є роботою місцевих підрозділів чи спецслужб, чи здійснюються пов’язаними з Москвою ополченцями.
Євгенія Андреюк, радник з прав людини Всесвітньої організації проти катувань (OMCT), повідомила, що деяких із затриманих в Україні заарештували вже через кілька днів після того, як Росія захопила місто, а російські сили часто приходять безпосередньо до будинків активістів. Така швидкість змусила дослідників запідозрити, що Росія знала, на кого вони націлені. Російська влада, за словами Андреюка, була «підготовлена для цього». Її колега Марія Квіцінська, регіональний консультант OMCT, розповіла, що вони бачать, як ветерани військових дій стають мішенями репресій навіть у найменших селах. «Для мене це питання, як вони отримали списки цих людей», — сказала вона.
Напередодні вторгнення Сполучені Штати повідомили ООН, що мають достовірну інформацію про те, що Москва складає списки українців, які будуть «вбиті або відправлені в табори». Правозахисники не мають підтверджень про такі списки чи тих, хто, можливо, їх склав, якщо такі списки існують, але наголосили, що ця кампанія зникнень не є випадковою.
«Це не відбувається як хаотична чи спонтанна річ», – сказав Андрюк. «Це дуже цілеспрямовані затримання — і це дуже цілеспрямована політика, щоб отримати більше контролю над суспільством».
Наталя сказала, що інформації про її батька досі немає. До її родини доходили чутки, зокрема, що жінка, яку відвезли до СІЗО в Херсоні, могла бачити Маруняка. Якщо це був її батько, то це була шкіра та кістки. Наталя та її родичі досі не знають, що шукали російські солдати в його будинку. Вона чула, що вони могли шукати зброю але її батько не був пов’язаний із військовослужбовцями.
Знову ж таки, справа в цьому незнанні. «[Люди] ніколи не знають, чи хтось помер, чи ще живий, чи коли-небудь повернуться, і я думаю, що це створює страх у суспільстві загалом. Чи може це статися зі мною?» Про це заявив Ван дер Вет з Університету Гельсінкі.
Зникнення тероризують місцеве населення, але кінцева мета Росії – консолідувати владу або через прямий контроль, або через проросійських довірених осіб. Саме тому громадські активісти — ті, хто може організувати мирний опір окупації, — часто стають першою мішенню.
Затримання представника місцевої влади також є спробою завоювати легітимність. «Якщо ви можете змусити мерів або обраних посадових осіб сказати, що «добре, вони підтримують новий порядок», я вважаю, що це дуже важливо», – сказала Оксана Шевель, доцент політології Університету Тафтса.
Якщо вони не зможуть отримати цю співпрацю, викрадення місцевого лідера дає російським військовим можливість встановити більш поступливу фігуру, як це намагалися зробити російські співробітники в Мелітополі. (У цьому випадку відеоспостереженням було зафіксовано захоплення обраного мера Івана Федорова з мішком на голові; з тих пір він був звільнений і продовжує говорити про своє захоплення.)
У сукупності ці зникнення допомагають створити «сталінську» поліцейську державу, правління через терор і недовіру, де ніхто не знає, що — чи хто — може зробити їх об’єктом зникнення. «Якщо просто мовчати, то це теж може викликати підозри», – сказав Павліченко.
Ті, хто стежить за зникненнями в Україні з 2014 року, зазначають, що, якою б жорстокою не була ця кампанія, ця остання глава відрізняється. Українське населення в таких містах, як Херсон і Мелітополь, продовжує протестувати та чинити опір вторгненню — навіть після викрадень. «Ми справді боїмося, що справ [насильницьких зникнень] буде все більше і більше», — сказала Квіцінська. «Тому що те, що ми бачимо, — це дійсно реакція російських військових на те, що цивільні не хочуть з ними співпрацювати».
Після викрадення батька Наталя каже, що в його будинок мало хто буде приходити. «У селі всі бояться про це говорити», – сказала вона. Дружина батька теж боїться, але навпаки, виходити з дому. «А якщо вони приведуть її чоловіка додому, коли її там не буде?» сказала вона. — Отже, вона чекає на нього.