Петро Чупрун: шлях воїна

Звичайних людей із мирними професіями війна перетворює на суворих солдатів, сильних і незламних воїнів. Не оминула ця доля херсонського вчителя інформатики Петра Чупруна. Він у перший день широкомасштабного вторгнення записався в тероборону та намагався боронити рідне місто, під час окупації дистанційно завершив зі своїми учнями навчальний рік, виїхавши з Херсона, став до лав ЗСУ, зараз є бойовим медиком і 4 місяці відвоював на Авдіївському напрямку.

До війни

До  вторгнення Петро Чупрун працював вчителем інформатики в школі №30, де також вів гурток робототехніки та програмування. Зі студентських років Петро на волонтерських засадах займався громадською діяльністю: реалізовував проєкти неформальної освіти з херсонською молодіжною ініціативною групою «Кип'яток», волонтерив на різних заходах і фестивалях, брав участь у створенні молодіжного простору «Молодіжка» на базі бібліотеки-філії №3.

2018 рік. У молодому вчителеві в жовтій панамі майже неможливо впізнати майбутнього суворого воїна 

Він приєднався до волонтерського руху «Будуємо Україну Разом», їздив у БУРтабір Світлодарськ.

24 лютого мала бути остання стратегічна сесія з організаційної діяльності «Молодіжки». Росія ці плани зруйнувала.

Військкомат

Зранку 24 лютого Петро із рідними, знайомими та колегами намагався розібратися в подіях. Зрозумівши, що ситуація, зокрема й у Херсонській області, критична, що не вийде російський наступ легко відбити, вже об 11-й годині пішов до військкомату.

Біля його входу стояла жменька людей. Петро спочатку злякався, що не буде кому захищати Херсон, але, зайшовши всередину, побачив багато добровольців. Вони очікували у внутрішньому дворі, а багатьох уже відпустили додому збирати речі. Його записали, дали дві години, аби зібрати речі, і згодом тероборонівець повернувся до військкомату.

Тут уже зібралося приблизно 300 чоловіків, до 15.00 чекали розподілу на роти, поступово прибували інші. Тут Петро зустрів кількох знайомих по волонтерській і громадській діяльності, поки чекали, обмінювалися новинами про знайомих, про ситуацію на Херсонщині та в інших містах. Потім усі сіли в автобуси та вирушили на позиції в села Молодіжне та Наддніпрянське. 

Головне завдання — вижити

Десь о 15.30 Петро з іншими добровольцями приїхав на місце, почалося нове розподілення на групи, роти, взводи, бо попередні списки десь втратили. Це не дивно, бо палили документи часто, знищували їх і на території військкомату. Усі хотіли зрозуміти, що треба робити. Вчорашній вчитель, як і більшість, не мав бойового досвіду. Усі його навички поводження зі зброєю — відстріляний десяток набоїв в 11-му класі на уроці «Захисті Вітчизни». І жодних навчань тоді не проводили. А тут видали по 2 магазини набоїв, шоломів і бронежилетів взагалі не було. Першу роту відправили до Антонівки (пізніше із соцмереж Петро дізнався, що вони встигли взяти участь у бойових діях). А він  потрапив до другої роти, вона близько 18 години висунулася також до Антонівського мосту. Про те, що було далі захисник розповідає так:

«Висадили нас на трасі, йшли через поле. Були мінометні прильоти, але доволі далеко. Метрів за 500 від нас обстрілювали Антонівку з градів і, можливо, мінометів. Приблизно в цей час підірвали газопровід — був дуже потужний вибух і вогняний стовп. Потім літак випустив ракету, десь метрів за 30-50 перед нами вибухнуло. Згодом зустрілися з силами оборони, нам сказали, що Антонівський міст ми вже не тримаємо, відступаємо. Ми розвернулися та почали повертатися до місця дислокації. Йшли довго, поки приїхав автобус, довелося полазити по кущах, полях і багнюці, але  нічого критичного з нашою групою не сталося. Усі вціліли. Тільки потомилися, бо були з особистими речами – дорожніми сумками, рюкзаками, автоматами».

