«Їм просто подобалося завдавати болю та страждань». Історія херсонця, який тиждень провів у російській катівні

До війни херсонець Дмитро Юрченко був підприємцем, мав три магазини й три десятки кіосків у Херсоні й області. У перший день повномасштабного вторгнення він вивіз дружину і двох своїх дітей у Кишинів. Дорогою додому, в Херсон, його затримали російські військові – і майже тиждень тримали в катівні в селі Миловому. Для читачів «Вгору» Дмитро Юрченко поділився своєю історією – історією цивільного полоненого, для якого вимушене «спілкування» з окупантами мало серйозні наслідки для здоров’я.

Допити до втрати свідомості

Шлях чоловіка в Херсон, де залишилися його мама з бабусею, занадто затягнувся. Не стільки через те, що довелося робити «гак» через Кривий Ріг замість поїздки звичним шляхом (дороги через Миколаїв, Станіслав та Снігурівку були вже закриті).

«З Кривого Рогу я вже рухався в сторону Берислава, – розповідає Дмитро. – Коли заїхав вже на окуповану територію Херсонської області, на першому ж російському блокпості мене зупинили і забрали телефон».

Коли Дмитро доїхав до Милового, на блокпосту «забрали» вже його самого. Чоловік згадує: його оточило семеро людей, вивели з машини, сказали, що він начебто фігурує в якомусь списку коригувальником вогню, забрали документи, гроші й машину разом з усією «гуманітаркою» – ліками, які віз у Херсон. Одразу повели на допит.

Село Милове на Google maps

Російські військові не вірили, та й не хотіли вірити жодному слову Дмитра, що в армії він не служив, що був за кордоном, тому не міг робити те, в чому його звинувачували. Перший допит тривав години 3-4.

«Спочатку вони просто записували щось своє, – розповідає чоловік. – Потім питали мене, казали, що я їм брешу, що я коригую вогонь, що я є в їхньому списку. Потім почали бити автоматом, години півтори били. Потім повели в «холодну» – це вони так називали підвал у приміщенні, де мене тримали. Там вже було на той момент троє людей: американець і двоє місцевих, я – четвертий».

За 4-5 годин Дмитра знову повели на допит. І цей допит вже був із тортурами. Били його всім, чим тільки можна було бити й куди тільки можна бити. Змушували зізнатися в тому, чого не робив. Потім роздягали, били електрошокером. Найстрашніше катування, за словами Дмитра, коли 3-4 секунди б’ють струмом електрошокера по геніталіях. Йому здавалося, що після цього він приходив до тями хвилин за 20-30 – не раніше.

«Десь години півтори все тривало, до втрати свідомості, – згадує Дмитро Юрченко. – Прийшов до тями вже у підвалі».

Потім водили на допит до «начальника», якого звали «комбат Сурен». Бранця вели як особливо небезпечного злочинця – в оточенні восьми російських військових. Як згадує Дмитро, «начальник» був невдоволений і кричав: «Ви що, не можете змусити його зізнатися? Вас навчити?» І знову чергова порція побоїв.

Але як би його не катували, були ті, кому діставалося більше. Згодом до них «підселили» ще двох чоловіків, захоплених на блокпосту. В одного знайшли посвідчення, він був військовим і мав травму. Цих двох окупанти били до півсмерті, особливо в ті місця, де були травми й рани. Дмитро впевнений, їм просто подобалося завдавати болю та страждань.

Єдиний, кому зробили «послаблення», був американець. Дмитро не бачив, щоб його били. Припускає, його тримали за якісь татуювання на тілі, які росіянам не сподобалися. І на допити його не водили через мовний бар’єр. Але провів він у катівні в Миловому більше часу: коли Дмитра нарешті відпустили, він залишався.

Попри те, що Дмитро не бачив, як російські військові били та катували громадянина США, не обійшлось і без тортур щодо нього. У грудні 2023 року вперше в історії висунули обвинувачення військовим, пов'язаним з РФ, у вчиненні воєнного злочину, скоєного проти громадянина Сполучених Штатів Америки. Події відбувались у селі Миловому, один з обвинувачуваних – Сурен Мкртчян, ймовірно, той самий «комбат Сурен».

Про ув’язнення Дмитро розповідає так: у підвалі на чотирьох, а потім і на шістьох було лише три стільці, тож їм навіть сидіти не було на чому. Медичну допомогу ніхто не надавав. У туалет по одному не водили – тільки групою не менше трьох. Те, чим, годували, Дмитро не може назвати їжею і порівнює з кашею з висівок, яку варять для собак. Давали її двічі на день, але їсти це він не міг себе змусити, яким би голодним не був.

