Стас Жирков: Це історія, яка змушує працювати внутрішньо, зовнішньо

Театр драми й комедії на лівому березі Дніпра - частий гість на "Мельпомені Таврії".

Для херсонців він цікавий ще й тим, що в його трупі двоє акторів, яких люблять і дуже добре пам’ятають по херсонській сцені — Віктор Жданов і Сергій Кияшко, а ще головна режисерка Тамара Трунова родом з Нової Каховки...

У цьогорічній фестивальній виставі з земляками ми не зустрілися, та пройти повз виставу “Хлібне перемир’я” було неможливо з багатьох причин: автор — культовий письменник Сергій Жадан, режисер — одна з найяскравіших зірок сучасної української режисури Стас Жирков, тема вкрай актуальна — про війну без війни, таке віконце, шпаринка у той світ, відрізаний від нашого світу...

Стас Жирков, режисер вистави “Хлібне перемир’я”, директор — художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра

Режисер вистави, він же директор — художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Стас Жирков, який понад 10 років не пропускає “Мельпомену”, охоче поділився з нами своїми думками та докладніше розповів про виставу та її створення.

- Стасе, чому звернулися до тексту Жадана?

- По-перше, Сергій Жадан — це культовий український письменник, і для нього без питань зібрати повну залу, якщо він буде просто читати вірші, його книги постійно стають бестселерами. Пам’ятаю, як вийшов “Інтернат”, і його ніде не можна було купити: у Києві в багатьох книгарнях книгу потрібно було замовляти, бо все розкупили. Цей текст запропонував мені Павло Ар’є, відомий український драматург, і він ще драматург Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. В мені боролися директор-менеджер і режисер. Директор-менеджер, не читаючи, сказав: треба брати, бо у Жадана багато вболівальників і фанатів, а як режисер, прочитавши текст, я зрозумів, що моя інтуїція мене не підвела. Тож не було навіть вагань. Плюс ми ж перший театр, який поставив цей текст, це класна історія, мені здається, що театр постійно має бути в колі письменників, поетів, драматургів. Це важливо.

- Автор бачив виставу?

- Двічі, він був на прем’єрі і на Meridian Czernowitz. На прем’єрі було важко, бо ми випускали виставу дуже довго. Ми випускали її, потім локдаун, потім хтось захворів, перенесення, перенесення, перенесення... Прем’єра була нервова. А от у Чернівцях уже Жадан подивився і сказав, що так, супер, ви “выиграли” спектакль (є такий термін).

- Дія відбувається на початку війни...

- Літо 2014 року, коли оголосили це “хлібне перемир’я”, щоб урожай зібрати — і нічого не вийшло з цього. Сергій спробував зробити таку історію, де немає правих і неправих, винних і невинних. Він намагається зрозуміти людей, які живуть на тій території та не хочуть ані одних, ані інших — вони хочуть просто захищати свою землю і свій дім від різних сил, від різних обставин. І це важка тема. Тому що ми пишемо тексти або про одних, або про інших, а це така історія, де “а якщо по-справжньому поговорити на цю тему”. Він написав важку схему. Помирає мама — це перша історія, а друга — він пише це в такому макдонахівському стилі, і це важко робити, тому що тема мами все одно превалює. Там є питання до першого акту, але далі все вирівнюється. Для мене Жадан у першу чергу поет і прозаїк, і драматургія для нього це також якась проба, і на це теж треба зважати насправді. І на жанр. У мене була смішна історія, коли глядачка мене почала просто відчитувати після першої дії, чому я сміюсь. Кажу: “Так увесь зал сміється в якихось моментах, бо ж це жанр такий — трагіКОМЕДІЯ” — “Нет, это вы не понимаете, тут же про горе, тут такое горе у людей, а вы смеетесь». Поліжанрова історія завжди “нечітка” — скажімо так.

- Чи залишаються і текст, і вистава актуальними у 2021 році? Адже з 2014-го багато води збігло...

- Якщо ми зараз про Другу світову будемо говорити — це ж буде актуально, правда? Для нас у будь-якому разі це питання важливе. А у Сергія якраз крута штука, що це не політична історія — це історія про людей. Тому і проблема людська — треба поховати маму, — а з проблеми витікає багато інших: суспільно-політичних, соціальних... Людина опиняється в замкненому просторі, і ти не можеш звідти вибратися, ти просто хочеш вижити. Він і героїв ставить у такі самі обставини — вони не за “правих”, ні за “лівих”. Мені здається, що він намагається не виправдати, а просто пояснити їхню логіку, розібратися в їхній психології. Тут немає хороших і поганих — вони всі “в обставинах”.