З першого «недобойового» виходу вони повернулися в Наддніпрянське. Намагалися облаштуватися в неопалюваному приміщенні. Новоспеченим воїнам привезли їжу та набої, потім їх почали заново розподіляти по ротах, взводах, визначати командирів. Під час молитви атеїст Петро читав новини, але звернув увагу на капелана, який почав читати молитву російською. Хлопці одразу почали розпитувати, з якого він патріархату. Почувши, що «з українського, просто я погано знаю мову», наполягли, аби він продовжував українською, капелан ламаним суржиком продовжив читати. Позасинали на бетонній підлозі десь о 4.30 ранку, а о шостій – підйом і нове завдання.

Потрібно було біля Дар’ївського мосту з тилу прикривати 59-ю бригаду, яка мала їхати на Нову Каховку. Тероборонівці зробили укриття, розділилися на 2 групи й чекали до 12 години дня. Але не дочекалися ані росіян, ані наших. Була оголошена одна-єдина бойова готовність, але виявилося, що зреагували на звичайний автобус. Наступною командою було повертатися.

Біля свого автобуса, дізналися, що росіяни виявили наші позиції, і треба швидко тікати. Поїхали не в Наддніпрянське, а в Молодіжне. Слідом їхав якийсь цивільний і гукав, щоби віддали зброю. Виявилося, то був працівник військкомату, якому дійсно поставили завдання забрати зброю. У Молодіжному був другий штаб, і хлопці, які поспіхом відходили, позалишали гору особистих речей, так само, як їхні речі залишились у Наддніпрянському. Тут їм довелося здали зброю, але Петро про всяк випадок заховав пачку набоїв — навіщо, і сам не знав, просто це було останньою краплею надії.

Від ротного вони дізналися, що Херсон здали й на цьому оборона завершена, що якісь три головні особи, відповідальні за оборону Херсона, переодяглися в цивільне та виїхали на безпечну територію. Тож нове завдання — вижити, розпорошитися та сховатися.

Вони розділилися і попрямували в бік Херсона. Дорогою зустріли БТР із воїнами ЗСУ, від них і дізналися, що Херсон поки наш, але через Антонівський міст росіяни, можливо, уже переходять. Десь біля Зеленівки їх підібрав один тероборонівець, у його машину влізло восьмеро, поїхали до обласного центру комплектування, бо сподівалися, їм щось повідомлять.

Але коли приїхали, не застали нікого. З часом з’явилися підполковник і майор, які почали щось організовувати. Дали хлопцям час сходити додому, зібрати речі заново (бо майже все залишилося в Наддніпрянському). Документи Петра також залишилися десь там, але тоді ця пропажа його не дуже хвилювала, більше переживав під час окупації, що за тими документами росіяни можуть його знайти.

Близько восьмої вечора 25 лютого тероборонівці знову повернулися до військкомату. Планували висуватися того ж вечора, але через брак людей перенесли все на ранок. Більшість залишилися ночувати у військкоматі — не було сенсу втрачати час на дорогу. Організували нічне чергування для контролю території, яка переглядається з вікон.

О 6 ранку добровольців зібралося  близько сотні, їм знову видали зброю (її привіз назад той чоловік, який і забирав), заново почали ділити на роти, взводи, визначати командирів. Хтось намагався пояснити, як користуватися турнікетом, який був лише в 10 аптечках на 100 людей, чи як використовувати мокрий матрац, щоби захищатися від куль. Сам Петро почав у соцмережах кидати кличі, що їм потрібні медикаменти, їжа, вода. Вийшов на зв’язок друг зі своїм товаришем-волонтером, привезли плитоноски та іншу амуніцію. Через деякий час усіх відправили на нову позицію, у новий штаб — школу-інтернат №2 на вулиці Кулика, там на доволі великій території розмістилося багато людей.

