Життя з протезом. Історія архітекторки з фронтового Херсона

Життєдіяльність і відновлення прифронтових міст тримається на фахівцях. Працювати їм  сьогодні доводиться  під  артобстрілами, загрозами бомбардування, дроновими атаками.  Архітекторка з Херсона Лариса Цуріка після звільнення міста допомагала готувати  документи на відшкодування збитків постраждалим від затоплення Херсонщини після підриву Каховської ГЕС та займалася питаннями безбар’єрності на території Херсонської територіальної громади. Під час обстеження будинку вона потрапила під обстріл і втратила руку. «Вгору» розповідає про роботу Лариси, її життя з біонічним протезом, а також про  критичне зростання кількості ампутацій та важких травм серед цивільних.

Від мрій про професію модельєра до перших архітектурних проєктів 

Лариса Цуріка все життя працювала архітекторкою, хоча у професію прийшла випадково. Вивчившись на майстра з пошиття жіночого одягу в училищі, працювала в ательє на Шуменському. Спершу мріяла стати модельєром, потім замислилися про педагогічний фах. Але вчитель малювання порекомендував їй архітектурний факультет будівельного інституту. До цього Лариса навіть не розглядала цей варіант: думала, архітектором треба народитися. А коли таки поїхала до Одеси вступати до вишу, приймальна комісія в педінституті була зачинена. А от у будівельному інституті документи приймали. 

Здобувши освіту, повернулася до Херсона і працювала архітекторкою в Проєктному інституті «Укржилремпроект», потім у проєктній групі «Містобудівник». Роботи було багато по всій області: Високопільський район, Генічеський, Арабатська стрілка, Гола Пристань. Згодом відкрила ФОП і співпрацювала з міськрадами Олешок, Генічеська та Голої Пристані аж до повномасштабної війни.

На відкритті міського скверу у Голій Пристані, реконструйованого за проєктом Лариси. Червень 2020 року.
Фото з особистого архіву героїні

Війна почала руйнувати об’єкти, які спроєктувала Лариса, ще з 2014 року. Російські військові захопили базу відпочинку на Арабатській стрілці.  База була розташована на межі з Кримом, біля газового родовища. Лариса згадує, як після підриву Каховської ГЕС їй було боляче бачити кадри з Голої Пристані. Сквер, над яким вона працювала, де ретельно підбирали кожне дерево та кущ, опинився під водою. Майже всі насадження загинули. Зруйнувалися й малі архітектурні форми – лавки, альтанки, декоративні ліхтарі та інші елементи, що створювали затишок і естетику міського простору. Набережну міста, за словами Лариси, окупанти взагалі перекопали, перетворивши на суцільну руїну.

Віра у звільнення Херсона, робота під обстрілами, поранення та ампутація

Весь час окупації Лариса залишалася в Херсоні. Не могла покинути маму, яка навідріз відмовилася залишати дім. Та й  через стан здоров'я могла просто не витримати важкої евакуації. Лариса згадує: домовилися з мамою: виїжджатимуть лише тоді, коли відчують, що окупація – це надовго. Проте в душі – була впевнена, що Херсон буде вільним.

У сім'ї Лариси розмовляли російською, але у 2014 році, у період Майдану та початку окупації Криму й Донбасу, її світогляд докорінно змінився.  Вона почала самостійно вивчати українську мову, і спілкувалася з родичами українською. День звільнення Херсона Лариса згадує як момент цілковитої свободи:

«Бачити, як їде наша техніка і наші хлопці – це було відчуття, ніби ти готовий віддати все, щоб хоча б доторкнутися до них. Бо це і була свобода».

У день визволення Херсона
Фото з архіву Лариси

Після звільнення міста, у березні 2023 року, Лариса почала працювати начальником відділу в управлінні містобудування та архітектури Херсонської міської ради. Каже: у мирний час відмовлялася від посади управлінця, але тепер ситуація була іншою – фахівців катастрофічно не вистачало.

Роботи було багато. Лариса опрацьовувала листи з адміністрації та звернення громадян. Після підтоплення внаслідок підриву Каховської ГЕС люди йшли великим потоком, щоб оформити документи на компенсацію за втрачений врожай. Також займалася організацією онлайн-конкурсу на кращий проєкт пам'яті загиблих у парку  Бузковий гай та курувала програму безбар’єрності в Херсоні. Розуміла важливість доступності міського простору, проте дбати про безбар’єрність в умовах прифронтового міста, яке обстрілюється щодня, складно і небезпечно.  

