Лист моєму любому дідові, скромному ветерану Другої світової

Любий діду! Так сталося, на превеликий жаль, що ми з тобою фактично і не встигли поспілкуватися досхочу. П’ять років – ніщо перед вічністю, але п’ять років твоєї любові, твоєї дружби я запам’ятаю на все життя. Ці п’ять років з тобою – для мене, як діамант. Ти для мене був і є взірцем справжньої людини, справжнього чоловіка і патріота. Саме ти мене навчив головним людським чеснотам, через які я нерідко страждаю в житті, та навіть і не думаю жалкувати!

Я двічі вдячний тобі за своє життя. По-перше, ти зробив все, щоб твоя сім’я – моя бабуся і четверо ваших дітей не померли з голоду, коли тебе – “кулацкого нєдобітка” – разом з усіма жителями села пограбувала совєцкая власть під час “продразвьорсткі”, відібравши все до крихти й до нитки. Олександра – моя мати, Павло, Олена, Ніна виросли порядними та шанованими людьми. Не вберегли лиш маленьку Ліду, досі розділяю твою скорботу, дуже яскраво стоять картини тодішнього вашого життя і митарств Голопристанщиною у пошуках порятунку від голодної смерті. По-друге, коли прийшов загарбник, ти не шкодував свого життя для оборони своєї Батьківщини, ти не ховався за спинами інших. Двічі був тяжко поранений, мав всього дві бойові нагороди – “Орден Красной Звезды” та медаль “За боевые заслуги”. Ти був скромною людиною і ніколи не хизувався своїми нагородами, хоча це анітрохи не применшує твій подвиг. Ти – взірець для мене, любий діду, все моє свідоме життя!

Я не забув, діду, як тебе на моїх очах принизила комуністична держава, яку ти захищав. Держава, ґдє всє равни, только нєкоториє равнєє другіх. Принизила через те, що ти був справжнім християнином і не був комуністом. А от сусід – “партизан”, в честь якого назвали наш провулок, був безбожником і комуністом. Тому від нашої хати й відрізали електричні дроти після бурі, щоб ними полагодити електролінію сусіду-комуністу. Я не забув, діду, відповідь електрика, який різав дроти, на твоє обурення: “А ти, богомольний, і так обійдешся!”

Я не забув, діду, як ти отримав інсульт, як у тебе відкрилися бойові рани, коли комуністи зруйнували храм у сусідньому селі, щоб зробити там кінотеатр. Я не забув, як ти мучився, як ти тяжко помирав… Пройшло 60 років, як ти пішов у засвіти. Я нічого не забув. Я пам’ятаю. Після того, як ти пішов від нас у свої 69 років, після твого скромного і тихого похорону з хрестом у голові процесії, мені завжди тебе бракувало. Тоді я вперше і в останнє бачив, як священник гірко плакав. Бо справжні друзі в таких випадках не в змозі втримати емоції, навіть, коли “при виконанні”.

Я пам’ятаю, діду, я пам’ятаю! Певен, ти ніколи не брав би участі у “побєдобєсії”, яке нам нав’язували останні роки, пафосно брязкаючи на парадах ювілейними медальками. Втім, у тебе їх і не було, ти не дожив до того дурдому, коли щороку ветеранам почали видавати по медальці, з року в рік розчиняючи бойові нагороди у цьому брухті. У тебе на грудях не було нагородного спаму. Тільки бойові “Орден Красной Звезды” та медаль “За боевые заслуги”... Спочивай з миром, Вічна тобі Пам’ять! Я люблю тебе, діду! Шаную таких, як ти! 

Твій онук Олександр