«Це вже, напевно, якийсь азарт: дійти до кінця»
Зараз ми постійно чуємо про «незламних херсонців». Здається, вони зубами вчепилися за свою землю і свої будинки, проте за цим стоїть щось більше – херсонці не готові віддати російським окупантам своє щастя жити в рідному місті, і це тримає не лише їх самих, але й наших захисників, які відстоюють це право зі зброєю в руках. Цю силу і стійкість херсонців так і не змогли зрозуміти росіяни, і, мабуть, ми теж будемо усвідомлювати феномен херсонської незламності ще не один рік. А в цей час підростатимуть діти – народжені в Херсоні під звуки вибухів, після 24 лютого. І серед них буде Тимур, який народився 6 грудня 2022 року. Шлях його мами Оксани до власного щастя був аж занадто непростим, і вона, як і тисячі інших херсонців, не збирається ним поступатися.
Оксана завагітніла третьою дитиною на початку повномасштабної війни. Вона народила під час окупації та має свою відповідь на запитання, чому залишається в Херсоні:
«Це вже якийсь, напевно, азарт: дійти до кінця. Дочекатися, коли лівий берег звільнять».
Оксані 28 років, у неї троє дітей. З нинішнім своїм чоловіком Назаром Оксана познайомилася чотири роки тому, коли мешкала в Кризовому центрі для постраждалих від домашнього насильства. Туди потрапляють жінки, яких чоловіки, за словами Оксани, «доводять до того, що ті бояться звести очі». Середній доньці тоді було лише 6 місяців. А була ще й старша. Ні роботи, ні свого житла. Стосунки з Назаром тільки-но починалися, і третю вагітність довелося перервати на ранньому терміні...Тому, коли в лютому 2022 року в них із чоловіком з'явився другий шанс на дитину, Оксана сприйняла це як знак згори.
«Я тоді думала – Бог міг і не дати мені цієї дитини. А раз дав, то треба народжувати. Ніхто тоді не знав, що на нас насувається».
Оксана родом із села Олександрівка, їх у сім'ї семеро: п'ятеро сестер та двоє братів. Від будинку її рідних після бомбардувань залишилися самі стіни. На щастя, її мати та старша дочка, що гостювала в бабусі, встигли виїхати з Червоним Хрестом. Оксана поступилася своєю квартирою в Херсоні родичам, які рятувалися від обстрілів, переїхавши до батьків чоловіка на Житлоселище. Так вони й опинилися вп'ятьох в одному житлі, чекаючи поповнення.
Оксана каже, що в окупації «дитячі» гроші припинили платити миттєво. Батько її чоловіка стояв на обліку в Центрі зайнятості, але допомогу більше не нараховували. Чоловік заробляв на будівництві, їздив у відрядження – і це джерело доходу теж вичерпалося. А ще з ними жила напівпаралізована свекруха із діагнозом «онкологія». Де брати гроші?
Проте Оксана не звикла відступати перед проблемами. Вона влаштувалася на роботу в кафе, залишивши чоловіка доглядати доньку. Трирічна Женя по-своєму реагувала на війну:
«Спочатку, коли щось вибухало, вона казала, що це грім. Потім при звуках снарядів вона почала говорити, що це, мовляв, злодії стукають, до нас лізуть злодії. Потім уже вона почула, як ми спілкуємося між собою, і почала говорити, що війна. Як побачить людину в камуфляжі, кричить: «Мамо, війна!»
Зустрічі з «людьми в камуфляжі» траплялися й в Оксани. Якось, повертаючись з Острова, де вона допомагала облаштовуватися подрузі, вона нарвалася на російський блок-пост. Як на зло, у цей день Оксана забула взяти з собою паспорт. Окупант вивів її з маршрутки.
«Я виходжу, він дивиться на живіт: «Ви в положенії?» – «Ні, – говорю, – переїла! Звичайно, я в положенні! Що, по мені не видно?». «Вам повєзло, што сєводня на смєнє я, у мєня тоже жена бєрємєнная, – пожалів її окупант. – Єслі б ви попалі вчера, вас би за волоси виволоклі с етой маршруткі. Нікакой разніци, в положеніі ілі нєт».