- Як актори сприймають роботу з таким непростим і животрепетним матеріалом?

- У театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює, можливо, одна з найсильніших труп України. Це я кажу не тому, що я директор і художній керівник цього театру, а тому що це правда. У нас величезна купа молодих неймовірних акторів, ми робимо багато соціальних проєктів, ми говоримо на важкі теми, у нас фактично немає комедійного репертуару — його дуже мало, тому що ми вважаємо, що театр має підіймати важливі соціальні питання. Ми отримуємо кошти від держави для того, щоб допомагати державі ці питання вирішувати.  Це не означає, що у нас все сумне і всі помирають. Це означає те, що ми маємо розуміти, навіщо ми беремо той чи інший текст. Плюс за ці два роки (Стас Жирков очолив Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра у січні 2019 року — прим. авт.) актори попрацювали з зовсім різними режисерами — італійськими, білоруськими, британськими, зараз до нас німецький режисер має приїхати. Ми були на багатьох фестивалях, і вони можуть все що завгодно зробити — усе, що є в межах сучасної етики і так далі. Ми про все це з ними говоримо: про нову етику, про гендер, про багато таких питань. Я не хвалюся, але думаю, що такої комунікації, як у нас, між керівництвом театру і між акторами практично ніде немає. Це новий вид комунікації, коли актор — це не пішак у руках режисера або директора, а це важливий елемент, з яким ми спілкуємось, вступаємо в діалог, намагаємось зрозуміти, що потрібно тому чи іншому актору.

- Роботою акторів у Херсоні задоволені?

- З великим хвилюванням, але я вважаю, що актори дуже класно спрацювали. У нас не відкрився холодильник, а в холодильнику шапка, яка мала з’явитися у першій дії, у нас там тазик... Трохи хвильово було...

- Взагалі, як глядачі сприймають те, що бачать на сцені?

- Глядач дуже класно сприймає, але це не легка історія — це історія, яка змушує працювати внутрішньо, зовнішньо. Вистава не мусить всім подобатися, вона і не робиться для того, щоб усім подобатися. У будь-якому разі вона робиться для того, щоб когось розбурхати. Хтось встане і скаже: “Что это такое? Как вы посмели?” Ми чесно працюємо над цією темою — а там уже вибір глядача. Наш перший виїзд був у Чернівці, там виставу сприйняли. У вас хороший театр, благополучний, а в Чернівцях — навпаки. Яка прем’єра? “Ніч на полонині”. Яка прем’єра? “Сватання на Гончарівці”. Вони просто жадають чогось нового — сучасної драматургії, модних режисерів, гострої вистави. А тут більш вибагливий глядач, плюс це фестиваль — різні країни, різні театри...

- Чому на “Мельпомену” вирішили привезти саме “Хлібне перемир’я”?

- Це одна з наших останніх прем’єр, і я так розумію, що у директора фестивалю був запит саме на Жадана. Плюс, мені здається, важливо ці вистави сюди привозити: тут же 100 кілометрів — і Крим. Ми всі якось вирішили, що тут уже Україна, і боротьбу ніяку не ведемо. Я сам з Півдня, з Одеської області, з міста Чорноморськ, я прекрасно уявляю всі настрої, які є, усі сепаративні настрої. Це видно дуже сильно, тому такі вистави слід сюди привозити, це важливо.

І трошечки вражень від роботи над виставою з самої сцени, від акторів — виконавців головних ролей.

Дмитро Соловйов (Тоха) та Володимир Кравчук (Толік)

Володимир Кравчук: Нелегко було працювати,   потрібно було зануритись у цей світ, зовсім непростий світ різних доль. Не складно було прийняти особистісну трагедію, наприклад, мого персонажа, в якого померла мати, але складно було з моєю проукраїнською позицією прийняти його патерналістичну позицію і приміряти її на себе. У цьому була складність: знати, що це неправильно, але переконати себе, що в цій ситуації це було, можливо, єдине можливе рішення...

Дмитро Соловйов: Це вистава не тільки про Донбас і цих людей — вона про кожного з нас. Я вважаю, що у кожної людини має бути своя позиція — правильна, неправильна, але байдужим бути не можна. В нас усе життя — це політика, і мистецтво не має бути поза політикою. Воно має піднімати якісь питання, підсвічувати якісь теми, важкі, болючі, на які, можливо, ми самі зараз не знаємо відповіді, але “підвішування” цього питання, я думаю, породить якість відповіді, і можливо, вони будуть суголосні...

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі.

Фото Ігоря Бойченка