Взвод, у який потрапив Петро, був взводом оперативного реагування. Вони займалися охороною місцевого штабу, патрулювали територію.

27 лютого видавали бронежилети та аптечки. На всю роту видали 10 бронежилетів, 10 касок, але Петру нічого не дісталося, бо він захотів бути ротним медиком і в той час проходив навчання.

А хлопці почали бунтувати, казати, що в Херсоні ходить муніципальна варта, а вони тут нічого не роблять, хоча мають зброю. Командир тероборони переконував їх, що проти російської техніки вони нічого не зможуть зробити; що, сидячи тут, відтягуватимуть ворожі сили від Миколаєва, росіяни, не знаючи наших ресурсів, братимуть Херсон у кільце повільно, і миколаївці зможуть у цей час організувати оборону. Після кількох перепалок абсолютна більшість схвалила  ці доводи, хоча вони й  були неприємними.

28 лютого тероборонівці дізналися, що місто взяли в кільце. Цього ж дня з Петром вийшли на зв’язок волонтери, які намагалися організувати доставлення радіостанцій, радіоретрансляторів, бронежилетів. Встигли тільки сформувати запит, бо зранку 1 березня, дізнавшись, що ворог намагається зайти в Херсон, тероборонівці виїхали на різні точки...

Бій біля «Фабрики»

У кожної роти була своя зона відповідальності. Рота Петра зайняла оборону біля «Епіцентру» та «Фабрики». Десь опівдні дали команду переміститися до «Фабрики», бо там почнуться бойові дії й там, начебто, приготували якісь позиції. Те, що побачили тероборонівці, позиціями назвати було важко: два окопи глибиною 30 см, виритих у щебені, якісь сякі-такі укриття, і коктейлі Молотова під деревами — у ящиках або окремо.

За 30 хвилин оголосили бойову готовність, бо в поле зору потрапила ворожа техніка. Ще через кілька хвилин повідомили: дуже потужної техніки йде настільки багато, що захисники нічого не зможуть зробити — максимум, один БТР підбити, не більше. Командир знову дав наказ відступати та ховати  все, що ідентифікує бійців як ЗСУ та тероборону — зброю, аптечку, амуніцію, набої. Головним завданням для підлеглих визначив завдання вижити. Але Петро Чупрун вирішив зброю залишити:

Вони втрьох почали рухатися до центру міста, у цей час росіяни відкрили вогонь із танків, всюди пролітали снаряди. Наступні події Петро згадує так:

Прямуючи до оселі Петра на інший кінець міста, вони петляли дворами, попереджаючи дорогою людей про небезпеку, казали, щоби ховалися по домівках і в жодному випадку не виходили на вулицю. Проходячи повз лікарню, від медсестри дізналися, що привезли пораненого — вони не зрозуміли, чи це росіянин, чи наш.

Новий знайомий пішов до своєї тітки, а Петро залишився у своїй квартирі з другом. У помешканні позатуляли вікна, познімали всю амуніцію, поводили себе якомога тихіше, щоби не привертати увагу сусідів — з одним зустрілися при вході, відповіли на його запитання, чому ми відступили, почули від нього матюки в бік росіян, але тоді навіть його доводилося остерігатися. А що вчинять інші, які раніше бачили сусіда зі зброєю, якщо почують, що у квартирі хтось є?

Кілька днів вони моніторили новини та спілкувалися в чатах, намагаючись зрозуміти, що де і як відбувається, де перебувають росіяни. Пізніше виявилося, та колона техніки, яка рухалася з Бериславського шосе, близько двох годин проїжджала через Херсон. Частина попрямувала в річпорт, частина розділилася по інших адресах. Зрозуміли, що біля «Фабрики» жодних шансів точно не було.

