«Багато хто з нас жив і не розумів, які ми щасливі»

У квартирі горять свічки, а по стінах пурхають тіні метеликів. Метелики не справжні – паперові. Їх вирізала Євгенія для свого сина Мишка, якого чомусь дратують свічки. Він ще дуже малий і не може зрозуміти, чому вечорами темно. Тому мама вирізає паперових метеликів, насаджує на шворку й чіпляє до люстри так, щоби від них падала тінь. І, поки немає, світла, опалення і води, у  Мишка є власний театр тіней, а ще «телевізор» – великий акваріум із рибками на 250 літрів. Коли немає світла, батьки вмикають телефон і кладуть його на акваріум, щоби світло проникало у воду й можна було бачити рибок. Малому Мишкові дуже подобаються рибки й метелики. Він навіть забуває плакати через те, що в нього ріжуться зубки. 

Михайлик народився 5 березня 2022 року в Херсоні. Його батьки всю окупацію залишалися в місті. Євгенії пощастило народжувати під наглядом лікарів. Вона пригадує, що відчувала радість, що нове життя з'явилося, і заразом розуміла, що тепер її мета – зберегти це життя, бо було дуже страшно від того, що відбувалося довкола.

Євгенія розповідає: 

Чимало таких моментів було. До батька мого вони приїжджали. Батько пенсіонер, але працює у гідрометеорологічному технікумі, викладає військову справу. Для них, звісно, ​​це як солодкий цукор. Вони приїхали до нього з автоматами «поспілкуватися». Коли один із них опустив автомат під час «бесіди», тато йому зауваження зробив: «Не можна так, а що як я оскаженію?». Добре, що все обійшлося. Тато в мене людина дуже позитивна, свого Мишка я на його честь назвала.

Чоловік постійно хотів, щоб ми виїхали в безпечне місце, і щотижня нас кудись із Мишком відправляв. Але я йому сказала: "Ні, я нікуди не поїду, ми сім'я, а значить будемо разом до самого кінця".

Одного разу чоловік усе ж умовив Євгенію спробувати поїхати. Такий шанс: знайома виїжджала на автівці й покликала з собою. Улюбленого кота Кефірчика віднесла братові, зібрала речі, попрощалася з домівкою. Кидати все, що маєш, їхати в невідомість було страшніше, ніж залишитися. Але ж це заради Мишка...

На останньому блок-пості, коли вільна земля була вже так близько, до автівки підійшов окупант.

У той момент Євгенія зітхнула майже з полегшенням: «Ну що ж, отже, не судилося. Дочекаємося наших у Херсоні».

Вона вірила, що чекати залишилося недовго, що зовсім скоро – визволення. Хоча важко було спостерігати, як поступово порожніє місто. Один за одним виїжджали рідні, знайомі, друзі – усі ті, що були серцем і душею Херсона. Дім – це ж не тільки стіни, це близькі люди...  Іноді вимикали зв’язок, телефон перетворювався на мерця. Тоді їй ставало зовсім моторошно: що з рідними, чи живі? Євгенія обіймала Мишка, прислухалася до вибухів і намагалася зрозуміти, що відбувається. Можливо, наші вже поряд?..
Проте й зв’язок, що працював, не завжди радував: окупанти вирішили використати його для психологічного тиску на жителів.

Розповідає Євгенія:

Потім росіяни вийшли, знищивши всі комунікації. У нас зникли світло та вода. Але в порівнянні з тим, що, нарешті, не було цих гадів у місті, це можна було пережити. Прийшли наші, й у всіх була така ейфорія, що ми звільнені! Було відчуття, наче у всіх одночасно настав день народження і кожному дістався подарунок, про який він довго мріяв. Навіть дихати стало легше. Люди раділи, одне одному допомагали чим могли. У нас поруч приватний сектор, і хто мав помпу, підключав шланг, щоб інші люди змогли набрати собі води. Пропало опалення, а стояв уже листопад, уже віяло зимою. Але в Мишка була дуже тепла кофта, і, коли ми потім виїхали до бабусі, ця вже зовсім зношена, засмальцьована –  «бойова» Мишкова кофта його від холоду врятувала».

Євгенії дуже хотілося залишитися в Херсоні після звільнення, але три тижні без води й світла та ще й з маленькою дитиною на руках її зовсім виснажили. І вони з чоловіком вирішили  поїхати, залишивши домашніх тварин під наглядом сусідки. Тепер вони перебувають у Дніпрі, проте щодня Євгенія думає про повернення і планує його:

Записала Олена Астасьєва

в рамках кампанії «Нові херсонці» 

ГО Центр культурного розвитку «Тотем»