Ольга Халепа: “Змінювати в освіті треба все!”

Ольга Халепа - поетеса, письменниця, блогерка, вчителька в ексклюзивному інтерв'ю.

- Який ваш найщасливіший спогад про дитинство?

- Моє дитинство пройшло в селі, тому спогадів величезна кількість, як і пригод. З цікавого хочу сказати про те, як з батьками їздили на автівці до Криму, на Волинь. Зі своєї Харківщини їхали через усю Україну і врешті-решт я потрапляла наче в інший світ, бо змінювалися ландшафти, природа, рослинність. Це було вражаюче! Тільки в дорослому віці я зрозуміла, наскільки батьки сприяли розвитку моєї творчості. Мене ніколи не обтяжували домашньою роботою, хіба що тоді, коли потрібна була допомога всієї родини, під час сезонних польових робіт, а решту часу я присвячувала навчанню та дитячим розвагам, їх було безліч, вони всебічно розвивали. Неймовірна кількість дитячих ігор і взимку, і влітку і при цьому я ні разу не почула від старших, щоб не займалась тим чи іншим, що щось не має значення, або я проводжу час дарма. Найбільші захоплення в дитинстві - це співи, читання книжок, малювання, ковзани та ігри, щось на зразок пошуку скарбів, таємних організацій і т. д.

- Село Яковлівка Харківської області завдяки вам стало популярним. Односельці пишаються такою креативною вчителькою?

- Найперше –  пишаюся тим, що моє село завдяки мені стало популярним, бо я завжди мріяла про це,  хотіла це зробити, бо завжди думала: «От, чому певні населені пункти України знають всі, а про моє село ніхто не знає? Я хочу, щоб Яковлівка звучала на всю країну з гарного боку!» Мрія здійснилася.

Сільські люди мають особливий менталітет, навіть якщо за вікном ХХІ століття. Тут всі один про одного знають, особливо, якщо ти народився та виріс у селі. Тому враховують все: і твої теперішні справи, і минулі, і слова, і вчинки,  розмови, і навіть, хто були твої батьки та діди. Дякувати Богу, моя родина має гарне минуле простих сільських трударів, і так навчив нас батько: «Будьте такими, щоб ми вами пишалися вчора, сьогодні й завтра». Але ж сільські люди різні, все залежить від виховання, рівня духовності, особистих цінностей. Ну, якщо кругозір невеликий, то або заздрість, або плітки, а якщо щира широка душа та глибока духовність, то цінують тебе, пишаються досягненнями односельчанки, зустрічають на вулиці, дякують, кажуть, що я їх гордість, хвалять за сміливість. Такі люди дуже надихають, заздрісники вражають, бо наче ж нічого в них не вкрала, до всього йду сама. Знаю,  треба не ображатися на них, але інколи стає боляче, бо теж маю від народження сільський менталітет, навчаю себе не зважати на деструктивну критику, але не завжди виходить.

- Власні реп-уроки ви почали писати на початку дистанційного навчання. Чому саме реп?

- Мета була не реп читати, а дітей навчати. А текст репчику можна написати, хоч на десять хвилин треку, доки дитина буде слухати, то й не помітить, що знання вже залетіли до голови. У всіх інших стилях музики маленький обсяг тексту. Хоча я більше люблю рок-музику, але обирала не для душі, а для навчання. Хоча все ж таки кілька рок-уроків теж є.

- Ведете біологічний навчальний, літературний та творчий ютуб-канал "Руда біологія", де весь контент авторський. Наразі там майже пів мільйона переглядів. Ви робите те, у що вірите, чи намагаєтеся вірити в те, що робите?

- Біологія – це наука, а не релігія, я користуюся виключно науковими фактами, вони є - і все, звісно, згідно з тими рівнями досліджень науковців, які маємо на сьогодні. Є відео, тексти, до яких я готую заздалегідь, шукаю точну інформацію в різних джерелах і хоч маю багато наукових знань в голові, але інколи треба щось уточнювати. Є відео, які знімаю спонтанно, вийшовши у природу і побачивши «тему» прямо там. Головне, що є в моїй роботі і творчості – мені просто подобається те, що я роблю, а як говорить відома українська приказка: «На кожен товар є свій покупець», хоч мої відео я пропоную за просто так, але охочих їх переглядати все більше й більше і це супер.

- Наскільки зручно вести канал самій? Не думали скооперуватися з іншими авторами?

