«Це нас або вб'є, або терапевтує». Альбіна Єрмакова про війну та мистецтво
Автор
Поширити:
02 травня 2024 16:00
648
Альбіна Єрмакова, фото Ігоря Бойченка
Артменеджерка Альбіна Єрмакова виїхала з Херсона за місяць після його звільнення, але ідеї більшості проєктів, які вона втілює в життя за межами рідного міста, були народжені саме в окупації.
Мистецтво як терапія
Навіть в окупацію пані Альбіна проводила лекції по мистецтву. З міста виїхало багато її друзів і колег, але патріотично налаштовані херсонці, які з різних причин залишалися в окупованому Херсоні, мали потребу в спілкуванні. Це забезпечила психотерапевтка Марія Терпак, яка організувала живі зустрічі під самісіньким носом загарбників. Вони проводили зустрічі інкогніто на вулиці Суворова, в орендованому ще у довоєнний час приміщенні, пили каву, чай, читали вірші українською. І якось запросили Альбіну почитати щось про мистецтво.
Вона розповідає про свої довгі роздуми про тему лекції, в результаті обрала експресіонізм, мистецтво якого дотичне до подій Першої й Другої світових воєн, та художників-першопроходців цього напрямку. Лекторка називає свій вибір дивним експериментом, бо наважилася говорити про перший напрямок, який «втягнув» у мистецтво потворне, і про те, що ця потворність може мати якусь художню образність. Та й персоналії цікаві – митці, більшість з яких воювали на фронтах світових воєн: хтось загинув, хтось отримав поранення, хтось збожеволів.
«Треба розуміти сам контекст: ми сидимо в окупації, йде війна, і ми зібралися, говорити про мистецтво, – розповідає Альбіна. – І мені вперше спало на думку, що якщо ти перебуваєш у травматичній ситуації, то, мабуть, квіточки – це добре, ти відволікаєшся, але якщо ти хочеш серйозно протерапевтуватися, то тобі потрібно дивитися «Труп у колючому дроті» Отто Дікса, «Танок життя» Едварда Мунка, «Долю тварин» Франца Марка. Це нас або вб'є, або терапевтує. І вийшло друге».
Тож досвід попередників, реакція митців на жахи світових воєн допоміг сучасникам осмислити, що вони не перші люди на планеті, які живуть в умовах катастрофи, і внаслідок того акумулювати та контролювати свій страх.
Руки не брешуть
Найяскравіші враження залишило життя напередодні звільнення та у період постокупації. Через ремонт, який розпочався ще до війни, Альбіна залишалася без газу, і коли в місті вимкнулась електрика – у неї вдома «вимкнулось» усе цивілізоване життя. Добре, що завбачлива жінка влітку поставила буржуйку. А по воду ходила аж на Кошову.
«Я повністю усвідомила, що таке XIX століття, коли, щоб приготувати їжу, треба розтопити плиту, наносити води. І це займає весь твій день. Не треба тобі ніяких роздумів про суб'єктність, про гендер. Просто день закінчується – і треба лягати спати, щоб не палити лампу. Унікальний досвід».
Коли у жовтні 2022-го до Альбіни завітав херсонський фотограф Віктор Братан і подивився на її руки, змарнілі від роботи й початку холодової алергії, виникла ідея зробити фотопроєкт, присвячений жінкам, які винесли на своїх плечах і руках неймовірне навантаження. Згодом він отримав влучну назву: «Те, що мене тримає – те, що тримаю я».
Коли у жовтні 2022-го до Альбіни завітав херсонський фотограф Віктор Братан і подивився на її руки, змарнілі від роботи й початку холодової алергії, виникла ідея зробити фотопроєкт, присвячений жінкам, які винесли на своїх плечах і руках неймовірне навантаження. Згодом він отримав влучну назву: «Те, що мене тримає – те, що тримаю я».
Руки Альбіни Єрмакової. Фото: Віктор Братан.
Думки портретувати обличчя в них навіть не виникало – для людей, які пережили окупацію, анонімність стала способом життя, і звичка приховувати справжні думки та емоції, носити «маску», так швидко нікого не полишала.
«Але правда була у долонях і пальцях, була у голосі, – згадує Альбіна. – Думаю, фішкою, знахідкою проєкту було те, що ми «портретували» саме руки жінок, які пережили окупацію. Ці мікрожести можуть дуже багато чого сказати. Це сприйняття тонких емоційних пластів, які не можна приховати посмішкою».
Героїнями проєкту стали 12 херсонок – волонтерки, викладачки, мисткині... Мало того, що всі вони жили та працювали в умовах анонімності та ризиків, до усіх небезпек окупації додавався ризик стати жертвою сексуального насильства. Навіть більше, досліджувачка вважає: життя жінок в окупації потребувало подвійної анонімності, для кожної з них поставало питання зовнішнього вигляду, який би не привертав до неї увагу, та якесь ментальне відчуження, намагання принаймні уявити ворогів картонними, неіснуючими – попри те, що загроза була не ілюзорною, а реальною.Альбіна інтерв’ювала жінок, у цей час Віктор знімав їхні руки. Почали знімати вже після деокупації та встигли зафіксувати той період, коли спогади про пережите були свіжими та гострими. Одне з найяскравіших вражень – тризуб на застарілому манікюрі волонтерки, зроблений явно в період окупації. Та й взагалі цікавих історій зібралося море, для текстового супроводу проєкту ж виокремили лише найважливіше.
Альбіна Єрмакова та Віктор Братан представляють проєкт «Те, що мене тримає – те, що тримаю я» в Миколаївському краєзнавчому музеї. Фото: Фейсбук Альони Мовчан, однієї з героїнь проєкту.
Проєкт «Те, що мене тримає – те, що тримаю я», до реалізації якого долучилися багато однодумців, гостинно прийняв братній Миколаїв, куди Альбіна виїхала через обстріли. Він експонувався в Миколаївському краєзнавчому музеї навесні 2023 року, а також у Берліні на базі громадської організації, яка надає простір українцям.
«Миколаївці сприймали виставку саме так, як херсонці сприймали «Труп у колючому дроті» Отто Дікса. Це було пряме відпрацювання болю, травми, страху і каналізація цих почуттів в легальний спосіб. Не в психоневрологічний стан, а саме в проговорення, в переживання, в можливість поділитися власним досвідом», – резюмує Альбіна Єрмакова.
Арт-менеджерка згадує, що проєкт зацікавив багатьох людей – від студентів до переселенців віком 80+. Влучна назва спонукала на обговорення, була можливість і висловити власні думки на великому полотні поруч. Музейники розповідали Альбіні, що люди просто стояли і плакали перед світлинами, на яких яскраво промовляли руки херсонських жінок.Звичайно, автори мріють привезти виставку і в Херсон, у вже повоєнний або хоча б у більш-менш безпечний, але Альбіна впевнена, що попри плин часу матеріал залишиться актуальним:
«Це фіксація реальності. Будь-яка фотографія – це фіксація реальності. А це була фіксація тієї реальності, яку навряд чи можна було зафіксувати якось інакше. Мине час, наративи зміняться, люди трошки приховають свої травми, будуть говорити про це інакше. Я думаю, цей проєкт буде цікавий як антропологічний матеріал, якщо навіть через багато років до цього повернутися, подивитися, почитати про це».
Проєкт «Те, що мене тримає – те, що тримаю я» експонується в Миколаївському краєзнавчому музеї. Фото: Фейсбук Альбіни Єрмакової
Виставкова круговерть
Миколаївські музейниці були у повному захваті від ідей Альбіни Єрмакової. Бо ж однією виставкою справа не обмежилася. За час роботи над першим проєктом Альбіна подружилася з однією зі своїх героїнь – художницею Яню Голуб’ятниковою й у співпраці з Миколаївським краєзнавчим музеєм організувала її персональну виставку. Квіткові натюрморти провідної херсонської мисткині з травня по серпень 2023 року прикрашали два поверхи архітектурної перлини Миколаєва – Старофлотські казарми.
Відкриття персональної виставки Яни Голуб’ятникової «Опівдні» в Миколаєві, в музейному комплексі «Старофлотські казарми». Фото: Фейсбук Світлани Чебанової.
