Ціна порятунку. Як староста села Садового на Херсонщині втратила частину ноги, допомагаючи пораненим

Олена Семеніхіна понад п’ять років працює старостою села Садового. Разом із земляками вона пережила перші дні повномасштабної війни в Україні, часткову окупацію та обстріли. Повернувшись до села після звільнення, Олена продовжувала працювати, допомагаючи людям. Одного дня, рятуючи поранених комунальників, вона наступила на міну та втратила частину ноги. Журналісти Вгору поспілкувалися з Оленою і дізнались її історію.

“Жила звичайним життям”

Село Садове  розташоване на березі річки Інгулець, лише за кілька кілометрів від позицій окупантів. Після деокупації воно опинилося в «червоній зоні». Через близькість до лінії фронту затишшя тут майже не буває. Село зазнало подвійних руйнувань: будинки, пошкоджені артилерією, постраждали й від масштабної повені після підриву Каховської ГЕС, місцева інфраструктура знищена. У селі залишилося лише 14 людей.

Для прифронтових громад регіону життя під обстрілами та робота на виживання стали щоденною турботою. Історія Олени Семеніхіної не поодинока – вона одна з багатьох жінок, які попри артилерійські обстріли, дрони, мінну небезпеку, залишаються і працюють у своїх громадах. Це не просто особиста трагедія, а ілюстрація ціни, яку платять цивільні за підтримку життя у прифронтових селах.

Під час окупації Херсонщини у 2022 році  староста Садового Олена Семеніхіна залишалася в селі до кінця літа. Виїхала лише 28 серпня – за кілька днів до того, як окупанти прийшли в старостат по списки атовців. Повернулася невдовзі після звільнення.

«Жила звичайним життям, нічим воно не відрізнялося від того, як жили люди. Працювали під постійними обстрілами», – згадує Олена.

Олена з волонтерами та жителями села
Фото з особистого архіву героїні

Поки вона опікувалася громадою Садового, забезпечуючи надання гуманітарної допомоги,  – найбільше хвилювалася за сина-підлітка. Хлопець із другом часто бігали на місця прильотів збирати осколки. Олена не могла його контролювати, бо була на роботі, тому попросила  маму вивезти сина у безпечніше місце. Родина виїхала спочатку на Київщину, а згодом до Німеччини. 

Після деокупації Садове опинилося в режимі щоденного виживання. З листопада 2022 року в селі немає світла. У старостаті встановили генератор, але його постійний гул заважав вчасно почути звуки пострілів із лівого берега, щоб встигнути в укриття.

«Поприбирали уламки, розчистили робоче місце – і далі до справ. Тільки забили вікна фанерою, як наступним прильотом їх знову вибило. Хлопці лагодять, а ми повертаємося до паперів», – згадує Олена.

Згадує вона й трагічні історії загибелі односельців. Сергій, який допомагав розвантажувати гуманітарну допомогу, загинув від осколкового поранення. Літній чоловік, що, ймовірно, прямував до старостату підзарядити телефон, підірвався на «пелюстці».

Жителі села приходили до старостату, щоб заряджати свої пристрої
Фото з особистого архіву Олени

Рятувала поранених і наступила на міну

Не оминула біда і саму Олену. 
Того дня в старостат зателефонували комунальники, які виконували складні ремонтно-відновлювальні роботи після чергових прильотів. Оскільки водопостачання в Садовому трималося лише на потужних генераторах, постійною проблемою були перебиті кабелі живлення водонапірних башт. Робітники вже майже закінчували ремонт, коли російський дрон скинув на них вибухівку. Поранені чоловіки встигли набрати номер старости й повідомити, що потрапили в біду та потребують негайної допомоги.

