Підтримати нас

«Немає кримськотатарських родин, яких би оминула депортація». Маленькі історії великого горя

18 травня 2024 15:40
382
Поширити:

Депортація кримських татар у 1944 році – один із найстрашніших злочинів радянської влади. Цілий народ був безпідставно звинувачений у вигаданих злочинах і зраді та за кілька днів, з 18 по 21 травня 1944 року, повністю виселений зі своєї батьківщини – Криму. 18 травня, у річницю депортації, в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Лейла Джаксім розповідає: попри те, що завжди знала про свою ідентичність і відчувала себе кримською татаркою, в родині дітям про поневіряння якось не казали. Вже тоді, коли подорослішали, почали більше прислухатися і питати. Зараз вона жалкує, що не розпитувала діда, хоча з ним росла, більше спілкувалася з бабусями, від яких і дізналася про окремі моменти депортації та поневірянь своєї родини, з якими й поділилася з читачами «Вгору».

«Ти не переживай, у нас ще будуть діти». Історія бабусі Сабріє

Велика родина бабусі Сабріє, мами тата Лейли, жила в селі Буюк Ламбат під Алуштою, тепер воно називається Малий Маяк. Дід Лейли після нападу Німеччини на СРСР був мобілізований – як і більшість кримськотатарських чоловіків. Після звільнення Криму від нацистів йому дали на кілька днів відпустку провідати свою родину. Виявилося, що коли він поїхав, а це було 16 чи 17 травня 1944 року, то забув якийсь документ. І Сабріє поїхала за ним – відвезти документи на вокзал.

«Вона його проводжала, всі думали, що дідусь поїхав на фронт, далі, воювати. А потім, вже у 1945-му, листи стали приходити з Тульського табору. Ми нещодавно знайшли списки тих, кого утримували в цьому таборі, і серед них – прізвище дідуся», – розповідає Лейла Джаксім.
 18 травня, в день початку депортації, Сабріє не було з родиною, вона була в дорозі. Вдома залишився чотирирічний син Мустафа. Дитину депортували з родичами окремо, її – окремо. З усього майна залишився лише вишитий ридикюль в руках, який вона потім у стресі забула біля колодязя. Вже потім вона розповідала онуці, що сумувала за тими речами, які вишивала своїми руками і які не змогла взяти при виселенні. Але на той момент головним було відшукати рідних і дитину.
З великими труднощами вона все ж знайшла своїх рідних і сина – вже у виселенні, в Узбекистані. Довго шукала, мандруючи з кишлаку в кишлак і розпитуючи людей, поки хтось не підказав. Але у 1945 році через хворобу та голод померли один за одним її син і новонароджена донька – тоді помирали всі, хто потрапляв до лікарні.
Лейла розповідає: серед родинних реліквій є лист, який з тульського табору написав бабусі дідусь. Жінку вразила одна фраза: «Ти не переживай, у нас ще будуть діти».
«Я все думаю, як це людина, що пройшла війну, зараз перебуває в таких нелюдських умовах, знайшла слова, щоб підтримати свою дружину», – ділиться враженнями Лейла Джаксім.
Шлях бабусі Сабріє до Криму був довгим, повернулася на батьківщину вона на схилі літ, прожила там недовго.
Поодинокі фото, які вдалося зберегти. Зліва – бабуся Сабріє (Сабріє Халілова), приблизно 1938 рік. Справа – бабуся Зєра (Зера Ісмаїлова) та дідусь Усейн з дітьми. Фото з сімейного альбому Лейли Джаксім.

«Їсти не було чого, але кава була». Історія бабусі Зєри

Родина мами Лейли жила під Сімферополем, у селище Бешуй, оточеному лісами. Під час війни німці спалили селище, і родина переїхала в будинок в місті, але навесні 1944-го повернулися на згарище, біля спаленого будинку посадили квасолю, картоплю. Вони думали, що війна скоро закінчиться, чоловіки повернуться, чекали на врожай та сподівалися на нове щасливе життя. Але не так сталося, як гадалося. 18 травня 1944 року разом із новонародженим сином бабусю Зєру депортували.
Вона потрапила на Урал, на лісозаготівлі. Там важка робота чекала на кожного, і вже з підліткового віку ти мусив працювати за пайку хліба, щоб прогодували себе та родину.
«Моїй бабусі було 20 років, зовсім молода жінка — вона теж працювала. Не те, що вона хотіла чи не хотіла — ти не можеш не працювати. Вона розказувала, як переправляючи колоди через річку, падала в холодну воду, і бушлати, які їм дали, промокали. Піти сушити ти не можеш, передягнутися не можеш — ти це викручуєш, одягаєш і працюєш далі», — переповідає Лейла спогади бабусі.
Вони голодували, їсти не було чого. Але кава, яка посідає особливе місце в житті кримських татар, була. Можливо, тому, що місцеве населення на каві не розумілося, а якісь постачання все ж були.
Лейла розповідає, що зима 1944-45 років була дуже холодною, люди вмирали масово, за внутрішніми переписами, які ведуть дослідники, померло більше ніж 46% населення, хоча офіційні цифри дещо нижчі. Каже, ті, факти, які описують в романах і спогадах, знаходять підтвердження в розповідях її родини. Так само й  історія про те, як шакали відкопували могили та з’їдали трупи людей. Про таке саме розповідала її бабуся Зєра: на Уралі померлих людей ховали самі, як могли...
А через деякий час її чоловік повернувся з трудового табору і забрав її до Узбекистану – в селище, куди була депортована вся родина.
Бабуся Зєра повернулася до Криму разом із молодшим сином лише у 1991, і в місця, далекі від рідного селища. Дідусь помер в Узбекистані, так і не ступивши на рідну землю.

