«Сверхдержава», яка не змогла прогодувати своє населення

Нескінченні черги за товарами першої необхідності, експорт зерна з-за кордону, відсутність можливості купити якісну продукцію, продуктові карточки. Ні! Це не про країни третього світу. Це про СРСР! Ту саму державу, яку так «завзято» намагаються відродити сучасні очільники Кремля, що торік напали на Україну. При цьому російська пропаганда маніпулює радянським минулим, яке начебто було справжнім раєм для його населення – з дешевими товарами та високими зарплатами.

А чи насправді так було? Поїхали розбиратися!

Кілометрові черги за туалетним папером

«Дефіцит» – це слово стало головним у побуті кожного жителя СРСР, особливо, наприкінці 70 – 80-х років минулого століття. Регульовані ціни, держплан із кількості виробленого товару та величезні витрати на оборонку призвели до того, що товарів першої необхідності просто не вистачало на все населення. У кожному місті «сверхдержави», яка, за словами її ідеологів, «ось-ось дожене та пережене США та увійде до світлого комуністичного раю», були кілометрові черги.

Щоб купити щось елементарне – туалетний папір або шматок мила – треба було відстояти годинами у черзі. Іноді день звичайної радянської родини починався з того, що між її членами розподіляли, хто стільки та де буде стояти, намагаючись купити таку «бажану» ковбасу чи м’ясо. При цьому доводилося приходити в одну чергу всією родиною, бо існувало обмеження за кількістю за одну особу. Наприклад, кілограм ковбаси в одні руки.

Не факт, що простоявши кілометрову чергу, щось перепадало радянському обивателю. Наступного дня жителю доводилося знову поринати у це «пекло» та стояти біля гастронома або крамниці. Але й наступного разу він знову міг нічого не купити.

«У відрядження до столиці»

Що робив обиватель після цього? Їхав у Київ, Москву або Ленінград. Ці міста мали статус 1 категорії постачання, туди в першу чергу завозився товар. Тому з міст, сіл та селищ відправляли «гінця», або як ще тоді називали «відрядженця». Він блукав з величезним рюкзаком або торбами у пошуках дефіцитних товарів для себе, своїх родичів, сусідів або навіть колег.

Щоправда, з початком війни в Афганістані в 1979 році з Києва зняли 1 категорію постачання. Тому почалася так звана масова «гра» радянського сучасника – «знайди товар». У Москву та Ленінград щодня приїжджали «кур’єри» з віддалених районів з єдиною метою – отоварити гроші, які у рідному регіоні були просто кольоровими папірцями. При цьому ціни на продукти формувалися штучно. Доходило до того, що іноді тара, в якій продавали продукт, коштувала дорожче, ніж сам товар.  

Тоді у Москві навіть «гуляв» злободенний анекдот.

Питання: «Що це – довге, зелене і пахне ковбасою?»

Відповідь: «Електричка до Калуги».  

І це ще не говоримо про товари не першої необхідності. Автомобілі, електронні прилади, взуття, шпалери та інші товари треба іноді було шукати за дуже «великими блатом». За різними оцінками дослідників, 54 % службовців та робітників і 65 % колгоспників купували дефіцит та імпорт саме на «чорному ринку».  

Але хто ж жив у достатку? Партійна номенклатура, найвищі прошарки інтелігенції. Вони отримували «пайки», які видавалися через «чорний хід» магазина, гастроному або спецрозподільника.

Як результат, у 80-х роках в СРСР не просто перебуває у глибокій кризі через неспроможність налагодити ринкові відносини та відмовитися від політики «закручування гайок», але й тіньова економіка починає керувати державою. Якщо з-під прилавка можна було ж дорожче продати товар, навіщо його тоді виставляти на прилавок…

Гадаємо, херсонці добре пам’ятають минулий рік та перші дні окупації рідного міста. Тоді через напад російських військ у городян сталося «ностальгічне дежавю». Також стояли багатокілометрові черги в магазинах, аптеках, супермаркетах. Особливо були тоді проблеми з дитячим харчуванням та ліками для людей з хронічними захворюваннями. Колосальними зусиллями та наражаючись на постійну небезпеку, розв’язати цю проблему намагалися волонтери.