Коли нам стане байдуже?
Занадто боляче реагує фейсбук на Ксенію Собчак. Я не розумію, чому скільки агресії і матюків? Яка причина такої уваги? Ксенія моральний авторитет? Вона що, Ангела Меркель чи хоча б Бріджит Брінк? Яка її роль для нас? Яка вага її слів?
Я думаю, це втягненість в російську ментальну орбіту, невротична залежність від оцінок росіян, потреба їхнього визнання і підтримки, тобто інерція провінційності. Ксенія не остання, друзі, запасайтесь валідолом, бо після неї, Павла Лунгіна, Татьяны Толстой, Познера, прийдуть ще удари. Наприклад, наше всьо, БГ, ще раз публічно скаже, що росіяни і українці адін народ. І що тоді? На кого спиратися у своїй вірі, де шукати втіхи?
Я живу поруч з історичним Звіринецьким кладовищем. Це старовинний київський некорполь з давніми похованнями поч. з XVIII століття. Є учасники І Світової війни, багато монахів, засновники монастирів, київська інтелігенція ХІХст. Це кладовище фактично закрите, доховують лише в одиничних резервних місцях. І ось тут, в самому центрі, між монахами і старовинними склепами професорських родин поховали екс-депутата Держдуми Росії Вороненкова. Не на Берковцях чи Лісовому цвинтарі, де наші герої лежать, а в самому серці Києва, біля Лаври. Тобто навіть труп російського перебіжчика для нас донині є мега шанованим і важливим. Не кажучи вже про позицію їхніх лібералів.
Коли ми звільнимося від цього? Коли нам стане байдуже? Бо доки нам не байдуже, ми -- зайці у світлі їхніх фар.