Без права виїзду

Обидва дідусі Лейли з початку війни 1941 були мобілізовані, захищали Миколаїв, Одесу, обидва потрапили у трудові табори в 1944-му і зустрілися з родинами вже на виселенні. Дідусь розповідав онуц – все, що показують кіно про війну – неправда, що в них була одна гвинтівка на п'ятьох. Як могли, так і воювали. Був він і в полоні у Миколаєві, зміг втекти.

Лейла Джаксім розповідає, що після звільнення кримськотатарських чоловіків з трудових таборів всім наказували їхати в Узбекистан до своїх родин. Ті, хто якимось чином усе ж повертався в Крим і не знаходив там свою сім’ю, в пошуках приходив до комендатури, там і дізнавався, що рідних вислали, а йому самому в Криму «нема чого робити». Непокірних просто вбивали – про це пізніше з побоюванням розповідали місцеві жителі – свідки таких подій.

Тож всі чоловіки повинні були приїхати до своїх родин в Узбекистан, зареєструватися в комендатурі, кожен місяць приходити, відмічатися самому і відмічати всіх членів сім'ї. 

«Ти не міг виїхати за межі населеного пункту, в який тебе привезли. Якщо  потрібно було, наприклад, вступити в навчальний заклад, ти повинен був отримати спеціальний дозвіл, який не завжди давали вчасно», — розповідає Лейла Джаксім.
 Так тривало близько 10 років. 28 квітня 1956 року на засіданні Президії Верховної Ради СРСР ухвалили Указ «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків – громадян СРСР,  курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни». Людям дозволили переселятись, однак, повертатися до Криму все ще було заборонено. Конфісковане майно власникам не повертали. З цієї дати був знятий режим спецпоселень.

Без права власності

Один з дідусів Лейли, мамин тато, у 1946-му, буквально за місяць звільнення, втік з трудового табору – чи то не витримав, чи то хотів родину знайти. І через цю втечу йому довелося змінити прізвище: він ім'я зробив прізвищем, а прізвище – ім'ям. Тому в родині всі брати Усеїнови, а він один Ісмаїлов, немов і не з однієї сім'ї.

«На перших порах люди ще сподівалися на можливість повернути собі батьківщину і свої домівки, але через таку історію дідові було зрозуміло, що навіть якщо він повернеться додому, то не зможе довести, що будинок належить йому» — ділиться своїми роздумами Лейла Джаксім.
 Та й потім у Крим вдалось повернутися далеко не всім. Лейла розповідає, що її родина переїхала з Узбекистану до Херсона у 1981-му році, бо батькові не вдалося купити будинок в Криму. Він вже навіть заплатив заставу, поїхав за сім'єю, а коли повернувся – йому відмовили і повернули гроші, мовляв, йди звідси, бо мене тут вже затюкали, що я кримським татарам продаю.
Навідуючи родичів у Криму, які все ж таки змогли повернутися на землю предків, вони намагалися відвідати свої колишні будинки, принаймні перевірити, чи залишилися вони взагалі. Звісно, про те, щоб зайти всередину, мова не йшла, бо там давно живуть інші люди. Але вціліло далеко не все.

Під корінь

Говорячи про події 1944 року, Лейла Джаксім наголошує:
«Немає родин, яких би оминула депортація. Кожна історія кримськотатарської родини — це історія депортації».
Народ вирубували просто під корінь, виселяли кожного. І якщо когось з якихось причин пропускали – за рік-два доля його наздоганяла. Так було з науковцем Маміним – географом, на честь якого названа одна з кримських печер. Його прізвище здавалося російським, хоча і походило від арабського слова «муаммін». Коли ж радянські спецслужби з’ясували національність, працювати в Сімферопольському університеті йому заборонили, і з Криму довелось поїхати. Були окремі випадки, коли сиротам або загубленим дітям просто змінювали національність. Але загалом депортація була тотальною.
«Люди пережили такі страхи, такі жахи після розкуркулювання, потім війна. Здавалося, що страшнішого вже нічого не буде. А сталося ще більше лихо — депортація цілого народу».

Про ці злочини, які десятиліттями замовчувались, люди мають знати, тому основна мета кримськотатарського культурного центру «Куреш», головою правління якого є Лейла Джаксім, – просвітницька робота. Вони працюють з істориками, щоб донести людям реальну історію, а не спотворену міфами. Вони розповідають про свою культуру, мову, традиції.

Якщо порівняти зібрані істориками спогади очевидців подій, можна побачити, що всі вони схожі. Не було такого, щоб одні після депортації опинилися в кращих умовах, інші – в гірших.

Історії сім'ї Лейли Джаксім – це лише краплина з багатьох свідчень трагедії, яку пережив кримськотатарський народ у 1944-му. Але сьогодні корінне населення Криму не може почуватися вдома на своїй землі через окупацію півострова Росією – і це чергова глава в цій довгій історії страждань.

Підтримати нас можна тут https://base.monobank.ua/
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів