"Ні воріт, ні парканів – суцільне море". Як головний будівничий Антонівського мосту виживав в Олешках після підриву ГЕС

Коли 24 лютого 2022 року Путін оголосив про початок “спеціальної воєнної операції”, Опанас Опанасович Дерменжи, у минулому головний інженер із будівництва Антонівського мосту, вдома в Олешках якраз дивився телевізор. Зі слів диктатора про "денацифікацію та демілітаризацію" України він здогадався, що це означає. Опанас Опанасович бачив, як нескінченним потоком сунула російська військова техніка, пережив у Олешках окупацію і затоплення. Вгору розповідає його історію.

Жахи потопу

Про підрив Каховської ГЕС Опанас Опанасович дізнався з ранкових новин  6 червня 2023 року. Наводимо пряму мову героя, бо його емоційна розповідь якнайкраще передає пережите в той фатальний день.

Нас заспокоювали, що греблю підірвали у вузькому місці, тому високої хвилі не буде, а пік води очікується близько 3-ї години дня. Минув обід, вечір, ніч, але води не було. Ми заспокоїлися. Наступного дня теж нічого не змінилося. Аж о 2-й годині ночі 8 червня 2023 року вода почала прибувати. Спочатку пішла  через Голу Пристань, а потім низинами повернулася до Олешок, бо дамба мостового переходу перекрила їй шлях. О 2-й ночі 8 червня сусід  закричав: "Вода йде, вставайте, люди, вставайте!". Я вискочив на подвір'я – вода вже була по коліна. Зайшов у будинок, а вода вже біжить у підвал. З другої ночі при відключеному світлі ми з дружиною удвох почали витягувати речі з першого поверху та кухні на другий. Коли вода почала підійматися, на першому поверсі сплив ламінат, і ми, працюючи босоніж, порізали ноги. Вода дуже швидко сягнула аж до пояса. Вона була дуже холодною. Дружина кричала, що замерзла і більше не може. Ми перебралися на другий поверх і до ранку спостерігали за стихією. Вдень вода вже дійшла до другого поверху. Я дивився, як вона підіймається по сходах. Так тривало цілий день. У ніч на 9 червня, близько 2-ї години ночі, підйом води зупинився. Я трохи заспокоївся. Бо вже почав переносити свої книги на горище. У мене залишилося 120 примірників моєї книги "Проспект над Дніпром", яка розповідає про будівництво мостового переходу. Я підняв їх на горище, там вони й залишилися. 
Загалом, це був жах. Наступного дня з другого поверху побачив, що Олешки повністю затоплені. Одноповерхові будинки виднілися лише верхівками дахів, ні воріт, ні парканів – суцільне море. Багато людей потонуло. Багато хто виліз на дахи будинків, які були побудовані з глини та каменю. Вода розмила їх, і люди падали. Діти кричали, собаки вили.

Затоплені Олешки
Фото надані “Вгору” волонтерами

Сорок п’ять днів посеред води

Опанас Опанасович із дружиною Марією Георгівною залишилися на своїй вулиці самі, бо молодші сусіди змогли знайти човни й попливли в безпечніше місце. Наступного дня до будинку на човні підплили місцеві волонтери. Їхати з ними подружжя відмовилося, бо треба було опускатися по мотузці. Вони мали невеликий запас їжі та заспокоїлися з того, що вода вже не прибуває.

“У нас був маленький газовий балончик і пальник. Мали трохи крупи, три трилітрові бутлі сухарів і трохи консервів, картоплю та воду.  Вся консервація, яку ми робили з великими зусиллями, залишилася в затопленому підвалі”, – згадує Опанас Опанасович.

Разом з господарями виживали їхні улюбленці – кішка, маленький песик і кролик. Їжі та води надовго не вистачило. Коли залишилося три баночки консервів, вирішили витрачати по одній на день на всіх. 

