Розлучені війною: коли під обстрілами залишилися найрідніші
З початку російського вторгнення чимало жителів Херсонщини та інших областей опинилися в зоні боїв. Постійні вибухи, смерті, поранення, руйнації, безгрошів’я, нестача харчування та ліків – все це стало буденністю для мешканців колись квітучих сіл, розташованих поблизу лінії фронту. Тим часом їх рідні, які наразі перебувають у відносній безпеці, не знають спокою ні вдень, ні вночі. Вони шукають можливості для евакуації, намагаються доставити харчові продукти та ліки, а нерідко – просто додзвонитися, аби почути рідний голос.
Журналісти Медіаплатформи «Вгору» поспілкувалися з пані Наталією з Херсона. Її літні батьки залишилися у селі Калинівське, яке вже третій місяць потерпає від обстрілів.
Калинівська селищна територіальна громада Бериславського району наразі окупована. До того ж тут йдуть бойові дії. Центральна садиба громади – селище міського типу Калинівське. Туди російські військові зайшли ще 9 березня. Як розповіла наша співрозмовниця пані Наталія* (ім’я змінено з міркувань безпеки), будинок її батьків одразу опинився в оточенні. Жити поряд з окупантами було неможливо психологічно. Вивезти батьків не було змоги: тато після двох інсультів, а в мами сильна гіпертонія. Людей прийняла у себе місцева лікарка, з якою мама пані Наталі працювала багато років. Ці люди разом пережили багато життєвих ситуацій. Серед них і радісні події, і сумні. Проте вони навіть припустити не могли, що їм доведеться разом рятуватися ще й від ворожих снарядів:
«На початку березня були бомбардування села і вони втрьох спустилися у погріб, - розповідає пані Наталія. - Під час обстрілів їх засипало, всі троє отримали легку контузію. Лікарка, до всього, ще й зламала руку. Понад два тижні вона перебувала у селі - нікого не випускали. А потім все ж вдалося її вивезти на підконтрольну територію: спочатку до Кривого Рогу, а потім до Запоріжжя. Батьки залишилися у її напівзруйнованій садибі. У будинку дуже постраждав дах. Вікна позатуляли подушками та плівкою, адже з них повилітали шибки. Ховатися від обстрілів ніде. Батьки просто сидять у будинку».
Через часті та раптові обстріли мирні жителі бояться виходити з домівок. Якщо і виходять – то лише за нагальної потреби. Більше сидять у хатах, без світла та телефонного зв’язку, говорить наша співрозмовниця:
«Село не газифіковане. Вже третій місяць люди живуть без електропостачання, оскільки мережі перебиті уламками снарядів. Маю інформацію від посадовців, що вони нічим не можуть зарадити ситуації. Люди постійно звертаються до Обленерго, але там відмовляються виїжджати до зони бойових дій. Через відсутність електроенергії немає і водопостачання. Село завжди потерпало від безводдя, а на сьогодні – взагалі катастрофа. Є кілька криниць на все село. Звідти жителі носять літнім і хворим односельцям питну воду».
Разом з тим, за словами жінки, між обстрілами все ж бувають перерви. У сусідніх громадах, світло іноді з’являється. Тобто електромережі якимось чином вдається лагодити. Натомість у Калинівському навіть зарядити мобільний телефон вдається дуже рідко:
«Зв’язку майже немає, практично відсутня можливість зарядити мобільний телефон. Три з наявних веж вже розгатили. Тому зв'язок якщо і з’являється – то уривками, дуже поганої якості і він є не у всіх місцях. Тобто треба ходити і шукати, але ж не всі можуть пересуватися. Якщо говорити про моїх батьків – вони не виходять за територію подвір’я. Тому зв’язок буває раз на шість - десять днів, і це за щастя».
Складна ситуація і з медичним забезпеченням. У місцевій лікарні працює «Швидка», проте самих зусиль медпрацівників недостатньо. Медикаментів не вистачає катастрофічно. Так само як і харчових продуктів, готівкових коштів:
«У селі залишилась одна крамниця, яка працює, - продовжує пані Наталія. - До неї із сусідньої громади кілька разів на тиждень привозять хліб, який випікає місцева пекарня. Але у більшості людей взагалі не лишилося коштів. У березні, квітні та травні люди не отримували жодних виплат. Ні пенсій, ні державних соціальних допомог. Якщо навіть хтось і отримує якусь заробітну плату – то на банківську картку, а з неї зняти гроші немає жодної можливості – банкомату в селі ніколи і не було. Терміналом можна було розрахуватися до війни. На сьогодні вони не працюють через відсутність електропостачання та інтернету».
За таких умов навіть хліб можуть купити лише одиниці, а в борг його не дають. Місцеве ж керівництво не докладає жодних зусиль задля вирішення проблеми, зазначає жінка:
«На моє особисте бачення, якби працювали органи місцевого самоврядування, державні посадові особи, якби наші керівники області були на місці і хоча б трохи переймалися проблемами сіл, вони могли б переказати на ту ж пекарню кошти, щоб людям завозили хліб безкоштовно. Але цього ніхто не робить, навіть не намагається. Набагато простіше сказати: «У село не можна їхати, бо воно окуповане», але ж завозять туди хліб, завозять борошно, завозять олію. Періодично, дуже рідко, але завозять! І все це продається за гроші. І все це продається лише у центральній садибі. А є ще 12 навколишніх сіл. Я взагалі не знаю, яка там ситуація, напевне, катастрофа. Люди сидять без їжі, вони на межі голоду. Будь-які запаси давно закінчилися».
Попри критичну ситуацію, в громаді залишилось чимало людей. Ті, хто виїжджає – ризикує власним життям, і не лише через обстріли:
«Усі села окуповані, заміновані, мости вже підірвані, дуже багато розтяжок. Ці розтяжки здебільшого встановлені біля річки. Жителі навіть не можуть наловити риби, аби прохарчуватися. По людях, які з’являються у «забороненому» місці, відкривають вогонь. Стріляють навіть якщо біжить якась із домашніх тварин: коти, собаки, кози чи корови”.
Пані Наталія дуже хвилюється і за своїх літніх батьків, і за інших жителів. Та її спроби «достукатися» до представників місцевої влади, які б могли хоч якось допомогти, досі залишаються без відповіді.
P.S. Коли стаття вже була написана і готувалася до друку, пані Наталія повідомила, що її батько, не витримавши тяжких випробувань, помер.