Втім, ця сутичка її не налякала – не той у жінки характер. Оксана продовжувала їздити містом і допомагати подругам, хоча сама мала повно проблем.
«У мене була анемія весь період вагітності. Плюс лікарі визначили, що плоду не вистачає кисню. Багатьох продуктів ми не могли собі дозволити. Буває, йду по ринку, банана хочу чи ще чогось смачного, як вагітні хочуть, і мене то яблучком хтось почастує, то хтось банан дасть. І я думаю – класно як! Приємно було від відчуття, що ти не одна».
У вільний час жінка бігала центрами видачі гуманітарної допомоги, моніторила чати – шукала, де дістати памперси чи харчування для дітей. Усе це допомагало хоч якось залатати дірки в сімейному бюджеті. Але найбільшу підтримку Оксана отримала від Кризового центру для постраждалих від домашнього насильства. Колись у темний період свого життя вона потрапила туди з маленькою донькою на руках. Їй не було куди йти, і Центр став її другим домом, допоміг знову стати на ноги. Навіть перебуваючи в умовах окупації, співробітники Центру продовжили допомагати «своїм» матусям.
«Наталя Володимирівна Краско (співробітниця Центру) – це та людина, з якої я хочу брати приклад. Вона мій кумир. Під час моєї вагітності вона мені й фінансово допомагала, і речами.
Коли щось привозять на Центр, вона мені завжди дзвонить:
– Ой, Оксано, там такі речі привезли! Ой, Оксано, тут привезли памперси, тобі треба?
Привозили їм і засоби гігієни, і хімію, і вона мені дзвонила, і я одразу туди мчала – не тільки за речами, а ще й тому, що була рада її бачити. Для мене вона Жінка з великої літери. Історію кожної матусі, яка до неї звертається, вона пропускає через себе. Ніколи нікому не відмовить у допомозі, ніколи не залишить у біді. Завдяки їй я зрозуміла, що не одна в цьому світі».
Ще одним джерелом підтримки для Оксани став її чоловік.
«Перші мої стосунки тривали 7 років, а другі 4 роки, але з тими чоловіками я так не жила. Під час перших вагітностей у мене не було такого періоду, коли про тебе дбає твоя друга половинка. Пузіко там поцілувати, погладити, зробити масаж ніг – такого в мене раніше не було. Кохання мого чоловіка не дало мені опустити руки. Він завжди намагався мене тішити, чимось дивувати, і всю вагітність я проходила з посмішкою».
Пологи були призначені на 13 грудня. Оксана вже знала, що в неї народиться, як вона мріяла, хлопчик. Цей період був складним для Херсона – у місті не було світла, води, газу, він перебував під постійними обстрілами. Оксані запропонували викликати пологи на тиждень раніше за термін – мовляв, ніхто не знає, що далі буде.
«Того дня так сильно стріляли! Поки я лежала в пологовому будинку, у мене була паніка: що там вдома? У телефонах читала про прильоти, але я не розуміла, куди прилітали снаряди. Раптом до нашої квартири?..»
Стимуляція пологів не спрацювала, довелося робити екстрений кесарів розтин. 6 грудня 2022 на світ з'явився її син Тимур. Увечері в день виписки, коли вона була вже вдома, дізналася, що в «Тропінку» було влучання...
Після народження дитини жити точно не стало легше. Взимку через холод і вогкість у квартирі з'явилася пліснява. У лютому сім'ю спіткало горе – померла свекруха, яка тяжко хворіла. «Дитячу» допомогу так і не почали платити. Їздити по харчування для дітей доводиться під щоденними обстрілами. Проте Оксана, як завжди, не опускає руки, і дбає, як може, про своїх рідних.
«Тимур – золота дитинка. Вранці прокинеться, усміхнеться – ну просто сонечко сяє. А коли твоя дитина тобі усміхається – Боже, ну яка тут війна. Не до війни. Ти вже готова гори зрушити руками».
Публікація підготовлена в рамках кампанії «Нові херсонці»
ГО Центр культурного розвитку «Тотем»
