Крізь вогонь, воду й мідні труби – як переживала окупацію легендарна Чорнобаївка

Чорнобаївка з перших днів війни опинилася в епіцентрі ворожих обстрілів і в центрі уваги всього світу. Окупанти захопили поблизу села територію військової частини та аеропорту й постійно тероризували місцеве населення. Однак, попри життя в страху мешканці Чорнобаївки не втрачали сили духу і віру в перемогу добра над злом.

У мороці – життя під владою окупантів

Так про початок окупації розповідає мешканка Чорнобаївки – Лілія. 

Понад тридцять років жінка працювала медичною сестрою, а незадовго до війни пішла на пенсію за вислугою, відтоді займається домашнім господарством. Живе вона разом із сином, і під час окупації не полишала рідного села.

За оповіддю жінки, відколи загарбники увірвалися до Чорнобаївки, вони нишпорили скрізь і відбирали в людей усе, що заманеться.... 

Лілія згадує, як загарбники завітали до неї. Поки одні грюкали у ворота, інші вже лізли через паркан. Усього орків з автоматами було 14.

Вони нишпорили у дворі, у хаті, на горищі й у підвалі – усе кругом передивлялися й перевертали. Ще й запитували господарів, чи немає в них зброї, чи не ховають українських солдатів, чи раді “визволителям”.

На зауваження Лілії, що коли до людей приходять із добром, то не беруть із собою зброю, один з окупантів зухвало відповів, що в кого автомат, той і господар, і запевнив,  що може зробити з нею все, що йому спаде на думку.

Рашисти відразу помітили в хазяйському гаражі машину.

Машина була не на ходу, потребувала капітального ремонту. Солдат підняв капот – а там половини мотора немає. 

Але з порожніми руками загарбники не пішли – бензин, ключі, інструменти – усе позабирали. За словами жінки, так вони поводилися всюди, забирали в людей усе, у чому мали потребу.

Крім рейдів окупантів, селяни потерпали й від обстрілів.

Наче про якусь буденну подію розповідає Лілія, як до її сусідів-пенсіонерів на дах впала ракета.

Ракета була дуже великою й напханою шестигранними касетками, кульками й шайбочками. Лілія припускає, якби вона вибухнула, то, напевно, знесло б цілий  квартал. 

Віра, що все буде добре, попри постійні обстріли й терор

Про падіння ракети розповідає й очевидиця – сімдесятидворічна пенсіонерка Любов Хорольська.   

Як пізніше з’ясувалося, людей врятувало те, що в ракети відлетіла  вибухова частина, тому вона й не розірвалася.

А окупанти продовжували вриватися до помешкань.  

Одного дня вони з’явилися в хаті Любові Петрівни.

Сталося це о пів на восьму ранку. Жінка ще спала, коли до неї увійшов озброєний військовий. Поки вона одягала халат, він роздивлявся все й заглядав до шафи, чи старі нічого, чи нікого, там не ховають. Коли Любов Петрівна вийшла у двір, побачила, що її чоловік сидить на лаві з подертими на колінах штанами. 

Життя неподалік від аеропорту взагалі було доволі страшним. Під час одного з обстрілів загинула колишня колежанка Любові Петрівни – невчасно вийшла у двір до пса. І там її вбило. 

Коли до Чорнобаївки вперше зайшли українські військові, селяни зустрічали їх із квітами й зі сльозами. 

Після звільнення життя в селі почало трохи налагоджуватися. Любов Петрівна щиро дякує волонтерам, які привозять гуманітарну допомогу й усіляко допомагають мешканцям.

Попри те, що в Чорнобаївці досі неспокійно, вона зізнається, що її тримає віра в життя, і в те, що буде все добре. Вона мріє про перемогу й про те, щоб її рідні, які знайшли прихисток за кордоном, повернулися. 

Залишитися в живих, щоби побачити перемогу 

Попри окупацію, Валентина та її чоловік – пенсіонер, не полишали своєї домівки.

Вона розповідає, що в Чорнобаївці з самого початку війни було неспокійно – постійні обстріли, прильоти, але відтоді, як ЗСУ почали регулярно знищувати військову техніку окупантів у аеропорту, ворожі атаки на село стали ще жорсткішими.

Страшним, за словами Валентини, було й буденне життя в окупації. Вона на власні очі бачила, як рашисти розстріляли місцевих хлопців, які насмілилися щось сказати російським мародерам, коли ті грабували магазини. 

