Жартували, що Михайло був майже “200". Кохання і повернення до життя важкопораненого бійця з Херсонщини

Вони одружилися в березні у вузькому колі близьких. Замість омріяних урочистостей – скромна церемонія в центрі протезування та реабілітації “Superhumans” на Львівщині, де продовжують лікування поранені військові. Весілля планували заздалегідь, та попри важкі фронтові травми нареченого, вирішили не зволікати. Журналісти Вгору дізналися історію військовослужбовця з Херсонщини Михайла та його дружини Владислави.

Пішов воювати на херсонський напрямок, щоб бути ближче до коханої

Михайлові 23, Владиславі 19. Вони познайомилися ще до повномасштабної війни. Владислава тоді ще навчалася в 10 класі, а Михайло вже мав спеціальність кухаря-офіціанта. Дівчина зізнається: спочатку боялася Михайла, бо він набагато вищий за неї на зріст, і взагалі переживала, бо це її перші серйозні стосунки. Однак наполегливість Михайла та його здатність чітко висловити свої наміри переконали її.

Коли почалася повномасштабна війна, хлопець звільнився з роботи, бо керівництво планувало працювати під російським прапором. Більш ніж половину періоду окупації Херсона вони з Владиславою провели в місті. Вона згадує: дуже переживала тоді за Михайла, хоча він і списався зі строкової служби в армії, як непридатний у мирний час. Потім ненадовго пара роз’їхалася, а коли Херсон звільнили – обоє повернулися. Михайло вступив до війська й приєднався до своїх знайомих на херсонському напрямку, щоб бути хоч трохи ближче до коханої.

Одна з перших світлин у період служби Михайла. Фото з особистого архіву подружжя.

Але в листопаді 2023 року російські військові скинули з дрона газову шашку на позицію наших бійців на Лівобережжі Херсонщини, і Михайло сильно отруївся газом. Він розповідає:

"У нас всі протигази були розбиті через постійні скиди. Окуляри в протигазах полопалися, тож ми мочили шапки, натягували, закривали очі й дихали під куртками".

Після реабілітації його відправили на Донеччину, там хлопець провів 3 місяці. Потім дали трохи перепочити в Чернігівській області, де було спокійніше. А тоді відправили на Курщину й звідти знову на Донецький напрямок, де йому служилося найважче.

Утім, Михайло уточнює, навіть у порівнянні з бойовими діями на Донбасі, на лівому березі Херсонщини ситуація важча.

“На Донбасі ти можеш хоч якось пішки вийти (з-під обстрілу – ред.), а з лівого берега не вийдеш. Тоді ще стояли холоди, ти весь мокрий, у болоті, у бруді весь, ну, важко насправді було”, – згадує він свій бойовий досвід.

Спочатку Михайло служив у 197-му батальйоні 124-ї бригади Херсонської ТРО. Потім їх перевели в 79 бригаду десантно-штурмових військ, як окремий стрілецький батальйон. Понад рік був у штурмовому загоні кулеметником, а потім пішов до хлопців у розвідку на дрони. У війську Михайло отримав позивний Кіпіш, бо ніколи не мовчав і сперечався з командирами, якщо мова йшла про безпеку побратимів.

Михайло з побратимом на позивний Ворон під час служби на кордоні Чернігівщини. Фото з особистого архіву подружжя.

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині. 

Поранення, яке майже вбило, та дивовижний порятунок

Наприкінці грудня 2024 року, коли Михайло служив на Донбасі, вони з побратимами повинні були змінювати бійців на позиції. Завантажили багато боєприпасів. Михайло каже: напередодні відчував, що з ним щось може статися. Недобрі передчуття справдилися. Дорогою у водія сів прилад нічного бачення, і навантажений боєприпасами пікап із шістьма бійцями наїхав на протитанкову міну. З усього екіпажу найважчі поранення отримав Михайло, він буквально стікав кров’ю. Як нині вони з хлопцями жартують, був легкий 200.

“Обличчя в незрозумілому стані було. Ноги просто теліпались, як сосиски. Витягли мене через заднє сидіння, накинули турнікети. Питаю: Хлопці, що в мене з обличчям? Я не можу розплющити очі”.