“Можна закласти в проєкт і побудувати ідеальний безбар’єрний об’єкт, але завтра туди прилетить снаряд, і все буде знищено, – каже Лариса.

Попри це, вона переконана, що робити те, що можливо, все одно необхідно, наприклад, встановлювати пандуси в житлових будинках і громадських місцях.

Першого листопада 2023 року Лариса разом із головою одного з ОСББ вийшла на обстеження житлового будинку, та черговий обстріл у Херсоні перекреслив всі плани та назавжди змінив життя Лариси. Вона розповідає:

“Я взагалі нічого не чула. Тільки відчула, як мене хвиля в спину штурхнула. Очі відкриваю – листя летить, пилюка стоїть. Праву руку смикнула, а в мене кисть на шкірі висить.”

У шоковому стані, Лариса добігла до підвалу міськради, дякуючи Богу, ноги вціліли. Кровотечу вдалося зупинити ще до приїзду швидкої. Військовослужбовець, який випадково став свідком поранення цивільної людини, своєчасно наклав турнікет.

Лариса до останнього не хотіла вірити, що лишиться без робочої правої руки.

“Я кажу: "Спасіть мою ручку, який я буду архітектор без руки?". А коли прийшла до тями після операції – побачила, що кисті немає.”

До протезування. Перший малюнок правою куксою
Фото з особистого архіву Лариси

Життя з протезом, догляд за хворою мамою та мрії про відбудову Херсона

Снарядом чи то його уламками їй не тільки відірвало руку, а й сильно поранило живіт і стегно. Рани були брудними. Тому Лариса три місяці провела в одеській лікарні. А коли постало питання протезування, шукала функціональний варіант, який дозволив би повернутися до роботи.

Вона знайшла центр Superhumans у Львові – один з найсучасніших центрів протезування в Україні. Фахівці оцінили її ампутацію як перспективну для встановлення біонічного протеза, оскільки вдалося зберегти лікоть – це дозволяє керувати протезом максимально природно. Керувати такою рукою можна через додаток у телефоні, налаштовуючи режими під різні потреби.

Отримавши український біонічний протез Esper Bionics, Лариса заново навчалася виконувати звичні побутові рухи: тримати пляшку з водою, сумку, пробувала в'язати.

Після реабілітації повернулася до роботи, але вже у червні 2025 року змушена була звільнитися, її 90-річна мама перенесла інфаркт і відтоді потребує постійної уваги.

З побутом Лариса справляється сама. На кухні використовує спеціальну дошку з шипами для чищення овочів, яку їй подарували у Superhumans, любить вишивати. До неї час від часу звертаються за консультаціями, як до архітектора. Лариса подумує знову відкрити ФОП, і сподівається бути корисною у майбутній відбудові міста. Та найбільше мріє, щоб війна закінчилася перемогою та звільненням всієї Херсонської області.

У 2024 році Лариса Цуріка отримала орден “За заслуги” III ступеня
Фото з її особистого архіву

Кількість важкопоранених цивільних збільшується: як реагує держава

Історія Лариси, на жаль, не поодинока – це відображення нової реальності, з якою щодня стикаються тисячі українців, особливо у прифронтових містах. Міжнародна гуманітарна організація Handicap International (HI) у пресрелізі  від 29 січня 2026 року повідомляє про збільшення кількості цивільних із важкими травмами, ампутаціями та опіками.

Згідно з інформацією, оприлюдненою Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД) з посиланням на статистику НСЗУ, лише протягом 2022–2024 років в Україні провели 93 566 ампутацій. На початок 2025 року ця цифра, з урахуванням протезування за кордоном, перевищила 120 000.
За даними Мінсоцполітики, які цитує  УНІАН, лише минулого року протези знадобилися понад 20 тисячам людей. У відповідь на це держава майже вдвічі збільшила видатки на реабілітацію – до 4,5 мільярда гривень.

Щоб покращити ситуацію, 25 лютого 2026 року Кабмін ухвалив «Дорожню карту реформування протезування» – нові правила від Мінсоцполітики. Головна ідея – супровід пацієнта від травми до повного навчання користування протезом. Також у планах – повна цифровізація документів та підтримка українських виробників, щоб обслуговування складних протезів відбувалося швидше.