Під вечір Петро зв’язався зі своїм командиром взводу, той розповів, що він із двома бійцями залишився там на місці, вони втрьох прийняли бій, підбили російський Камаз біля «Фабрики», і, можливо, навіть вбили одного ворога — хтось впав із БТРа, коли вони по ньому стріляли. Потім, зрозумівши, що скоро їх самих розстріляють із кулемета, відступили. Намагаючись зупинити на деякий час пересування техніки, вони виграли трошки більше часу, щоби вимушені відступати тероборонівці встигли сховатися.

Про загибель захисників Бузкового парку дізнався вже пізніше. Вони були такими самими тероборонівцями, як і він, тільки з іншої роти. Хлопці героїчно загинули, захищаючи місто, по суті, беззбройними.

Наслідки бомбардування Центрального ринку 28 лютого 2022 року. Фото Петра Чупруна

Окупація

В окупації Петро провів 2.5 місяці, перші днів п’ять взагалі не виходив із дому. Зрозумівши, що вдень у місті відносно тихо, через два дні його друг заховав військовий квиток під підошву, почистив усі чати та пішов до себе додому. Петро вийшов із квартири через 5 днів — і не впізнав місто:

Перші люди, яких побачив чоловік, стояли в якійсь черзі. Зняти з картки гроші не вдалося, магазин АТБ уже закрився.

Херсон, черга за молоком. 10 березня 2022 року. Фото Петра Чупруна

Повернувшись додому, Петро надумав змінювати тактику дій, бо вибратися з міста самостійно пішки, та ще й без документів, шансу точно не було. Вирішив не привертати до себе зайвої уваги, вдавати з себе звичайну людину, повертатися до роботи (тоді ще були вимушені канікули). Та й для дітей було важливо, щоби вчитель завершив навчальний рік.

Згодом директорка «тридцятки», у якій працював Петро Чупрун, виявилася колаборанткою. Але, на щастя, багато його колег не стали працювати за російськими стандартами.

оксана барнаш запевняла, що в жодному разі не зрадить Україну, не підбурюватиме порушувати закон, що в окупованому місті навчання продовжується за українськими програмами, за українським законодавством... Про її зраду вчитель дізнався влітку, коли вже перебував у ЗСУ. Його особиста думка, що директорка, рятуючи багатющу матеріально-технічну базу школи, мабуть, поставила не на тих, напевно, вирішила спробувати якось домовитися з росіянами, щоби вони не вивезли, не розграбували навчальний заклад.

Херсон, Європорт, 10 травня 2022 року. Фото Петра Чупруна

За час окупації Петро встиг дати кілька інтерв’ю українським та іноземним виданням, робив для них фотографії міста, також кілька разів для ЗСУ фіксував на відео позиції росіян у місті. У мітингах участі не брав, бо якщо спіймають і з’ясують, що він був у теробороні, то точно буде непереливки.

Знов у строю

Петро виїхав з окупованої території 18 травня, а 20-го вже був у військкоматі. Завадою потрапити до війська стали втрачені документи. Їх відновлення зайняло 2 місяці, тоді були якісь проблеми з видачею ID-карток, тому цей процес затягнувся так надовго. Вимушено вільний час витратив на подорожі Україною (відвідав близько 20 населених пунктів), зустрічався з друзями. Каже, що від людей зарядився енергією, позитивом, щоби з чистою совістю вступити до ЗСУ.

Отримавши нові документи, 2 тижні проходив медкомісію в Миколаєві, потім підписав контракт і поїхав на навчання у Велику Британію. Після 3 тижнів тренінгів із британськими інструкторами повернувся в Україну та місяць навчався на бойового медика. Отримав розподілення Петро до 36 бригади, де й обійняв посаду бойового медика взводу.

Його рота вела бойові дії на Херсонщині, але хлопців вивели та відправили на Донеччину. Їм було сумно через те, що вони билися за Херсон, але 11 листопада в місто зайшли не вони. Зараз, після майже 4 місяців бойових дій на Донеччині, захисників вивели на ротацію. А Петро, як і всі українці, мріє про найскоріше завершення війни, але розуміє, що має воювати, має ризикувати життям, має стояти до кінця, бо іншого вибору в нас наразі немає.