Якось у Чернігові

Мій шурин, 22-річний Володимир, корінний херсонець, обрав оригінальний, не для всіх очевидний спосіб здобути вищу освіту.

Він поїхав і не до столичного Києва, і не до престижного Харкова, і не до елегантної Одеси, - загалом, не пішов шляхом, яким іде переважна більшість його однолітків із “глибинки”. Вова вступив до одного з вузів Чернігова – обласного центру, який населенням та розмірами своїми навіть поступається Херсону. Чим саме привабив молодого парубка цей прихований у лісах населений пункт на півночі країни, що відомий був хіба що старовинними православними святинями, нашій сім'ї довго було невтямки. Однак у своїх розповідях новоспечений студент незмінно, з абсолютно незрозумілим для нас запалом нахвалював своє нове місце проживання, що стало для нього з часом без перебільшення другою батьківщиною.

Секрет такого пієтету перед Черніговом був розкритий мною 2020-го, коли мені довелося побувати в тих місцях під час однієї з журналістських резиденцій. Як з'ясувалося, Володимир мав усі підстави для захоплення. На жаль, у порівнянні з затишним, витонченим, навіть по-європейськи стильним містом на Десні наш Херсон став вдаватися (тепер уже і мені) справжньою сумовитою глушиною. І мені вже зовсім не здавалося дивним, що шурин навіть канікули воліє проводити в місті своєї “альма матер”, відвідуючи батьківщину номер один хіба що задля рутинних побачень з рідними та близькими.

…От вже другий тиждень Вова, під гуркіт сирен і безперервну канонаду, то нудиться в похмурому, майже позбавленому елементарних зручностей чернігівському підвалі, то тулиться у своїй кімнаті на орендованій квартирі, звідки дуже далекоглядно встигли з'їхати до Львова його сусіди-постояльці. Запаси закінчуються: з їжі – лише крупа та пара пачок макаронів, а грошей на карті майже не залишилося. Та й скористатися цією карткою практично неможливо: до магазинів, де ще можна придбати якісь продукти, далеко, а вулицями ходити небезпечно. "Весь час чуємо то постріли, то вибухи", - повідомляє Вова нам у ті рідкісні моменти, коли вдається вийти на зв'язок.

Якось, каже шурин, йому все ж таки не забракло сміливості, і він прослизнув у центр міста за провіантом. На одній із вулиць, вже дорогою назад, хтось гаркнув у спину: “Стояти!”.

Підійшли двоє у формі - чи то з гвинтівками, чи навіть з автоматами. Свої, чужі – дідько їх розбере.

"Що в рюкзаку?"

Продемонстрував вміст рюкзака: хліб, ковбаса, три консерви, пачка цукру...

«Вільний!»

"В сенсі?"

“Чвалай далі”.

Але Вова за вдачею людина товариська – можливо, навіть занадто.

"А ви хто?" - спитав він і тільки потім зрозумів, що питання, м'яко кажучи, недоречне.

"Йди вже на х ...!" - Отримав Вова конкретну відповідь від одного.

"Тероборона...", - зійшов до пояснення другий.

“Вперше у житті я був щасливий, коли мене надіслали в такому напрямку”, - ділиться враженнями Володимир.

У херсонській квартирі на вулиці Івана Богуна на Вову з нетерпінням чекає коробка із шахами. Колись він повернеться і за старою традицією розіграє з моєю дружиною пару-трійку партій.