Восени в Миколаївському краєзнавчому музеї відбулась серія дискусійних зустрічей Альбіни Єрмакової «Мистецтво як терапія». Цей невеликий проєкт був розрахований на жінок-переселенок, життя яких обмежилось стінами власних квартир – через втрату роботи, через переїзд та зміну векторів життя. За допомогою стратегії візуального мислення, з якою полюбляє працювати лекторка, жінки аналізували твори мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століття, проговорювали свої відчуття та спостереження.
У 2024 році Альбіна Єрмакова зробила наступний крок, її діяльність вийшла вже і за межі Миколаєва – фемінтервенції в Одесі, персональна виставка Яни Голуб’ятникової «Почути, щоб почати» в Києві. Артменеджерка вважає, що талановитим жінкам все одно складніше професійно розвиватись ніж чоловікам через купу стереотипів та брак часу, і допомога їм не менш важлива ніж артактивізм.
У 2024 році Альбіна Єрмакова зробила наступний крок, її діяльність вийшла вже і за межі Миколаєва – фемінтервенції в Одесі, персональна виставка Яни Голуб’ятникової «Почути, щоб почати» в Києві. Артменеджерка вважає, що талановитим жінкам все одно складніше професійно розвиватись ніж чоловікам через купу стереотипів та брак часу, і допомога їм не менш важлива ніж артактивізм.
«Мені цікаво докладати зусиль у той процес, що є фемінізацією у широкому сенсі; у те мистецтво, створене жінками, яке не дає приводу говорити про «жіночу руку» у негативній конотації. Мистецтво, яке існує через те, що є мистецтвом, а не через те, що воно засіб – це щось на зразок простору, у якому не має бути екзистенційної кризи. Працювати з таким мистецтвом – це як жити тут і зараз й одночасно в майбутньому», – ділиться своїм світовідчуттям Альбіна.
Зараз вона згадує про виставковий проєкт у Києві як про божевільну історію, в якій було місце і питанням до себе («Навіщо ми це робимо? Кому? Для кого?»), і чистому волонтерству (знайти донорів так і не встигли), і брак часу. Але вони впоралися.
Зараз вона згадує про виставковий проєкт у Києві як про божевільну історію, в якій було місце і питанням до себе («Навіщо ми це робимо? Кому? Для кого?»), і чистому волонтерству (знайти донорів так і не встигли), і брак часу. Але вони впоралися.
«Я собі казала, що так нормальні люди не роблять – треба спочатку мати нормальний бюджет, гонорари… Але хто з нас зараз взагалі нормальний?»
Відкриття персональної виставки Яни Голуб’ятникової «Почути, щоб почати» за кураторства Альбіни Єрмакової у виставкових залах «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська». 28 березні 2024. Фото: Фейсбук Альбіни Єрмакової
І попри різні складнощі Альбіна відчуває себе терапевтом, який лікує травми мистецтвом. Вона вважає будь-яку травму візуальною, особливо для людини, на очах якої ворог руйнує її рідне місто, і впевнена, що витіснити цю негативну «візуалочку» допомагає мистецтво. Тому що воно дає можливість перемкнутися, сформувати якийсь вектор уваги в інший бік.
«На початку вторгнення художники розгубилися, всі переживали критичний момент, коли їм здавалося, що їх мистецтво нікому не потрібне, бо в наше мистецтво летять кулі. Коли летить ракета, і ти ховаєшся у підвалі, то, може, тобі і не до мистецтва. Але коли минає якийсь час, мистецтво стає зрозумілим, бо це метод сформувати якийсь інший трекер у своїй свідомості. Не тільки те, що існують смерть, загроза, небезпека, тривога. Є речі, які роблять життя трошки кращим», – так думає Альбіна Єрмакова.
- Херсонська фемінтервенція в Одесі пройшла в березні 2024 року і традиційно мала мистецьку складову.
- Виставковий проєкт «Почути, щоб почати» херсонської художниці Яни Голуб'ятникової експонувався в Києві.
- Історія про те, як Яна Голуб’ятникова рятувалася творчістю і визволила з російського «полону» картини херсонських художників.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
-preview.webp)
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів