"Нації вмирають не від інфаркту..."

Не знаю, як у вас, а в мене було саме так. Я ходила до школи, виводила на дошці формулу мурашиної кислоти, збирала гербарії, додавала та віднімала вектори, але завжди вважала, що російська література на голову вища за українську. Що вона цікавіша, сучасніша, багатша, а в нас що? Земля, залита потом, бур’ян, рілля, мотиги, Микола Джеря, а в кінці – «Камінний хрест». У них Наташа Ростова, «Барышня-крестьянка», «Капитанская дочка», «Ася», а в нас «Каторжна», «Одержима», «Бурлачка», «Безталанна», «Наймичка», «Інститутка», баба Параска та баба Палажка. Виходить, ще з малечку нам прививався комплекс меншовартості.

Сіялося, що наші сюжети примітивні, мова сільська та обмежена, бо де це видано «два відрі», «бодня» та «копистка»? Слід казати «два відра», «діжка», а краще «бочка». Он росіяни говорять мовою Толстого, а ми – Хариті, Климка та Федька-халамидника. В них «русский лес», а в нас звичайнісіньке житнє поле. Там «Средь шумного бала случайно…», в нас «На панщині пшеницю жала». Вони живуть у «дворянских гнездах», ми в хатах-мазанках. Роз’їжджають у каретах, а ми на волах. П’ють чай з бубликами та вирубними пряниками, а ми – узвар із сушки.

З таким жила надто довго, аж поки в голові не розвиднилось. Насправді за цим приниженням та знеціненням стоїть довга й клопітка робота. Спершу був Валуєвський циркуляр, що призупинив друк малоросійських книг. Через тринадцять років – Емський указ, згідно з яким заборонялося правити в церкві, грати в театрі, влаштовувати концерти, вчити дітей. Указ діяв майже тридцять років і забороняв хрестити немовлят українськими іменами (1888 рік), а ще спілкуватися мужицькою мовою в офіційних установах. У 1900 році цензура вилучала з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші. Далі прийшла армія Муравйова й за тиждень вбила в Києві п’ять тисяч осіб, які говорили українською, носили вишиванки та мали портрет Шевченка у вітальні. За тим – розстріл будинку «Слово», переписування правопису, з якого викинули літеру «Ґ» і такі милі аґрус, ґедзь, ґанок. «Ль» замінили на «л», хоча споконвіку казали «лямпа», прибрали суфікс «ськ», перетворивши огнисько на огнище. Мову просіяли, перебрали, відсортували й максимально наблизили до російської. Словники 20-х років вилучили з бібліотек та спалили, а той єдино «правильний» надрукували в 1948 році в москві.

Чого тільки не було: операція «Вісла», «злиття націй», Брєжнєвський циркуляр та Андроповський указ (він вигадав 15% надбавки учителям російської мови). Переписування прізвищ: Лебідь ставав Лєбєдєвим, а Хрущ – Хрущовим. Діловодство велося виключно російською, дисертації захищалися також нею.

Мій батько вступав до технікуму в 1972 році. Коли прийшов час писати твір, зайшов викладач у вишиванці та попросив підняти руку тих, хто писатиме рідною мовою. Піднесла руку дівчина та мій тато: всі інші (чоловік сорок) ліпили про чеховський «Крыжовник» та бунінський «Сверчок».

Сьогодні (НАРЕШТІ) усвідомлюю велич української літератури. Жадібно ковтаю «Я (Романтика)» Миколи Хвильового та «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Поезії Миколи Вінграновського, Наталі Забіли, Олени Журливої та Олени Теліги. Сучасну прозу Софії Андрухович, Євгенії Кузнєцової та Мар’яни Савки. Виходить, Ліна Костенко мала рацію, коли казала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову…» Нам, дякуючи Богу та ЗСУ, до інфаркту, як до Києва рачки, бо мову, хай там що, українці вберегли!

Ірина Говоруха, 11 червня 2025 року