Спогадами про те, як звільняли Херсон і як мешканці міста та селяни зустрічали наших вояків, поділилися військові зі 126 бригади Сергій Ібіс, Володимир Тічер, Ігор Поляк.
Першим своїми спогадами поділився заступник командира мінометної батареї – лейтенант Сергій на позивний Ібіс
За словами Сергія, дню звільнення передувала кропітка робота, яка почалася з оборони Миколаєва, а наприкінці серпня на початку вересня вже відбувався Херсонський контрнаступ.
Він уточнює, що вони тоді просувалися поблизу населених пунктів Тернові-Поди, Вавілова, Центральне.
На ранок 8 листопада, коли хлопці були на позиціях, їм повідомили, що росіяни почали відходити, і найближчі їхні передові сили розташовуються на відстані 15 кілометрів.
Але просуватися далі було складно, російські військові, відступаючи, заміновували об’їзні шляхи, польові дороги, підривали мости.
За його словами, просування збройних сил відбувалося за двома напрямками.
Мінометна батарея, в якій був Сергій, і 220 батальйон рухалися в бік Зеленого Гаю і цим шляхом дійшли до села Зеленівки. Місцеві мешканці зустріли наших вояків як найрідніших людей.
Він каже, що в Херсон 220 батальйон заїхав одним із перших разом з 59-ю та 28-ю бригадами та представниками спеціальних операцій. Декілька діб хлопці перебували в самому Херсоні та поблизу міста. Проводили фільтраційні заходи, шукали росіян, вони могли залишитися на території, збирали трофейну зброю й боєприпаси, які передавали місцеві мешканці.
Сергій згадує трагікомічну ситуацію з передачею зброї в Зеленівці. Літній чоловік покликав вояків на свій город і почав копати.
Вони з товаришем розсміялися й пояснили, що вони зі Збройних Сил. Жінка також почала сміятися й плакати водночас. А її чоловік викопав два ящики патронів і кумулятивні гранати, які залишилися після відступу ЗСУ.
А на питання, що йому запам’яталося найбільше, Сергій відповідає: діти, які раділи, зустрічаючи нас.
Вояки зі 126 бригади, які звільняли Херсон
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Володимир на позивний Тічер – командир взводу мінометників 126 бригади. В мирному житті працював вчителем початкових класів.
Як він розповідає, з побратимами був прикомандирований до 59-ї бригади. Просувалися, пориваючись десь на кілометр-два за ворогом. Не доїжджаючи до Зеленого гаю, зупинилися.
За його словами, приблизно за тиждень вони викопали бліндаж, на 15 метрах окопу мало розміститися 6 людей і міномет. Бліндаж перекрили, поставили буржуйку, а провести там довелося лише одну ніч.
О 5 ранку 11 листопада приїхав водій з 59 бригади, який доставляв хлопців на позиції. Зазвичай він швидко вивантажував їх і одразу їхав назад. А цього разу, попросивши сигарету, підкурив і стояв мовчки, наче нікуди не поспішає. Володимир згадує, що всіх це здивувало:
Того ж дня військові вирушили далі й заїхали до Зеленого Гаю. За словами Володимира, місцеві мешканці перебували в інформаційному вакуумі й не розуміли, чи то справді українські військові заїхали в село, чи то просто в росіян ротація була.
Біля кількох будинків Володимир побачив хрести, які встановлюють на могилах. Люди пояснили: так вони ховали своїх близьких, бо росіяни не дозволяли їм вивозити тіла на кладовище, розташоване за межами села, ближче до лінії зіткнення.
Вояки поділилися з селянами консервами з волонтерської допомоги. За словами Володимира, вони віддали повний пікап гуманітарної допомоги й поїхали далі. У Херсон потрапили вже 12 листопада.
У звільненому Херсоні
Про те, як херсонці та мешканці області зустрічали наших військових, розповів головний сержант 1-го мінометного взводу бригадної мінометної батареї 126-ї бригади Ігор з позивним Поляк. Але спочатку він згадав, як важко було просуватися через суцільне замінування територій, залишених росіянами.
Коли ранком 11 листопада вони з побратимами потрапили в Херсон, на площі Свободи вже зібралося багато людей. Ігор зізнається, що на чоловіків, яких теж було чимало, вони з хлопцями дивилися з насторогою, бо припускали, що в місті могли залишитися представники російських спецслужб. І взагалі, людей було так багато, що натовп здавався неконтрольованим. Всі обступили військових, хотіли фотографуватися.
Та найбільше його вразило, як їх приймали селяни в Зеленівці. В це село вони зайшли першими. До вояків одразу прибігли люди, почали обніматися, плакати. Він каже, ніколи не відчував нічого подібного як того дня.
У звільненій від ворога Зеленівці