Олена згадує, як схопивши бинти з охоронцем «пункту незламності» та односельцем побігли надавати допомогу. Один із чоловіків міг іти сам, інший – Ігор – лежав на підлозі з тяжким пораненням ніг. Поки їм намагалися надати першу допомогу, черговий дрон скинув запальний боєприпас на дах будівлі.  Дах почав розгорятися, тож діяти треба було швидко. Через постійну активність безпілотників жоден транспорт не міг під’їхати близько, треба було знайти спосіб доправити пораненого до безпечного місця.

«Вирішили знайти тачку, бо інших засобів у нас не було, – згадує Олена. – Саша, односелець, був із велосипедом, але Ігор не міг на нього застрибнути. Тільки-но відійшли від будинку метрів на 70, знову прилетів дрон і зробив скид туди, де щойно ховалися хлопці. Ми стали під деревом, хоча листя в листопаді вже не було.”

Олена з волонтерами та жителями села
Фото з особистого архіву героїні

Коли тачку нарешті знайшли у дворі родича Олени, її супутники наполягли, щоб далі вона не йшла. Запевнили, що впораються самі, і попросили її зачекати у відносно безпечному місці. Олена погодилася, але встигла зробити лише кілька кроків, як пролунав вибух.

“Пекельний біль, крик. Я впала на землю і шукала очима дрон, а потім подивилася на свою ногу – вона була без взуття, без шкіри, без пальців, – згадує найстрашнішу мить Олена.

То вибухнула міна-«пелюстка», яку ніхто не помітив, хоча повз неї пройшли кілька разів. Поруч виявили ще три нерозірвані міни, на які дивом ніхто не наступив.

Чоловіки перенесли поранену старосту в укриття, перечікуючи чергову атаку дрона. Згодом вдалося знайти зв'язок і викликати допомогу: директор комунального підприємства службовим авто доправив Олену до лікарні.

Знищена автівка, на якій розвозили гуманітарну допомогу
Фото з особистого архіву Олени

Витримала все завдяки підтримці людей і роботі

Олені довелося пережити складну ампутацію: від стопи залишилася лише п’яткова кістка, вибух фактично розчавив кістки, тканини та пальці. Лікування та відновлення тривало довгих сім місяців. Найважчими були перші чотири, коли біль ставав настільки нестерпним, що не допомагали навіть ліки сильної дії 

Величезну роль у відновленні відіграла психологічна підтримка.

«Мені постійно телефонували, підтримували. Буває, не візьмеш трубку, бо відійшла у справах, так подруга дзвонить удруге, втретє. Питаю: "Що сталося?", а вона каже: "Думала, у тебе вже депресія". Я тоді сміюся: "Та ви мені просто не дасте впасти в ту депресію!"».

Олена Семеніхіна з волонтером і охоронцем біля приміщення старостату 
Фото з особистого архіву героїні

Олена сподівалася, що протез поверне їй мобільність, але реальність виявилася іншою. Через низькі державні ліміти на протезування для цивільних, перший отриманий безплатно виріб виявився занадто грубим і незручним. Олена не змогла його не те що носити, а й підібрати взуття, тож ходить без протеза, ступаючи на саму лише п’яту. Через це вона не почувається впевнено, пересуваючись по місту, на вулиці досі користується милицями. Щоб отримати шанс на повноцінне активне життя, вона за власні кошти замовила якісний німецький протез.

«Психологічно важливо відчувати себе корисною. Коли ти в роботі – не думаєш про погане», – каже Олена.

Тому вона не чекала повного одужання і після виписки з лікарні відразу почала працювати дистанційно. Віддалена робота старости під час війни полягала в координуванні життя громади та контролю видачі гуманітарної допомоги. З березня вже працювала офлайн у Херсоні, впорядковувала архів сільради, а наразі опікується центром підтримки для переселенців із Садового.

Олена на робочому місці
Фото Олександра Андрющенка/”Вгору”

Жінкам, які пережили подібні травми, Олена радить не здаватися і не втрачати віру в себе.

«Спочатку в голові хаос і страх, але треба пройти цей період. До всього пристосовуєшся і зможеш жити повноцінно. Головне – відчувати себе залученою і корисною.