“Херсонці, які зараз живуть у рідному місті, ‒ це люди, які втратили почуття самозбереження”

Хтось мені в телефонній розмові нещодавно сказав: “Херсонці, які зараз живуть у рідному місті, ‒ це люди, які втратили почуття самозбереження”. Чесно кажучи, я не знав, чи погоджуватися з моїм співрозмовником, чи ні. Тому ми просто посміялися з цього. Я маю моральне право на це, бо сам перебуваю в Херсоні. А потім мені стало цікаво проаналізувати визначення мого приятеля…

Дійсно, на перший погляд, так і здається, що кожен тут почувається Дунканом Маклаудом ‒ безсмертним персонажем серіалу “Горець”. Звучить повітряна тривога ‒ на вулиці ніхто і вухом не веде. Кожен іде у своїх справах, навіть і крок не прискоривши.

Хтось п’є каву з друзями, хтось годує голубів… Під час денних обстрілів картина майже не змінюється: мало хто здригається від гучних вибухів, люди лише намагаються ідентифікувати, “вихід” це, чи “прильот”. Якщо гупає десь на лівому березі ‒ завжди подумки рахують. Чим більший проміжок часу між “виходом” і “прильотом” ‒ тим далі це від тебе.

Звісно ж, злість на агресора і співчуття тим, кому прилетіло, нікуди не дівається, але ти розумієш, що зараз ‒ не твоя черга, бо свого ти не встигнеш почути. Можливо, звучить цинічно, але за майже рік щоденних обстрілів херсонці, хто залишився, пристосувалися до чинних реалій.

Живуть повсякденним життям, працюють, волонтерять, опікуються як ближніми, так і не зовсім. І людьми, і покинутими тваринами. І що важливо ‒ не втратили почуття гумору. За час війни я вже багато зустрічав Людей із великим серцем. Чи то обставини трансформували херсонців, чи просто небайдужість до чужої біди проступила назовні. А щодо страху… Як прочитав на одній зупинці: “Страх є в кожного, але ворог боїться нас більше”.

Олександр Андрющенко, 3 листопада 2023 року.