Побратими відповідали, мовляв, обличчя просто запорошило землею, але він здогадувався, що вони не кажуть правди. Насправді на його обличчі згоріла балаклава, очі дуже постраждали.

Все, що залишилося від автомобіля військових
Фото з особистого архіву подружжя

Коли приїхав “Евак”, Михайла доставили на стабілізаційний пункт батальйону “Вовків Да Вінчі”. До приїзду туди, знеболювальне не кололи, було не можна.

Коли Михайлові зробили укол,  він втратив свідомість. Останнє, що пам’ятає, кров його групи у медиків закінчилася. Вже через 2 місяці по тому, коли був на реабілітації в “Superhumans”, дізнався від командира, що пряме переливання крові зробила йому дівчина Да Вінчі, керівниця батальйону "Ульф" Аліна Михайлова. Він вже подякував їй за порятунок, надіславши повідомлення, але сподівається найближчим часом і особисто від серця сказати “дякую”.

Там же у стабілізаційному центрі йому видалили око і згодом відправили до лікарні Мечникова у Дніпрі.

Михайло в лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Перший день у хірургічному відділенні після переведення з реанімації.
Фото з особистого архіву подружжя

Кохання, що лікує: Владислава весь час поряд із коханим

Владислава розповідає, що отримала звістку про поранення Михайла за годину до нового року. Через свою маму і спільних знайомих дізналася про  перебування Михайла раніше за його командування. І одразу ж помчала до коханого, щоб більше ніколи не розлучатися. Від його побратимів почула, що в нього відірвало п'яти, але подробиць не знала. А коли прийшла до реанімації, не впізнала Михайла.

“За  прізвищем, а потім, коли він зі мною заговорив, за голосом я зрозуміла, що це він, бо він повністю був закритий, і обличчя наполовину було закрите”.

Дізнавшись, що Михайло втратив око, Владислава молилася, аби він зміг бачити хоча б одним. А якось, коли вона відлучилася в магазин, він сам зателефонував їй. Дівчина спершу подумала, може, хтось з медиків допоміг йому набрати номер. Проте Михайло повідомив, що йому відкрили друге око і він бачить.

“Коли він розплющив око, я сказала йому, не дивись, будь ласка, на себе. Давай я прийду і ми разом подивимося”, – згадує Владислава.

Вона прагнула якомога швидше повідомити коханому про плани лікарів щодо його обличчя. Хвилювалася, що нинішній вигляд може засмутити його до завершення лікування. Водночас запевняє: він зберігав позитивний настрій ще до того, як знову зміг бачити.

До Владислави на підмогу приїхала з Херсона її мама. Вона показала дочці, як обережно піклуватися, годувати Михайла, давати йому пити, бо Влада дуже боялася зробити йому боляче. Дівчина згадує, поки вони були в Дніпрі, Михайло боявся, що вона його покине. А вона годинами чекала, поки йому зроблять чергову перев’язку, і знову пустять її до нього.

“Мені нікого не потрібно було поряд, аби я лише бачила його”, – зі щемом згадує свої відчуття Владислава. 

Михайло з Владиславою в “Superhumans” 
Фото з особистого архіву подружжя 

Мрія жити: реабілітація, плани та надія на майбутнє

Після переводу до реабілітаційного центру “Superhumans” Михайлові зробили ще кілька операцій. Найскладніша та найдовша – тривала близько 10 годин. Наразі хлопцеві встановили тимчасовий очний протез, його замінять постійним після ще кількох оперативних втручань. 

Щиколотки обох ніг у нього були роздроблені, ноги у рваних ранах розміром із долоню, особливо постраждала права нога. П’ятку зібрали з того, що від неї залишилося. Ввели туди антибіотик зі спеціальним медичним цементом, який треба буде діставати через пів року. Лікарі сумніваються, що Михайло зможе на неї ступати. Наразі він займається з фізіотерапевтом і пробує ходити на милицях, спираючись на менш травмовану ліву ногу.

“Якщо ні, то буду на протезі ходити. Теж добре, буду жити повноцінним життям далі”, – упевнено говорить Михайло.

Сьогодні вони з Владиславою чекають закінчення війни. Вони мріють, щоб якомога більше хлопців повернулися додому живими та неушкодженими, а для себе – побудувати хорошу велику сім'ю та залишити після себе дітей.