Світлина, як могла коштувати життя, – історія херсонської протестувальниці

Про відчайдушний спротив херсонців, особистий громадянський досвід та страхи мітингарів розповідає херсонка Зоя Щербиніна.

Херсонка Зоя Щербініна розповідає про те, як її фотографія з мітингу потрапила в інформаційний простір, після чого для неї настали важкі часи очікування найгіршого. Адже за цим фото окупанти дуже легко могли впізнати її, побачивши просто на вулиці.

Можна сказати, що до гущавини подій херсонського героїчного спротиву Зоя поринула з 6 березня. 

Початок війни  якийсь час дівчина провела ніби в ступорі. Її нервова система відреагувала на страшну новину так, що вона просто проспала два дні, ненадовго виринаючи із забуття, лише для того, щоби приготувати їжу та вигуляти свою маленьку собачку Нарцису. Крихітка виявилася  більш хороброю та войовничою – починала гарчати й гавкати щоразу, як у місті лунали вибухи.

А коли Зоя побачила зі свого вікна бронетранспортер із величезною зеткою на боці -  усвідомила, що Херсон окуповано. До цього моменту знала про це лише з новин.

Побачивши фото і відео того, як беззбройні люди зупиняли ворожі бронетранспортери, дівчина засмутилася, що пропустила найгарячіше.

А потім дізналася: херсонці збираються на протести щодня. 

Вона згадує, як у її юні роки, до них у школу приходила жінка – ветеран війни, вона пережила окупацію нашого міста в часи другої світової.  А тепер і сама  Зоя опинилася, можна сказати, в епіцентрі історичних подій. Усвідомлюючи власну відповідальність, вона вирішила, що хоче бути причетною до новітньої історії Херсона й наступного ж дня приєдналася до мітингарів. 

Дістатися з Таврійського мікрорайону, де вона мешкала, до центру міста було не так вже й просто. З початку окупації  у багатьох місцях чатували рашисти. Дівчина вирішила добиратися пішки, щоб оминути всі їхні  блокпости. 

Про небезпеку вона якось і не думала, була на адреналіні. Весь шлях зайняв близько години. Відстоявши свій перший мітинг плече до плеча з відчайдушними земляками, вона почала ходити на протестні акції щодня, як на роботу.

Приватна проєктна фірма, в якій Зоя працювала до війни, з 24 лютого діяльність тимчасово припинила, тож вільного часу було вдосталь.

На мітинги дівчина витрачала близько чотирьох  годин, приблизно половину – на  дорогу пішки туди й назад.  

Уперше окупанти розігнали мітинг 21 березня. А напередодні, згадує Зоя, мітингарі кричали їм, що вони – вбивці дітей. Адже за кілька днів до того був підірваний маріупольський театр, там у бомбосховищі ховалися діти. А херсонські протестувальники традиційно підтримували інші міста, атаковані ворогом.

Зоя розповідає, що деякі люди не витримали, пішли відмивати – відтирати ці написи, і що тоді мітингарі вперше так близько підійшли до ворожих солдат, раніше дотримувалися певної дистанції. 

 Десь наприкінці березня Зоя побачила себе в новинах в Інстаграмі. На світлині з мітингу вона була в яскраво-рожевій лижній куртці, до речі, це єдиний Зоїн зимовий одяг, а її обличчя, зняте крупним планом, горе-новинарі навіть не спробували хоч трохи заретушувати. На фото дівчину впізнавали сусіди, друзі й просто знайомі.

Світлина, як на зло, дуже активно поширювалася в інтернеті в репостах і нових дописах. 

Тим часом Зоя жила сама у будинку на прохідному проспекті  з рашистським блокпостом за 50 метрів і  не мала можливості себе захистити. Тоді, за її словами, вона перейшла до режиму стелс, тобто робила все, щоби стати невидимою для ворожих "радарів". 

Однак і в будинку вона не почувалася в безпеці, кожен звук, кожен шурхіт наводив на думку, що її вирахували й прийшли забирати. 

На питання, чи планувала вона виїзд, Зоя відповідає: дуже вірила, що дочекається звільнення, мріяла про те, як зустрічатиме наших вояків у вільному Херсоні.

Незадовго до виїзної дати в інтернеті знову зринула та фотографія.

Зоя тоді проплакала всю ніч, клянучи недобросовісних блогерів, які мали б подумати про безпеку мітингувальників. Ще кілька ночей провела без сну, думаючи про те, що з нею буде, якщо хтось з військові рф, що чатують на блокпостах, побачать цю публікацію.

Перебуваючи в дуже пригніченому настрої, вона написала такі рядки:

У вирішальний день на кожному блокпості дівчина тремтіла від страху й надто уважно дивилася на свою чотирилапу супутницю, яку тримала весь час на руках.

На щастя Зої, їй таки вдалося пройти всі ворожі перевірки на шляху до волі.

Зараз вона у відносній безпеці, на території, що підконтрольна Україні.

Тепер, після звільнення Херсонщини, вона серйозно задумалася про повернення додому.  Планує зробити це найближчим часом і вже збирає валізи, щоб стояли напоготові. І мріє про те, як випікатиме Переможне печиво на власній кухні й святкуватиме разом з усіма херсонцям щасливий день Перемоги.