«Диявольський апарат» - як херсонці знайомилися з телефоном

Сьогодні вже нікого не здивуєш телефоном, функції якого виконують не тільки мобільні апарати. Яких для цього гаджетів понапридумували винахідники – годинники, планшети тощо. Тільки за допомогою праски, кавомашини та пральної машини поки що неможливо телефонувати. Але, гадаю, все ще попереду.

Понад 100 років тому, як ви розумієте, ситуація була кардинально іншою. Тільки у 1876 році американський вчений Олександр Белл запатентував винахід, який отримав назву апарата «Белла». З цього часу починається телефонна ера. У Російській імперії першу станцію, яка надавала послуги такого зв’язку, відкрили влітку 1882 року в Москві. А говорили містяни через телефон фізика Павла Голубицького 1880 року випуску. Цей апарат надавав зв'язок на відстані 350 кілометрів. Уже через 8 років після появи винаходу Голубицького була відкрита міжміська телефонна лінія, яка з’єднувала Москву із Санкт-Петербургом.

До появи автоматичних телефонних станцій «доля» абонентів була повністю в руках телефоністок. У цей час у вжиток обивателя входить фраза «Алло, барышня!». До речі, робота телефоністок вважалась доволі престижною, але й украй важкою. Заборонено було запізнюватися на робоче місце, приводити на станцію сторонніх осіб, слухати розмови. За будь-яке порушення загрожував величезний штраф. Були й певні вимоги до кандидаток на цю професію. Вона повинна мати зріст не менше 155 сантиметрів – це було потрібно для того, щоб «барышня» могла дотягтися верхніх вимикачів. Також до інших вимог відносили наявність приємного голосу, стресостійкість та відсутність сім’ї. Остання умова була пов’язана з нічними змінами, які не підходили одруженим дамам. Зарплата телефоністок складала від 30 до 45 карбованців на місяць. Також їм надавався повний соцпакет з оплачуваним лікарняним, безкоштовними послугами лікаря, двотижневою відпусткою та доволі високими преміями.

У Херсоні телефонний зв'язок з’явився тільки наприкінці XIX століття. У 1894 році міська управа ініціювала початок процесу налагодження лінії зв’язку. Але почала функціонувати телефонна мережа тільки у 1896 році. 35 кілометрів лінії було проведено в нашому місті. А вже в 1899 році нараховувалося 150 абонентів, а в 1901 році – 162. Телефонна станція розташовувалася в будівлі поштово-телеграфної контори (зараз – відділення Укрпошти № 25).

Як би не вихваляли новинку у міській думі, та не говорили, що вона спрошує зв'язок у місті, але не всі обивателі сприйняли її з належним ентузіазмом. Деякі херсонці сприймали телефон, як «найлютішого ворога»: «Телефонное мытарство начинается для вас с той самой минуты, как вы имели несчастье в первый раз в жизни коснуться этого деревянного чудовища с двумя круглыми, блестящими, навыкате, глазами. Пока вы не знали его, ваша жизнь текла «в эмпиреях»… Ваша жизнь оставалась невозмутимой, как душа чистой 17 летней девушки… Но стоило вам, раз лишившись невинности и потеряв девственную чистоту незнания, познать это чудовище, - и жизнь ваша становилась невыносимой… Попробуйте для начала вызывать со станции барышню. Вы долго вертите ручку, потом прикладываете трубку к уху.

- Станция?

Молчание. Вертите снова, снова прикладываете трубку.

- Станция?!

Молчание…

- Ну – решаете – заснула, или подслушивает разговоры по линии…» (газета «Родной край», № 46, 1906 рік).

Не дочекавшись відповіді, наш обиватель сам починає підслуховувати розмови, щоб не було так сумно. У той час апарат давав такі можливості. Слухали розмови батьків з дітьми, закоханих, чиновників з підлеглими. А щоб було ще веселіше, херсонці спеціально підключалися до розмови, чим лякали співрозмовників.

Хоча більшість проблем були пов’язані саме зі з’єднанням з потрібним абонентом та «обривами» під час розмов: «…припав к трубке, зажав в руке карандаш, затаив дыхание и весь превратившись в слух, тонко и незаметно стараешься выудить у того нужную новость…. Как вдруг мне кажется, что в мое ухо переселился барабанщик и бешено выколачивает свою дробь – так, что перепонка готова лопнуть! В ужасе отскакиваю от трубки. Наконец, адский треск умолкает:

- Кто там?! Что за леший? Что нужно?!

И – о, ужас! – слышу зычный бас метранпажа*:

- Это вы, господин Монокль? Пришлите вашу заметку.

- Проклятие!! Чтобы вы провалились! Вместе с наборщиком и заметкой… Отбой, сию-же минуту отбой.

Жду. Звоню. Прикладываю трубку. Так и есть – опять меланхолический бас метранпажа.

- У телефона…

- Чтобы вам оглохнуть! Отбой, триста дьяволов!

Снова жду. Снова звоню. Снова меланхолическое:

- У телефона…

Отбой, тысяча чертей! Когда же отзовется станция?!

Звоню, звоню, звоню… наконец:

- Станция.

- Уфы!!! Барышня, мучительница, соедините с моим абонентом!!!

- Готово

Звоню. Молчание. Снова звоню. Молчание. Звоню – ни звука. Зову мальчика и велю ему звонить каждые полминуты… Наконец, треск телефона. Кидаюсь, как помешанный:

- Кто у телефона?

- Это арестный дом?

- Святители!!! Нет, пока еще редакция газеты…

- Гм! Нам этого не нужно. Давайте отбой!

- Сделайте такое одолжение…

В изнеможении падаю на стул…» (газета «Родной край», № 46, 1906 рік).

Більше херсонець не намагався зателефонувати своєму співрозмовнику, а просто пішов до нього пішки через усе місто.

Ось із такими курйозами зароджувався телефонний зв'язок у нашому місті.

* Метранпаж - фахівець верстки, який розбивав текст на окремі сторінки, компонуючи його з ілюстраціями.