Ліс, гриби і дикі люди

У минулі вихідні ходили з дружиною по гриби. Не для бізнесу, для душі. “Намотали” майже п’ятнадцять кілометрів. По лісу снують незнайомі люди. Багато людей.

Більшість у надії, поправити сімейний бюджет. Ще б пак: ціна на білий гриб - просто космос! В основному, кого зустрічав, дикі, або здичавілі люди, які на моє привітання, коли стикались носом до носа, мовчки з подивом зирками на мене, навіть не кивнувши у відповідь. Раніше кожного разу приносив з лісу красиві світлини, цього ж разу моя Муза була просто у розпачі від побаченого. Ліс вмирає. Не сам...

Мій перший вихід по гриби відбувся, якщо не помиляюсь, десь у чотирирічному віці (1963 рік). Молодий лапатий сосновий ліс, насаджений на місці вигону за Старою Збур’ївкою у 50-ті роки, справив на мене неабияке враження. Запах хвої, чебрецю та полину я полюбив з першого подиху, кожен вихід у ліс був справжнім святом. Тоді для мене, дрібного, все було велетенським: і зовсім молоді сосни, і члени моєї родини, і кошики, в які ми збирали гриби. Крім маслюків тоді ще нічого не росло, та їх було стільки, що менш, ніж за годину, ми поверталися додому з повними кошиками. А збирання відбувалось приблизно так: кожен обирав собі ряд сосен і йшов вперед, оглядаючи кожне дерево, вибираючи тільки відбірні молоді грибочки. Це було більше схоже на збір помідорів у колгоспі, ніж на “тихе полювання”. Пізніше, на початку 70-х років, збираючи різноманітні гриби у лісах Костромської області, я дивувався, що гриби, виявляється, треба шукати, здійснюючи “галси” по всьому лісу, уважно скануючи поглядом кожен горбок, щоб не проґавити трофей…

...Підростав старозбур’ївський ліс, почалися планові протипожежні прорубки, пішли дрова на навколишні села, все було законно. До появи білого гриба якось не було особливого ажіотажу, народ збирав гриби в своє задоволення, для поповнення особистих запасів. З появою білого все змінилося. Почалися масові рейди заїзджих “професійних” грибників, які часом нагадували набіги печенігів з підручника історії. Іноді складалося враження, що вони тут вперше і востаннє і після них - хоч трава не рости…

У травні 1995 року сталася перша велика пожежа. Гасили її кілька днів, над Голопристанщиною стояли густі клуби диму, затуляючи сонце. Це був жах, раніше ми такого не бачили. Жителі навколишніх сіл запаслися дровами на кілька років вперед, а ліс покрився величезними лисинами. Тепер, щоб назбирати грибів, треба йти, або їхати світ за очі. А ліс рідшає і надалі. Браконьєри пиляють без перестанку, а населення купує у них дрова. Хто винен і що робити - у мене немає відповіді. Я не можу засуджувати людей, які не хочуть замерзнути взимку. Вони купують крадений у нас же ліс, бо збіднілому люду не бачиться іншої альтернативи. Є попит - буде і пропозиція. До лісу, висадженого нашими дідами і батьками більше шестидесяти років тому - суто споживацьке ставлення. Тут і зараз. Що буде завтра - нікого не хвилює… На превеликий жаль. Найбільша пустеля Європи поступово збільшує розміри.

Хто винен і що робити?..

Олександр Андрющенко