«А наступного дня цю кашу, яку не доїли, вони залили водою і сказали, що це  суп. Їжте суп. Ну, добре, я води попив з того супу, а кашу вже їжте самі. Якщо шмат хліба дадуть, хліб з'їси, води поп'єш – то й все».

А вночі їх змушували «рити окопи». Всіх, крім американця. Кудись виводили без ліхтарів. У Дмитра склалося таке враження, що цим тюремникам хотілося просто познущатися з українців. А ще розповів один характерний випадок, пов’язаний із цим «риттям окопів». Їх, трьох-чотирьох полонених, охороняло десяток військових. В якийсь момент почала рухатися техніка, і один з охоронців відвернувся подивитися.

«Підійшов комбат і застрелив свого. Спокійно пристрелив у всіх на очах з його ж автомата. Щоб іншим не кортіло відвертатися, бо ви ж бандитів охороняєте. Такі вони люди», – згадує херсонець.

Дмитро знає, ці російські вояки були донецькими. «Начальник», Сурен, був директором заводу – принаймні на допиті якось закидав бранцю, що той, «якийсь підприємець в якомусь Херсоні», має три автівки, а він, директор заводу з Донецька, – лише одну. Мовляв, як таке може бути? У відповідь Дмитро сказав: ми добре жили в Херсоні й нікого не звали. «Але вони цього не розуміють», – підсумовує чоловік.

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.

Звільнення з полону і додому – пішки

Так тривало 4 дні: кожні 4 години бранців водили на допити, а вночі – копати. Десь на третій день прийшло розуміння, що його не вб'ють (якби хотіли вбити, то зробили б це у перший день) і колись відпустять.

Далі події, за словами Дмитра, розгорталися так. Десь на четвертий день комбат спитав його, чи пам’ятає він телефон мами (телефон забрали ще на першому блокпосту, але контакти рідних чоловік пам’ятав), і сказав, що вони зателефонують дружині та мамі, мовляв, якщо твоя історія підтвердиться, тебе відпустять, якщо не підтвердиться, то вб'ють.

«Я їм сказав те ж саме: був за кордоном і повертаюсь додому, бо там мама і бабуся, якій 85 років, що їм важко, їм треба допомоги. Він сказав, що добре, і мене повели назад у підвал. Я так зрозумів, що вони зателефонували, і жінці, і мамі, і мої слова підтвердилися».

Про те, що відбувалося в цей час в Україні, чоловік дізнався пізніше. Його брат, який був на Закарпатті, повідомив у поліцію, що Дмитро пропав безвісти. Коли росіяни зателефонували жінці й сказали, що він у них в полоні, цю інформацію передали в поліцію. На номер комбата телефонувала слідча з України та вимагала звільнити цивільного полоненого, наголошуючи: дії окупантів – незаконні. Дмитро вважає, цей дзвінок затримав його в ув'язненні, бо слова слідчої не сподобалися комбату. Чоловіка повернули на допит і ще раз побили – за дзвінок слідчої.

Але таки відпустили – десь на 5-6-й день. Ще до світанку віддали документи, дали 500 гривень – і відпустили.

«Забрали мою машину. Забрали в мене 1500 доларів, близько 20 тисяч гривень – натомість комбат дав 500 гривень і сказав: от тобі на дорогу, скажи, дякую, що ми тобі яйця не відрізали і руки-ноги. Йди додому».

Дмитро навіть не розраховував, що 120 кілометрів до Херсона зможе подолати до вечора. Мріяв дістатися хоча б до Берислава, а там якось купити велосипед, зрештою, 500 гривень мав. Та йшов собі вперед. Повз проїхав російський танк, з нього випала коробка з сухпайком. Підняв її, взяв печиво і пляшку води.

«Ото я раз за тиждень і поїв це печиво. Воно не смачне, ніяке. Але я ж не знав, скільки буду добиратися. В кишеню його засипав, папірець викинув. Від пляшки з водою теж етикетку відірвав, бо вона російська», – розповідає Дмитро Юрченко.

Попри те, що чоловік навіть не сподівався на допомогу, його підвезли.