На щастя для подружжя, в критичний момент знову припливли волонтери. Вони хотіли дізнатися, чи потрібна якась допомога.

Опанас Опансович попросив трохи бензину для генератора, макаронів і крупи. Наступного ж дня все привезли. Життя тривало. Але знизу вже почав поширюватися сморід від застійної води, ще й тинькування з соломи та глини  на першому поверсі відшарувалося й вочевидь почало розкладатися, а виходу з водяної пастки не було. На тлі всього цього жахіття Опанас Опанасович захворів і почувався дуже погано, температура підіймалася до 40. Він згадує:

Ліків не було. Я думав: "Якщо витримаю, не помру, значить усе буде нормально". Дружина почала плакати: "Якщо ти помреш, що я буду робити? Я помру теж". 

Марія Георгієвна захворіла услід за чоловіком. Але й цього разу вчасно наспіли волонтери й, на прохання подружжя, привезли жарознижувальні препарати та антибіотики.

Рівень води у будинку потроху почав знижуватися. Поступово, кожен день, вода спадала на сантиметр. Це було так повільно, що спостереження, за словами Опанаса Опанасовича, було виснажливим. А коли вода впала до колін, вони з дружиною змогли вибиратися на подвір'я й навіть дістатися до лікарні.

“Була дуже сильна спека, ми ледве дійшли до лікарні. Дружина пішла в кабінет, а я присів. Мені стало погано, я відчував, що втрачаю свідомість. Приліг на лавку в лікарні та відключився.” , – розповідає Опанас Опанасович.

До нього підбігла лікарка-стоматологиня, посадила його й вилила на нього 2 літри води з пляшки.

Чоловік згадує:

"Я отямився, посидів трохи, вона каже, ідіть у швидку допомогу, щоб вас там обстежили та допомогли. Коротше, я прийшов у швидку допомогу, а вони мені: а в нас лікаря немає, ми нічого не можемо робити".

Затоплені Олешки
Фото надані “Вгору” волонтерами

Порятунок, який важко назвати щасливим

Тим часом вода повільно знижувалася, десь ще стояла по пояс, десь по коліно, а місцями було вже сухо. Люди виносили з будинків зіпсовані речі, меблі, і спалювали їх на вулиці.

“Якщо пройтися вулицями Олешок, то картина була моторошна. Будинки розвалені від затоплення. Все в диму, тумані”, – згадує Опанас Опанасович.

За його словами, під час трагедії, ніхто не надавав ніякої допомоги, окрім місцевих і деяких херсонських волонтерів, які ризикували й вивозили людей на човнах. Але потім окупанти дізналися про це, почали стежити за ними, і одну команду, яка вивозила людей, розстріляли.

Затоплені Олешки
Фото надані “Вгору” волонтерами

Виїхати з окупованих Олешок сім’ї інженера допоміг старший онук кінорежисер Сергій Зейналов, який організував порятунок дідуся і бабусі й зняв про ці події документальну стрічку “Врятуй”.
Він часто дзвонив і благав рідних виїжджати поки в Колотилівці працює пропускний пункт. Спочатку Опанас Опанасович відмовлявся, бо ще не було можливості виходити з будинку. А як вода впала, вони з дружиною винесли затоплені меблі та речі на подвір'я і нарешті зібралися. Якраз тоді онук вже наполягав: "Дідусю, виїжджайте, це останній шанс!". Він знайшов перевізників, і ввечері по них приїхала машина.

“Залишати дім було дуже важко, – згадує Опанас Опанасович, – Але іншого виходу не було”. 

Кадр з фільму “Врятуй” зі сторінки Сергія Зейналова у Фейсбук

Ця історія – лише одна з багатьох, і на відміну від інших, має майже щасливий кінець – порятунок. Олешки досі перебувають під окупацією, а винні у цих злочинах російські окупанти залишаються непокараними. Дім героя, як і тисячі інших, зруйнований. А повний масштаб цих злочинів поки що невідомий.