- Така співпраця була б чудовою, бо дві голови завжди краще, ніж одна, але і до чогось би зобов’язувала, боюся підвести людей, бо маю велике навантаження уроків, творчих справ, тому краще розраховувати на саму себе. Хотіла б долучити доньку-підлітка, бо вони люблять всілякі блогерські фішки, і на одному відео навіть трохи задіяла її, але все ж далі, ніж бути оператором моїх відео, вона не йде, мабуть, спрацьовує підліткова невизначеність. А ще маю кілька негативних досвідів, коли партнери у справах залишали мене з носом, або робили все, аби знищити мене як творчу особистість, а я потім переживаю, плачу, страждаю, тому прагну уникнути таких випадків та емоцій.

- А є блогери, на яких  рівняєтесь?

- Ні, немає. Не завжди блогер, відомий  сьогодні, щось буде являти собою завтра. Тому, якщо й брати з когось приклад, то це має бути блогер плюс особистість, тоді помічаю якісь корисні дрібнички і проєктую на свою творчість. У вересні була на першому Всеукраїнському фестивалі україномовних блогерів. Розумієте, у нас немає енциклопедій, чи посібників, як це робити правильно, краще, чи крутіше. Кожен ділився своїм досвідом при створенні контенту: від освітлення й звуку, до заробітку блогерством. І кожен з учасників щось для себе звідти взяв. Принаймні, відчуття, що треба працювати далі.

- Ви записали трек на підтримку ЛГБТ-спільноти - "Геть дискримінацію". Можливо знати без тіні сумніву, що добре, а що погано?

- Не можна знати ніколи й нічого, що добре, що погано, у цьому і є сенс толерантності. Ми звикли засуджувати чиїсь дії чи вподобання, а я живу за принципом: ми поговорили й забули, а люди щодня живуть зі своїми проблемами або цінностями. Якщо хтось обрав свій шлях і йому подобається, то нехай іде. Мене теж цькували, але ж від того я не перестала бути Ольгою Халепою. Моя творчість не всім до вподоби, однак не збираюся підлаштовуватися під кожного. На це не вистачить ні життя, ні сил. Пісня називається «Геть дискримінацію». І якщо слухач уважний, то зрозуміє, вона не тільки в підтримку ЛГБТ, адже дискримінації в нашому житті вистачає, на жаль.

- Наразі ви викладаєте біологію і основи здоров'я в міжнародній онлайн-школі, ведете дистанційні уроки для української діаспори в Іспанії. Не маєте наміру повернутися до офлайн-формату?

- Існувало декілька причин, через які покинула роботу в звичайній школі, і однією з них була нераціональність діяльності. У традиційній освіті, як тільки   переступаєш поріг закладу, то крім твоїх годин на тебе падає купа освітянського мотлоху: непотрібного, марного, дурного, немислимого. Для мене головним в освіті є учень, навчання учнів, спілкування з ними, заради виховання, їхнього розвитку, мені хотілося задавати ритм, показувати власний приклад, вчити їх боротися зі страхами, долати труднощі, але мотлох виснажував, система висмоктувала всі сили. Зараз моя мрія майже здійснилася: я спілкуюся у форматі «Вчитель-Учні» і нічого зайвого. Я викладаюся по повній, вони отримують вчительку-фанатку своєї справи, а не знервовану бюджетницю. Єдиний мінус: інколи хочеться сісти з учнем поруч, пояснити все, відчуваючи тепло їхньої живої посмішки, дитячу енергію, цього дійсно не вистачає. Тому до звичайної школи повертатися не хочу, бо за рік моєї відсутності там, звісно, нічого в освіті не змінилося і не буде змінюватися, бо 90% педагогів усе влаштовує, інші 10% або намагаються переламати систему, або махають рукою та йдуть геть.

- До речі про зміни. Не раз ви говорили про власне розчарування в сучасній українській системі освіти. Що, на вашу думку, потрібно змінювати в першу чергу?

- Змінювати треба все! Освіта, в якій намішано совдепу, нестабільності 90-х та пофігізму 2000-х, приречена. А додайте ще псевдореформи сучасності. Гримуча суміш, результативність якої дорівнює практично нулю. Змінювати треба положення про атестацію працівників, ставлення до новітніх технологій (не вмієш, не хочеш навчатися – йди геть!), ввести педагогічну інтернатуру, націлювати навчання на формування життєвих компетентностей, а не на складання ЗНО, переглянути доцільність викладання деяких предметів, або їх змісту чи об’єму. Дитина в школі повинна почуватися щасливою, а вчитель - потрібним. Ось тоді будуть зміни. А доки вчитель м’ячик для биття, а дитина - засіб для заробітку горе-педагогам та чисельним чиновникам, то змін не буде, хіба що на рівні окремих шкіл чи окремих ентузіастів.

- Також ви активно займаєтеся письменницькою діяльністю. Розкажіть коротенько про свій перший роман "Орелія"...

- Моя перша книга вийшла у 2017 році. Тоді я вже кілька років була волонтером і просто жила справами та думками хлопців, що на передовій, тому випустила збірку поезії «Війна в онлайні», які дарувала українським воїнам, аби підтримати їх морально. Через рік вийшла ще одна збірка поезій «Дівчина з високої гори». У 2021 році побачив світ мій історичний містичний роман «Орелія» - твір, що розповідає про заснування та життя мого села, на прикладі родини засновника населеного пункту Якова Логвиненка. Події охоплюють 1921-1942 роки і описують всі історичні катаклізми на шляху цих людей. Але не можна сказати, що роман про одне лише моє село, так жила вся Україна тих років. У романі є містичні створіння: Орелія та Курганник, які супроводжують Якова все життя. Але всі секрети розкривати не буду, тож запрошую замовити книгу та поринути у хвилюючу історію Слобожанської України. Також маю низку перемог у Всеукраїнських літературних конкурсах і дуже цим пишаюся, бо кожна перемога надихає, додає впевненості, штовхає вперед і вперед.

- "Україна має талант". Відразу вирішили, що візьмете участь у новому сезоні цього телевізійного проєкту?

- Коли запропонували взяти участь, не могла повірити, що мій стиль викладання може бути вартим, щоб я його продемонструвала на відомій сцені. А тому записала відео для заочного кастингу і практично забула про це думати. Але влітку отримала запрошення на відеозйомку і без вагань поїхала до Києва.

- А під час самого виступу які емоції переповнювали?

- Я завжди страшенно хвилююся перед виступами, хоча на сцені виступаю з 10 років, але як тільки опиняюся перед глядачами, «режим» свідомості перемикається на функцію «Вийшла – покажи клас!» Я не особливо знала двох ведучих, але Притулою захоплююся давно і коли відчула, що він такий, яким я його собі уявляла, що він розумний чоловік, який однозначно зрозуміє, навіщо я на тій сцені, а ще й решта членів журі почали неймовірно позитивно підтримувати, зал взагалі був найкращим, який зустрічала в своєму житті, то хвилювання минуло взагалі. Насправді у пісні було три куплети та шість приспівів, тому дихання на останньому різко збилося. Був іще один момент, чому я не хвилювалася: мене запросили на це шоу, а не я сама напросилася, розумієте різницю? Коли виступила, Притула спитав щось на зразок: «Яка головна мета вашого візиту?» Підтримати вчителів України та просто кайфонути від непомірної сцени. Я отримала свою щасливу мить, це точно, але хвиля позитивного фідбеку від українського вчительства мене просто вразила!

- Чи можна добитися правди, не борючись?

- Можна досягти, лише борючись за неї! Не обов’язково це має бути публічна боротьба, хоча й вона не виключена, але внутрішня боротьба має бути однозначно. Зрозуміти себе, свої прагнення, відчути, що є твоє, а чого не приймеш ні за які нагороди чи гроші, знайти свій шлях, відкинути зайве, збудувати кордони від негативу та токсичних людей, займатися самовихованням, самовдосконаленням, вчитися самоконтролю, самодисципліні. Влада, начальство, накази, обов’язки – усе це має бути в твоїй голові, сформоване власною свідомістю, совістю, цінностями. Тоді ніякий дідько не зможе маніпулювати тобою, цькувати, нав’язувати, принижувати, позбавляти волі. Ця внутрішня боротьба – це як прямий шлях, а пряма завжди коротша, ніж манівці та зупинки. Але пряма лінія вимагає багато зусиль, бо на шляху можуть бути гори, річки, болота, прірви та хижаки. Боягуз іде манівцями і не факт, що не заблукає, не загубиться, доки задовольнить кожного, а сміливець битий, і не раз, але он там, попереду є моя мета, і я йду.