Гас, свічка, вулиця, ліхтар: із циклу забутих професій

Думаю, ні для кого не секрет, що технічний прогрес вніс свої корективи в різноманіття нових професій. Це призвело до зникнення деяких старих. Ще 100 років тому були потрібні денщики*, сажотруси, шорники**, люди-будильники тощо. Але сьогодні вони вже стали історією.

Напевно, однією з найважливіших професій у містах був ліхтарник, який забезпечував освітлення у темну пору. Кажуть, що аналог цього ремесла існував у Стародавній Греції та Римі, бо тоді вже на вулицях можна було побачити олійні ліхтарі та смолоскипи. Хоча офіційно в історії вважається, що професія ліхтарника бере свій початок у Великобританії у 1417 році, коли на вулицях Лондона з'явилося перше освітлення.

У Російській імперії ліхтарники стали найбільш потрібні у XIX столітті, коли намагалися масово налагоджувати міське освітлення. Ними ставали колишні військові, які відрізнялися дисциплінованістю, витривалістю та могли працювати, як вдень, так і вночі. Також вони були здатні захистити себе від хуліганів та злодіїв. Головним їх обов’язком було забезпечити безперервну роботу ліхтарів, які заправлялися конопляною олією, гасом або іншою займистою речовиною. Іноді несумлінні працівники частину цих речовин забирали собі, що призводило до погіршення освітлення в містах.

У Херсоні така професія також була актуальною. У XIX столітті використовувалося ще  примітивне освітлення, яке достатньо яскраво описав мандрівник Олександр Афанасьев-Чужбинский: «В темные ночи Херсон освещается не спиртом и, наконец, не маслом, но более допотопным способом, какого еще мне не приходилось встречать. В фонари вставляют здесь обыкновенные сальные свечи, которые и мерцают до тех пор, пока нагоревшая светильня от тяжести не наклонится и не стопит свечку. Или пока расчетливый полицейский не вынет этой свечки для частного употребления» (Афанасьев-Чужбинский А.С. Поездка в Южную Россию СПб., 1861). 

Але вже наприкінці XIX - початку XX століття ситуація з освітленням змінюється – починається епоха гасу. Хоча херсонці продовжували постійно скаржитися на погане вуличне освітлення. Чому так сталося? Усе пояснювалося дуже просто. Ліхтарники та «завзяті» містяни потрошку зливали горючу речовину або крали лампове скло. І це зрозуміло. Гас тоді став справжнім дефіцитом, який до появи залізниці до Херсона не так просто було привозити. У 1907 році, звісно, цю проблему намагалися вирішити за допомогою електричного освітлення. Для цього навіть побудували дизельну електростанцію, для якої виділили місце на Канатній площі (зараз – бульвар Мирний). Але освітлення «не доходило» до всіх вулиць. Цим були, м’яко кажучи, не задоволені жителі районів Воєнки, Забалки, Сухарки, Млинів тощо. Хоча й сьогодні у деяких районах міста важко знайти справний ліхтар. Доводиться іноді демонструвати чудеса акробатики, коли йдеш по тротуару, який весь в ямах або вирвах.    

Але хай там як, на початку XX століття фахівці з цього ремесла продовжували працювати, обходячи за зміну десятки ліхтарів. При цьому вони стикалися з певною небезпекою. Наприклад, у 1902 році один робітник, запалюючи «прожектор» в Олександрійському парку (зараз – Шевченківський парк, раніше – імені Леніна), випадково підпалив себе, бо гас потрапив на одяг. Йому пощастило,  поряд проходив городовий та кілька містян, які швидко його «загасили». Хоча до лікарні ліхтарнику довелося звернутися. І за цю доволі важку та небезпечну роботу вони отримували, у кращому випадку, приблизно 6 рублів на місяць. У ті часи на цю суму можна було купити, наприклад, 2 вихідні сорочки або 40 кілограмів картоплі.

Свою актуальність ця професія втратила після винайдення автоматичного режиму запалювання ліхтарів у 30-х роках XX століття. І сьогодні потрібен тільки фахівець, який займається усуненням несправностей. Але це вже не той ліхтарник столітньої давнини.          

*Денщик - солдат до 1917 року, який перебував при офіцері або чиновнику як казенна прислуга. 

**Шорник - спеціаліст із виготовлення кінської  збруї. Як правило, він виготовляв зі шкіри шори, ремені тощо.