Собаки – як люди…

“Чим більше пізнаю людей, тим більше мені подобаються собаки“. Мабуть, немає такої людини, яка б не чула вислів, який приписують німецькому поету Генріху Гейне. Але в цьому світі ніщо не досконале.

У цьому світі є прифронтовий Херсон, де кількість собак на вулиці стрімко (якщо я часом чогось не пропустив) наближається до кількості людей. Херсонцям вже давно не треба пояснювати причини цього феномену: люди виїжджають у безпечніші місця, а покинуті собаки, яких не встигли стерилізувати, розмножуються…

По всьому Херсону, який фактично розділений на ареали, бачимо зграї бездомних тварин. Чи рахував їх хтось? Я щодня ходжу по місту і вже вивчив багатьох із них, як кажуть, хто чим дихає. Собаки – як люди: кожен має свій характер. Хтось мирно розгулює поміж людей у пошуках тепла і ласки, заглядаючи у вічі. Комусь – аби погавкати, і чим більше обгавкає людей та машин – тим легше на собачій душі. Велосипедисти – то взагалі “делікатес”. А обгавкати велосипедиста, який ще й боїться – найвище блаженство! 

Зграя може мирно грітися на сонці, але в кожній зграї є свій провокатор, який змусить всіх дружно підірватися і напасти на випадкового хвостатого чужинця, який ненароком забрів не на свою територію. Буває, кидаються і на людей. Більшість людей із розумінням ставляться до ситуації, але ніхто не може стверджувати, що бездомні собаки у середмісті – це безпечно. Люди, що постійно годують таких собак, роблять це не тільки з гуманності, а й тому, що сита тварина не така небезпечна.

Пару тижнів тому одного мого колегу під час зйомок у середмісті вкусив пес. Притому зробив це підло: атакувавши зі спини, “бєз аб’явлєнія вайни”. Результат – пробита зубами куртка у самому видному місці. І, лише завдячуючи товстому шару одягу, тільки подряпина, але об’ємна і кривава. А оскільки питання сказу ніхто не скасовував – мандраж і візит до лікаря він отримав у комплекті.

Лікар оглянув рану та й каже:

З поганого – колега живе в іншому кінці міста від місця перебування собаки, з хорошого – є свій транспорт. Мій колега щодня після роботи їздив провідати свого хвостатого агресора і молив Бога, щоб із ним нічого не сталося і щоб пес нікуди не подівся, щоб його, наприклад, часом не збило авто.

А пес собі живе у доброму здоров’ї, винувато кліпає очима при зустрічі з моїм колегою… Печінка врятована, куртка відремонтована, подряпина зажила. Можна радіти хепіенду, але подейкують, що цей пес після того вкусив ще двох людей, тому вже має свій невеличкий “фан-клуб” особисто укушених. А фраза “хто винен і що з цим робити” – пронизливо бринить у повітрі…