«Уявіть людину, яка тиждень провела на сирій підлозі – брудну, побиту, всю в крові. Ну, хто мене підбере? Подумають, що п'яний безхатько. Але знайшлися люди, сім'я, вони за кимось їхали. Добре, що і мене кілометрів 60 підвезли, вони  дуже допомогли. Я їм дуже дякую, без них за день до Херсона не дістався б.

А поки Дмитро йшов додому, дружина здійняла галас. Їй зателефонували та сказали, що чоловіка відпускають. Вона ж думала: він сяде у свою машину та й поїде. Або принаймні його відвезуть до Херсона. Але вже після опівдня від Дмитра немає жодної звістки. Телефонувала окупантам, питала, чому чоловіка немає, чи справді відпустили? Їй не сказали, що машину забрали, а він йде пішки. Дмитро теж повідомити не міг, бо був без телефона, а просили в когось подзвонити було соромно...

Окупація. Російським принципово не торгували

Дмитро Юрченко розповідає: після повернення тиждень відлежувався вдома. Нікому не казав, що з ним трапилося. А потім повернувся до роботи. Свої магазини він переформатував, з трьох залишив один і зробив його продуктовим. З одного боку, прагнув допомогти херсонцям у часи дефіциту, з іншого – дати роботу своїм працівникам. Шукали товари українського виробництва, бо російське купувати люди не хотіли.

Кіоски, діяльністю яких були телефонний зв'язок, до останнього, поки ще був український зв’язок, працювали з українськими операторами, торгували українськими сімками (каже, волонтери провозили їх якимось дивом). Російським, каже підприємець, вони принципово не торгували. Люди від окупантів приходили, пропонували, але не змушували.

За час окупації росіяни тричі обшукували його будинок і чотири рази гаражі. Дмитро каже, два рази він встиг приїхати та відкрити замки, двічі не встиг – просто винесли ворота. Що шукали – не казали, але чоловік впевнений – зброю.

«Якщо ти щось питав, ти за це «отримував». Я старався нічого не говорити, бо поруч бабуся живе. Їй 85 років, це друга війна для неї. Дуже їй тяжко це переносити».

Але коли почали нав'язувати оформлення підприємства за російським законодавством, коли поставили умову: або переоформлюєтесь – або закриваєтесь, Дмитро вирішив виїхати. Думав, 1 вересня стрілятимуть менше. Подолав 5,5 тисяч кілометрів, щоб через Крим заїхати в Україну, дорогою забравши родину з Кишинева.

Родина Дмитра Юрченка зараз живе в Одесі, спочатку зупинилися в центрі, а згодом переїхали ближче до Херсона – селища Котовського. Так було зручніше возити в рідне місто гуманітарку, і після деокупації Дмитро їздив до Херсона тричі на тиждень.

Фото Дмитра Бондаренка

Наслідки для здоров’я

Ув'язнення та катування не минули для Дмитра без наслідків. Лікарі виявили в його голові пухлину. Чи її виникнення спровокувало перебування у катівні, чи це наслідки травм, чоловік не знає, але каже: до тих подій 2022 року мав струс мозку та робив МРТ – натяку на пухлину не було А зараз, розповідає, варто лягти на спину, як відчуває струс, паморочиться голова, нудота... І так вже 2 роки.

Фахівці київського інституту нейрохірургії обстежують, кажуть, пухлина є, але не прогресує, тож операцію робити не треба. Курс лікування дає покращення самопочуття на пару тижнів, а потім всі проблеми повертаються.

Але попри пережите та наслідки, Дмитро не втрачає віри в майбутнє. Він чекає, коли можна буде повернутися додому, бо в Херсоні залишилися мама і бабуся, а ще мріє знову запустити свій бізнес.

Історія Дмитра Юрченка – лише одна з тисяч історій українців, постраждалих від російської агресії. Кожна така історія – це доказ воєнних злочинів, скоєних окупантами. Важливо зберегти пам'ять про них, щоб світ дізнався про ці злочини і щоб винні були покарані.

Цей матеріал став можливим завдяки Агентству Сполучених Штатів з міжнародного розвитку та щедрій підтримці американського народу через Проєкт "Відновлення та відповідальність через права людини (ПравоЗахист)".

У Херсоні громадська приймальня УГСПЛ працює на базі благодійної організації “Фонд милосердя та здоров'я” та надає безоплатну правову допомогу мешканцям Херсонщини та внутрішньо переміщеним особам. Задля безпеки та зручності клієнтів особистий прийом у Херсоні проводиться виключно за попереднім записом за номером телефона:
+38 (095) 805 7299.