«Ми вистояли три роки»: про мітинги й театр у час війни в розповіді режисера Сергія Павлюка

Наприкінці лютого 2022 року в ефірі каналу «1+1» його ведучий заявив, що Херсон – це російськомовне місто і швидко підкориться окупантам. Почувши це, головний режисер театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк обурився і став одним із перших голосів херсонського спротиву. Напередодні річниці першого мітингу в Херсоні Сергій поділився з журналістами «Вгору» спогадами про опір херсонців і розповів про роль театру в часи війни.

Відповідальність за інших

В окупації Сергій Павлюк щодня виходив у прямі ефіри. Знімав, як майорять українські прапори, й казав, що Херсон – це Україна. А побачивши на площі Свободи поодиноких протестувальників, став закликати друзів і підписників виходити на мирні мітинги. Він згадує, що в перший же день відгукнулося дуже багато людей, месенджер розривався від повідомлень: ми прийдемо, чекайте! 

Сергій Павлюк родом із Київщини, і хоча в Херсоні проживає 20 років, за його словами, саме в той день відчув себе частиною міста й усвідомив, що він херсонець, а Херсон – його дім. Та водночас із піднесенням відчув і відповідальність за тих, кого закликав до спротиву. 

Разом з активістами муніципальної варти, вони слідкували, щоб на мітингах не було провокацій. Сергій навіть підходив до окупантів і просив не стріляти по мирних людях. Його тоді вперше допитали, подумавши, що він організатор, але відпустили, так би мовити, заспокоювати натовп. 

Херсонці на мітингу. Фото Івана Мойсієнка

«Херсонці справді вірили, що від викриків «фашисти, йдіть геть» росіяни розвернуться й підуть, а найстрашніше, що протестувальники брали на мітинги дітей», – згадує Сергій.

Однак хоч мітинги й були масштабними, а протестувальники не лякалися ані пострілів угору, ані російських танків, якийсь час все ж вдавалося уникати жертв. Та вже за тиждень від першого мітингу почалося переслідування активістів й арешти. 

Кілька разів побував на допитах і режисер. Його залякували, та все ж відпускали, бо наївно сподівалися, ніби він погодиться очолити зросійщений театр. А наприкінці березня російські військові почали стріляти під ноги протестувальникам, пролилася перша кров. 

Березень 2022. Херсон. Мітинг. На трибуні – Сергій Павлюк (скриншот з відео).

Травматичний досвід

За кілька днів до трагічних подій окупанти вдерлися до квартири режисера. Його врятувало те, що він із родиною на той час мешкав в недобудованому будиночку за іншою адресою.

Зрозумівши, що рано чи пізно їхнє місце перебування вирахують, Сергій перевіз рідних до готелю, де приймали біженців з херсонських сіл. Біженцями опікувався новий знайомий Павлюка – мітингувальник і волонтер Сергій Рибальченко. Він виділив сім’ї режисера дві кімнати, де вони жили близько місяця. Сергій Павлюк згадує:

«Я збирав гроші. Ми ще до цього займалися гуманітарною допомогою в місті, а  з 20 березня допомагали саме готелю. Бо було дуже багато біженців – тисячі людей пройшли через нього. Діти й дружина, як і всі інші, прибирали, готували. Моя донька Ірина очолила створений там дитячий садок. І отак ми жили аж до 18 квітня».

Сергій Павлюк і Сергій Рибальченко. Фото зі сторінки режисера у фейсбуці

Режисер планував вивезти сім'ю, а сам хотів залишитися. Але друзі переконали його виїжджати разом з усіма. Згадуючи перебування в окупованому Херсоні, Сергій каже:

«Ми можемо виїхати з окупації, але окупація з нас вже ніколи не виїде». 

Цей досвід виявився особливо травматичним для його дітей. Всі вони, крім найменшої донечки, досі оговтуються від пережитого. 

«Донька Влада не дуже любить їздити далеко на машині, бо виїзд був страшний. У Михайлика досі екзема на голові. Він посміхається, але погано спить, йому сняться кошмари. І старші дві доньки теж мають проблеми зі спогадами. Ангеліна, вона актриса, у деяких виставах на цю тему грає, і дуже тяжко їй це все дається». 

Як батько п’ятьох дітей, Сергій інколи замислювався, може, треба було поводитися по-іншому, більше думати про рідних, а можливо, якби повернути час назад, вчинив би так само. Та в будь-якому разі, він переконаний: саме мітинги показали силу єдності херсонців, як приклад того, якою мала б бути вся Україна. 

Сергій із донькою Ангеліною. Фото зі сторінки режисера у фейсбуці

Зцілення театром, нагороди та номінації

На початку повномасштабного вторгнення, Сергій зізнається, думав, що його професія нікому не потрібна. Мовляв, який театр у Херсоні, і який взагалі театр під час війни. Але виявилося, це не так. Після виїзду з окупації як режисер він працював у різних містах України й каже: у Миколаєві навіть під час повітряних тривог і прильотів люди приходили на вистави до бомбосховища. 

Сергій переконаний: під час війни театр став терапевтичним закладом для глядача. А з іншого боку – і способом нагадати людям, які не чули вибухів поряд і для яких війна далеко, що вона не закінчилася.

«Театр в Україні став дуже популярним. Тут люди мають можливість сидіти плечем до плеча, відчувати емоції інших – глядачів і акторів, сміятися і плакати разом. Це живе спілкування, можливість соціалізуватися в час війни», – наголошує режисер.

Сергій розповів, що завдяки виставі «Тигролови», яку він ще до повномасштабного вторгнення пообіцяв поставити в Києві, братам Капрановим вдалося змусити його виїхати з окупації. І саме «Тигролови» перемогли на всеукраїнському театральному фестивалі-премії «Гра», в номінації найкраща музична вистава. А моновистава «Ця бісова гірка правда», головну роль в якій зіграв херсонський актор Сергій Михайловський, принесла режисеру номінацію на престижну театральну премію імені Леся Курбаса.

Мюзикл «Тигролови». Фото: Анатолій Федорців

Загалом за час війни Сергію Павлюку вдалося поставити чимало вистав, як часто кажуть, на злобу дня, зокрема й з акторським колективом театру Куліша. З Тетяною Проворовою створили моновиставу «Позивний горобчик», а з Оленою Галл-Савальською – «Буде тобі враже так, як відьма скаже». У Кропивницькому з В'ячеславом Вандрашеком – виставу про окупацію «Молочайник». Разом із Миколаївським театром поставили виставу «Перевізник» – теж про окупацію. Але, за словами режисера, актор Руслан Вишневецький, який грав у «Перевізнику», маючи бронь, добровільно приєднався до лав ЗСУ. І вистави, де він був залучений, наразі глядачі побачити не можуть. 

А наприкінці 2024 року в Херсоні відбулася прем’єра моновистави «Одноденний герой» із ветераном Володимиром Тукою, який є й автором п’єси. Він написав її, долучившись до реабілітаційного проєкту «Театр ветеранів» на базі київського Театру драматургів.  

Сергій добре знав Володимира по цирковій студії «Джин рох», чув про його службу в ЗСУ, про поранення. А коли прочитав п’єсу, запропонував Володимиру самому зіграти свого героя. 

«І для мене це найважливіший зараз витвір. Важливий для мене й для Володі. Бо це справжня історія, яких десятки тисяч. Але не всі мають можливість і сміливість розповідати це на публіку», – каже режисер.

«Одноденний герой» у Києві, в Театрі Франка. Фото Вадима Гнідаша

Сергій помітив, що останнім часом люди піддаються паніці, а на початку повномасштабної війни були об'єднані, хоча тоді теж ніхто не знав, що буде завтра. Сам він упевнений: якщо ми вистояли три роки і продовжуємо чинити спротив, обов'язково переможемо.