Валентина розповідає, що окупанти спалили старий батьківський будинок, розташований за 2-3 кілометри від Чорнобаївки.

Найбільше, за словами жінки, постраждали будинки біля аеропорту, де найчастіше обстрілювали. Та чимало руйнувань і по всьому селі.  Напередодні визволення Херсона, 11 листопада, окупанти відходили й теж накоїли чимало лиха. Четверо людей загинуло в той день.

Після звільнення життя Чорнобаївки змінилося на краще. Валентина зізнається, що відтоді стало легше морально та й узагалі. Однак обстріли досі не припиняються.

Чоловіка Валентини поранило вже після звільнення Чорнобаївки, під час прильоту 5 лютого. Уже минуло 4 місяці, а травмована нога в нього ще й досі не загоїлася. Та й будинок їхній постраждав, усі вікна повилітали.

Однак жінка знаходить сили для усмішки й чекає на перемогу.

Найкраща мить у житті

З минулого року в Чорнобаївці мешкає й співробітниця Медіаплатформи “Вгору” Вікторія. До війни вона працювала офіс-менеджеркою редакції, а мешкала в орендованій херсонській квартирі. Вікторія родом із села Томина Балка, а коли в місті почали лунати вибухи, повернулася до батьківської хати.

Вікторія розповідає, що окупанти регулярно ходили по будинках, перевіряли все, оглядали  подвір'я, заходили в кожну кімнату, заглядали в шафи, навіть у піддувала печей зазирали. Лазили до підвалів та на горища.

Найстрашніший момент вона пережила, коли до них завітали не звичайні рашисти, а  Ефесбешники. До хати увійшли одразу декілька військових і   почали допитувати. Вікторія згадує, що в них відрізнялася форма, вони були краще екіпіровані, ніж інші рашисти.

Ефесбешники дуже прискіпливо перевіряли документи та телефони.  Вікторія була підписана у Вайбері на сторінку іншого села, де мешкала її сестра. Тоді вже не працював український зв'язок, а був лише інтернет, тож про близьких можна було дізнатися з публікацій у групах громад. Люди ділилися, коли куди прилетіло, чи когось поранило. Але там були підписники під патріотичними нікнеймами Нескорена, Патріотка, Я люблю Україну. І коли рашист побачив у телефоні Вікторії цю групу, почав допитуватися:

Потім підійшов ще один і Вікторія геть рознервувалася, бо переживала не тільки за себе, а й за матір, що мала проблеми зі здоров'ям. А допит тривав. Військові, що опитували її, покликали ще й свого старшого.

Однак її найгірші побоювання не справдилися, окупанти, упевнившись у тому, що Вікторія давно не заходила в цю групу, пішли геть.

Після того допиту дівчину ще декілька днів трусило, вона боялася навіть брати до рук телефон.

Через якийсь час рідні Вікторії почали думати про виїзд. Почали збирати гроші, розглядали різні варіанти. Однак Вікторія їхати передумала, бо   зустріла своє кохання. Її коханий Максим – уродженець Чорнобаївки.  Вона познайомилася з ним через інтернет, спочатку листувалися, а у вересні зустрілися. Після декількох побачень Вікторія зрозуміла, що не хоче розлучатися з хлопцем. І в середині жовтня переїхала до нього в Чорнобаївку.

Переїзд дався не просто, адже Вікторія прагнула продовжувати працювати віддалено, але боялася перевозити ноутбук через рашистські блокпости.

Максиму довелося приїхати по кохану на скутері й добиратися до села манівцями, оминаючи блокпости. Усе обійшлося, вони щасливо дісталися.  Жити пара стала в Чорнобаївці разом із мамою Максима, бо та відмовила їх винаймати житло деінде. Спочатку Вікторія дуже боялася залишатися в хаті сама, коли Максим та його мама кудись йшли чи їхали.

Утім, на її щастя, окупанти, хоч і ходили вулицями, до їхньої хати жодного разу не навідалися.

День звільнення,11-го листопада Вікторія запам'ятала як день радості й день скорботи.

Вікторія в момент обстрілу ховалася під ліжком, а мати її хлопця – у шафі, а вибухи лунали дуже близько – метрів за 300-400 від їхнього будинку. Коли ж о шостій вечора люди заговорили про звільнення, повірити в це було важко. Вікторія згадує: вони тоді з мамою Максима напіводягнені вибігли на трасу зустрічати наших військових. Уся Чорнобаївка вийшла на вулиці – дорослі та малі. І скрізь були прапори. 

P.S. Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).